У понеділок, 8-го вересня, Різдво Пресвятої Богородиці
Празник Різдва Богородиці у Східній традиції належить до дванадцяти нерухомих свят.
Про саму подію свята — народження Богородиці – Євангеліє не розповідає. Загалом воно подає мало відомостей про Богородицю: нічого не сказано про Її народження, молоді літа чи Успіння, Євангеліє навіть не подає імен Її батьків. Усю цю інформацію черпають лише з традиції Церкви та апокрифів.
Головне джерело знань про життя Богородиці — це протоєвангеліє Якова, яке написано близько 170-180 років.
Ця книга стала підґрунтям для таких свят, як Зачаття св. Анни, Різдва Пресвятої Богородиці, Введення в храм та свята на честь Якима й Анни. Саме з цієї протоєвангелії довідуємося про народження Пречистої Діви Марії від бездітних Якима та Анни, які були нащадками родів Давида та Аарона.
Офіційне затвердження свята Різдва Пресвятої Богородиці у Візантійській церкві, як пише у книжці «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, приписують кесарю Маврикієві (582-602).
Тільки згодом зі Сходу празник Різдва Пресвятої Богородиці перейшов на Захід, спочатку у VII ст. до Риму, а потім поширився на всю латинську Церкву.
Дату 8 вересня обрали тому, що саме в цей день виповнювалося 9 місяців від зачаття Пречистої Діви Марії в лоні св. Анни, а також тому, що саме цього дня мало бути посвячення храму в Її честь у Єрусалимі.
Загалом, церковна традиція зазвичай не згадує дня народження святих, говорить тільки про день їхньої смерті як початок небесного життя.
Проте є два винятки – це Марія та Іван Хреститель. Таке рішення обґрунтоване тим, що саме ці дві людини мають особливе значення у плані спасіння, у ділі приготування дороги для земного приходу Божого Сина. Тому їх народження є подією всесвітнього масштабу.
Народження Марії стало знаком прощення первородного гріха, запорукою звільнення, що знову відкрило перед людиною двері до вічного життя.
Богородичні свята пишно відзначають у місцях, де освячували церкви на її честь. Храмові (престольні) свята проходили з Богослужінням і подальшою трапезою. Обов’язково влаштовували гостини, їздили до родичів в інші населені пункти, відвідували близьких, кумів, сватів. Навіть за часів тотальної атеїзації України, коли чимало храмів було знищено, у селах збиралися численні храмові гостини.
За радянської доби українська православна спільнота святкувала Другу Пречисту відкрито. А от українським греко-католикам відзначати це свято було заборонено. Тому вони були вимушені святкувати Різдво Пресвятої Богородиці підпільно і далеко не завжди у храмі Божому.
Після страхіть 1946 року, коли Греко-католицьку церкву заборонили, табу наклали на всі її традиції віровчення, символіку, атрибутику. Офіційно вважали, що таких вірних, як і їхньої Церкви, на теренах радянської імперії не існувало. Але, за свідченням архівних даних та й тодішнього життя-буття, вони не тільки були, а й продовжували сповідати свою віру, традицію, молитися, вінчатися, хрестити дітей, зі словами до Бога відходили в останню земну дорогу. Їх не лякали різні доноси, інформації, застереження, штрафи, моральні та інші залякування. Ба більше, саме на львівській землі часто відзначали християнські свята греко-католики – мешканці інших областей України.
Із Львівщини до аналогічних інстанцій Хмельницької області полетіло повідомлення: «21 сентября 1986 г. на территории Старосамборского района Львовской области на месте противоправного сборища проуниатских элементов находился автомобиль ВАЗ 21013 № В 56-27 ХМ, принадлежащий гр. Карпову А. С., проживающему в г. Волочиск Хмельницкой области. Просим принять соответствующие меры. О результатах сообщите в наш адрес».
Що тут антирадянського ? Чи становила така подія небезпеку для тодішньої держави ? Ця справа, на жаль, мала продовження із зауваженням: «для служебного пользования». Від кого ховали таку інформацію ? Люди ж знали, бо самі були її учасниками. Отже, повідомлення надсилали у виконком Самбірської районної ради. Цитую: «21 сентября 1986 г. на территории Старосамборского района состоялось противозаконное сборище проуниатских элементов, где находились автомобили: Москвич № 55-27 ЛВ, принадлежащий Щирьо В. И., проживает в с. Верхивцы, работает водителем заготовительной конторы «Вторресурсы», Москвич-401 № 43-37 ЛВР, принадлежащий гр. Биласу Я. П., проживает в с. Бабине, представивший его в распоряжение гр. Шубака Н. И.; ЗАЗ-968 «М» № г 19-02 ЛВ, принадлежащий Визире В. И., 1925 г. р., проживает в с. Великая Озимина, работает учетчиком в колхозе «8 Березня», а также автомобиль № 41-40 ЛВС, ранее прикрепленный за Воютичским сельским Советом. Просим принять соответствующие меры и о результатах сообщить в наш адрес».
Аналогічні листи «для служебного пользования» (засекречені речі, від кого?) тоді ж було скеровано у виконкоми Залізничної райради м. Львова (вказувалися 4 особи) та Жидачівської. Одночасно затребували інформацію про заходи впливу на колишніх уніатських священиків Цибрана С. Д., Бучацького А. І. та Сивика М. С. (про кожного були вихідні дані). Виконком Миколаївської райради просили повідомити про роботу проти гр. Возняк М. Н.
Своєрідним резюме цього матеріалу може бути підсумкова інформація за 1986 рік, надіслана в апарат обласного уповноваженого: «Члени районної [Городоцької…] комісії [тут не так важливо якої – т. зв. сприяння чи контролю, адже їх місія була майже однаковою], працівники райвідділу міліції у вихідні дні та дні релігійних свят [«працювали» без відпочинку] виїжджають на місця для вивчення релігійної обстановки, надання допомоги [місцевим] комісіям на місцях».
І як наслідок: за порушення законодавства в січні 1986 р. притягнуто до адміністративної відповідальності 13 неповнолітніх (імовірно, їхня провина – колядування з вертепом або ж без нього, участь у Богослужіннях, інших відправах у дні святкування Різдва Христового). До слова, у цьому ж повідомленні на одній сторінці стверджувалося, що «сектантських та католицьких общин в районі немає». Наступна ж – фіксувала: «На території району проживає біля 200 прихильників уніатської віри та біля 40 сектантів. Активізації їх діяльності не спостерігається. З даною категорією віруючих проводиться відповідна індивідуальна робота працівниками виконкомів місцевих Рад».
Треба ж було якось себе заспокоїти, а головне – запевнити вищестоящих: мовляв, в імперії все спокійно.
Таку ж місію мало останнє повідомлення цього ж листа. Йшлося, що на адресу ЦК КПРС надійшли три скарги мешканців сіл Тучапи та Милятин із проханням відкрити зняті з реєстрації церкви. І тверде запевнення: «Враховуючи те, що дані населені пункти розташовані на незначній віддалі від діючих церков, райвиконком не вважає потрібним поновлення їх діяльності, про що заявникам було повідомлено письмово та на зборах головами сільвиконкомів». Були запити – отримали відповіді. Влада розмовляла з людьми. Але, на жаль, не розуміла або ж не хотіла розуміти.
Матеріал підготовлено за даними Державного архіву Львівської області (ДАЛО). –Ф. Р-1332. –Оп. 3. –Спр. 432. –Арк. 150, 157, 158, 159, 160, 115, 116, 117.
На щастя, сьогодні українці вже давно як позбулися радянського табу і вже нині воюють проти того самого ворога – російського окупанта, який вже століттями хоче знищити все українське.
