Тарас Шевченко і Павло Чубинський – побратими духу
Поет і художник, наш національний пророк – Тарас Шевченко (1814-1861) і видатний український етнограф й фольклорист Павло Чубинський (1839-1884)– близькі постаті не тільки географічними межами, а й життєвою долею, своєю творчістю і високим духом любові до України.
“…Пора встати, пора волю добувати”
Тарас Шевченко і Павло Чубинський – вірні сини України. Вони – своєрідні дві вершини на терені української культури.
Тарас Шевченко в літературі й малярському мистецтві, Павло Чубинський в народознавстві та фольклористиці – два неперевершені генії.
Тарас Шевченко стверджував: “Я возвеличу малих рабів отих німих і на сторожі коло них поставлю слово”.
Павло Чубинський, переодягнувшись у селянський одяг, ішов до “малих рабів отих німих”, розповідав їм про козацьку вольницю Запорізьку Січ, записував їхні пісні, звичаї, традиції, розкривав багатство і красу їхньої душі.
Народилися вони з різницею у чверть століття в одних географічних межах: Тарас Шевченко – в селі Моринці Київській губернії (нині – Звенигородський р-н Черкащини), Павло Чубинський – у Борисполі Полтавської губернії (нині – Київщина).
Обидва прожили коротке, але сповнене болю життя. Обидва – борці за правду і постраждали за неї, переслідувалися царизмом і відбули на засланні різні терміни далеко від рідного краю.
Обидва дуже любили співати. До речі, одні і ті ж пісні для Тараса Шевченка та Павла Чубинського були улюбленими. Це – “Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче. За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче”. Інші – “Ой на горі там женці жнуть”, “Ой наступала та чорна хмара”, “Ой у полі могила”, “Ой їхав козак з Дону”.
Обидва працювали для науки, записували пісні та звичаї. Вони були одної матері: молодший йшов дорогою старшого.
21 вересня 1846-го генерал-губернатор київський, подільський і волинський Бібіков доручив Тарасові Шевченку їхати на Правобережжя і збирати там відомості про народні перекази, легенди, пісні в різних місцевостях. Павлові Чубинському аналогічну роботу доручили упродовж 186971870 рр. Він здійснив три етнографічно-статистичні експедиції в Південно-Західний край.
Зближує цих двох велетів любов до України і сила внутрішньої енергії поетичного слова.
Вірш Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна” вперше надрукований у львівському журналі “Мета” поряд із Шевченковими поезіями “Мені однаково…”, “Заповіт”, “Н. Костомарову (Веселе сонечко ховалось…) і сприймалися як твір одного автора, тобто Тараса Шевченка. За Володимиром Трембіцьким, музично оправлені твори Тараса Шевченка сприймалися як гимнові пісні. Серед них – “Реве та стогне Дніпр широкий” і особливо – ”Заповіт”.
Останній завжди слухаємо громадянством стоячи…
Слід нагадати про близькість внутрішнього змісту Шевченкового “Заповіту” з віршем Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”.
Тарас Шевченко закликав: “ Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте, І вражою злою кров’ю Волю окропіте”.
Через сімнадцять років після написання “Заповіту” Павло Чубинський у стані високого духового піднесення пише вірш “Ще не вмерла Україна”, первісний матеріал приспіву звучав: “Душу й тіло ми положим За свою свободу І покажем, що ми, браття, Козацького роду, Гей, гей , браття миле, Нумо братися за діло. Гей, гей пора встати, Пора волю добувати”.
Тарас Шевченко і Павло Чубинський більше двох років жили в Петербурзі близько один від одного. Віриться, що Пало Чубинський зустрічався з Тарасом Шевченком на квартирі Миколи Лазаревського, на літературних вечорах, в редакції журналу “Основа”, на лекціях Миколи Костомарова в університеті. Щоправда, Тарас Шевченко відомий як мученик за волю, а Павло Чубинський був лише студентом університету.
Поряд із Шевченком серцем і пам’яттю
Серед тодішнього студентства було чимало, хто стежив за долею поета-засланця, чекав його повернення. Вони шукала випадку, аби висловити свою любов мужньому автору “Заповіту”.
11 жовтня 1860-го Тарас Шевченко брав участь у літературному вечорі. Тоді разом з ним читали свої твори Бенедиктов, Достоєвський, Полонський, Майков – прозаїки і декламатори.
Тараса Шевченка зустріли щиросердно, що, зворушений до глибини душі й відчуваючи, як зраджують його сили, він залишив естраду. Коли ж заспокоївся, повернувся і почав читати… “Гайдамаків”, і “Думи мої, думи мої”.
Коли помер великий співець України, його похорони організували друзі-українці, а російські письменники Некрасов, Достоєвський, Салтиков-Щедрін, Михайлов, Лєсков, Панаєв, Пипін, Жемчужников, Пом’яловський лише взяли участь, але ніхто з них, крім Курочкіна, не сказав прощального слова, ні в церкві. ні на кладовищі перед відкритою могилою. Серед шести українців, котрі виголосили прощальне слово над труною Тараса Шевченка, був і Павло Чубинський. Він проводжав труну з тілом поета до Смоленського кладовища.
Павло Чубинський відгукнувся на кончину “Кобзаря” словами: “ Ще одна втрата у слов’янському світі, ще одна могила на слов’янському кладовищі. Згас великий поет, погасла людина, у якої “не було зерна неправди за собою’. Але не загубиться це світило посеред тіней… Зрівняється його могила – та його печальне існування, його слова-сльози не загинуть, і далекі нащадки скажуть про нього: “Недаремно він на світ родився, свою Україну любив”.
За спогадами спливав довгий літній день. Сонце переплило полудневий небосхил. Тоді ніби згадали. що не все зроблено; за звичаєм не пом’янули небіжчика. Розстелили рушники на траві, розклали домашні припаси. До часу і пляшка домашньої наливки знайшлася. Випили за упокій душі батька-Тараса, згадали про його гірку долю і незборимість духу: “Караюсь, мучуся, але не каюсь”.
Підготував Степан Беца
Читайте також: які жінки подобалися Тарасу Шевченку
