Як загинув автор “Холодного Яру” Юрій Горліс-Горський

Юрій Горліс-Горський того дня мав зустрітися із шефом англійської розвідки– СІС (більш відомої як МІ-6) в Баварії «Карлом».

 

На зустріч він виїхав поїздом до Аугсбурга, де на нього чекав джип з «американцями». Борис Левицький та Роман Паладійчуко, котрі їхали з ним поїздом, тоді його побачили востаннє.

 

Хто був тими загадковими «американцями», так і невідомо.

 

Борис Левицький намагався встановити обставини зникнення друга, а свої пошуки описав у «Вбивстві Горліс-Горського». За його версією, приятеля Юрка відвели у будинок, де той, намагаючись вирятуватися з рук нападників, жбурнув через вікно стільця – хотів привернути чиюсь увагу, але йому на шию накинули зашморг і задушили.

 

Відтоді більше ніхто не бачив Горліс-Горського живим.

 

За декілька днів серед української діаспори більшовицька агентура почала поширювати чутки, що це – справа рук Служби безпеки ОУН. Згодом канадський історик українського походження Сергій Єкельчик писав: «Колишній старшина армії УНР 1946 року був задушений бандерівцями і, скоріше за все, зацементований ними у підлогу табору для переміщених осіб у Новому Ульмі».

 

Утім, це твердження можна піддати сумнівам, оскільки через декілька років після цих трагічних подій, до директора видавництва Петра Майсюри, який не припиняв шукати свого друга Юрія, прийшов начальник німецької кримінальної поліції. Він розповів, що в каналізації Аугсбурга, біля бараків радянської місії репатріаційної НКВС, знайшли труп, опис якого збігається з описом Горліс-Горського – волосся, вставлені зуби, татуювання, зріст, одяг. Тіло збереглося завдяки мулу. Однак його не показали тим, хто розшукував Юрія, так само не повідомили, де його поховали.

 

Усі ці обставини, можуть свідчити про те, що, можливо, німецька поліція володіла якимось відомостями про загибель Юрія Горліс-Горського.

 

 

Його “Холодний Яр” та інші книжки про українську визвольну боротьбу проти совєтів були тією літературою, на якій виховувалося наше оунівське юнацтво. Він був послідовний петлюрівець, отже — уенерівець, але політиканством еміграційного УНР не займався. Щоправда, з рамени того уряду він співпрацював з польською розвідкою, але його робота була виключно антирадянською, і тому ми проти нього нічого не мали. Він так само співпрацював з німецькою розвідкою під час протирадянської війни, і ми так само толерантно до нього ставились. Я думаю, що й загадка зникнення Горського пов’язана з якимись таємницями його розвідувальної діяльности».

 

Дослідник життя та творчості Горліса-Горського, український історик Роман Коваль, у своїх дослідженнях пише:

 

«Невдовзі в Новому Ульмі розгорілися міжусобиці. Під пресинг потрапили насамперед багрянівці й ті, хто був з ними солідарний. Їх обвинувачували у просовєтських симпатіях, бажанні повернутися в СССР, представляли як противників порядку. Цьому й сприяв псевдонім їхнього лідера – Багряний. А тут ще Горліс-Горський прохопився, що не хоче перебиратися в Америку, лишається в Європі, бо звідси до Холодного Яру ближче.

 

Горліс-Горського ще у Львові звинувачували у зраді, намагалися ліквідувати. Знову-таки якесь дивовижне везіння рятувало його від смерті. А в таборі на фоні запеклої міжусобної політичної боротьби, загроза життю почала зростати. Інтриги підсилювалися участю в них різних розвідок – англійської, американської, зрештою, радянської. Остання охоче підливала олії до вогню, розпалюючи ворожнечу в українському середовищі. Юрій Горліс-Горський мав надію покласти край цьому за сприяння шефа британської розвідки СІС Карла. Однак саме ця людина зіграла фатальну роль у долі письменника».

 

Нічого не знала про загибель чоловіка дружина Галина, яка у день його зникнення лежала у лікарні після пологів. Ще протягом двох років вона надіялася, що Юрій живий і просто, як і раніше, сидить у якійсь тюрмі. Додавали надії й чутки, що ширилися між біженцями, мовляв Горліс-Горський втік до совєтів.

 

 

Юрія Горліс-Горського (справжнє ім’я Юрій Юрійович Городянин-Лісовський) і справді можна було підозрювати в співпраці з всіма можливими розвідками того часу, однак жодного сумніву не викликає, що вся ця співпраця крутилася довкола протидії, саме совітській розвідувальній машині.

 

Навесні 1922-го за завданням уряду УНР, Городянин перебрався до окупованого більшовиками Києва, щоб пов’язатися з українським підпіллям. Влада скерувала його до Вінниці на посаду інспектора освіти. Там він опікувався 53 школами та водночас розбудовував підпільну мережу. Жив у колишньому графському палаці, де “червоні” облаштували школу-семирічку. Періодично він переходив кордон із Польщею, щоб передати звіти своїм зверхникам. За завданням українського підпілля, Горський дав згоду працювати в агентурному апараті ГПУ. За пізнішим висловом одного з найдосвідченіших керівників Подільського ГПУ – Галицького, Горський провалив не одну чекістську операцію.

У 1924-му знову арешт. Більшовики «оцінили» антикомуністичну підпільну роботу Юрія на Поділлі 15-ма роками ув’язнення.

 

Арешт, без сумніву, вів його до розстрілу. Як вберегтися від страти, підказав випадок. Напередодні річниці Жовтневої революції 1924-го в тюрмі засуджені на розстріл організували заворушення. Один зі співкамерників Городянина збожеволів. Колишній холодноярець зрозумів, що симуляція психічної хвороби може врятувати його від розстрілу — за радянськими законами такі в’язні були неосудними. Як правильно поводитись, підказав інший сусід — священник Іван Добровольський. Переконати медичну комісію вдалося.

 

Його перекидали з однієї тюремної лікарні до іншої. У київській вдалося отримати документи смертельно пораненого в’язня Валентина Орленка, колишнього добровольця Червоної армії. Їх використовував у Херсоні, де влаштував втечу. Перебрався до Росії, де важче було встановити його біографію. Аж 1932 року знову опинився у Польській республіці.

 

Подальший маршрут Городянина: Югославія — Греція — Туреччина — Сирія — Єгипет — Франція. Але й тут затримувався ненадовго. Вже 1940-го він опинився у Фінляндії. Офіційно — як журналіст, який прагнув висвітлювати опір фінів більшовикам.

 

Коли Львів зайняли нацисти, перебрався туди.

Жодних ілюзій, щодо своєї долі, в разі потрапляння до рук совітів, Юрій не мав, тому про якусь співпрацю з ними з розрахунку на помилування навіть і не могло бути мови. Методи роботи, та підлість совіцької машини йому були достеменно відомі ще з часів Холодноярської республіки.

 

На власному прикладі Лісовський переконався, що гуманізм до ворога обертається новими жертвами: так, він подарував життя полоненому начальнику міліції, відпустив його, а той «віддячив», викликавши телеграфом з Єлисаветграда полк червоної кінноти. Бій завершився великими втратами для Холодноярців.

 

«Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою не один череп… але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти — або загинути». – напише він пізніше в своєму автобіографічному романі.

 

Ще одна історія, описана в романі «Холодний Яр» довший час викликала сумніви в дослідників – чи не є це художнім вимислом. Адже непідтвердженість одного факту, могла поставити під сумнів історичність всього роману.

 

В романі Юрій Горліс-Горський поставив першим свій підпис під коротким вироком смерті, винесеним його коханій Галі, яка, знову ж таки заради кохання, зрадила холодноярців. За доносом дівчини усіх спійманих розстріляли.

 

«Того самого дня під вечір вирок над Галею був виконаний. Зробив їй одну-єдину послугу, яку міг зробити. Вмерла щасливою, несподівано, не знаючи, що її чекає», – писав Лісовський, виконавши власноруч вирок.

 

І тільки через багато років дружина Юрія Горліс-Горського – Галина Гришко в листі до Романа Коваля, підтвердила цей факт: «Не вперше запитуєте мене про історію з першою любов’ю Юрка з книжки «Холодний Яр». Це була, безумовно, велична трагедія для нього, але це не була жорстокість чи помилка з його сторони. Галя була присуджена до смерті групою, бо ж через неї постраждали люди. Юрко взяв цей гріх на душу, щоб вона не страждала перед смертю…»

 

Життя, а навіть сама смерть талановитого українського письменника, – це суцільні уламки, здогади, та легенди, перед котрими будь-яка бондіана тихо курить в сторонці. Він так і пішов у вічність згідно з жанром – ні тіла, ні могили. Можливо, колись добравшись до московських архівів, нам вдасться щось достеменніше дізнатись про життя та смерть цього воістину справжнього героя української національної революції – Юрія Юрійовича Городянин-Лісовського.