4-го вересня 2025 року виповнюються 40-і роковини смерті відомого українського поета і дисидента Василя Стуса.
4 вересня 1985 року за нез’ясованих обставин у таборі ВС-389/36 на Приураллі помер Василь Стус.
За офіційною версією, причиною смерті стала раптова зупинка серця. Згодом говорили, що ослаблений поет міг померти від удару важкими металевими нарами, які опускали наглядачі перед відбоєм. Адміністрація поширювала чутку про самогубство.
Через 10 днів чи то повісився, чи застрелився начальник табору майор Журавков.
1987-го втопився лейтенант-оперативник Журавков-молодший.
1989-го помер 46-річний начальник відділку особливого режиму майор Довлатов.
Імовірно, причина смерти поета так і залишиться таємницею.
Василь Семенович
Стус (6 січня 1938, село Рахнівка, Гайсинський район Вінницька область — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермський край, РРФСР) —
український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник.
Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1990), Герой України (2005, посмертно).
Дозвіл на перепоховання Василя Стуса на батьківщині вдалося отримати аж через 4 роки після його смерти — 1989 року.
Поет, а також дисиденти Олекса Тихий і Юрій Литвин знайшли вічний спочинок у секторі № 33 Байкового цвинтаря.
Спочатку над могилами встановили три дерев’яні хрести. Через рік невідомі їх спалили. У 1993 році виготовили нові хрести — з пісковика.
На Стусовому вибито цитату з його вірша, який він написав на згадку про Аллу Горську: “Ярій, душе! Ярій, а не ридай”.
Заарештований 12 січня 1972-го і засуджений за “антирадянську агітацію й пропаганду” до 5 років позбавлення волі і трьох років заслання. Покарання відбував у таборах Мордовії, більшість написаних ним віршів вилучалися і знищувалися. 1977- го висланий у селище імені Матросова Магаданської області, де працював на золотокопальнях.
Повернувшись до Києва, відмовився від радянського громадянства (“Бути радянським громадянином – значить бути рабом”) і приєднався до Української Гельсінської групи захисту прав людини. Працював звичайним робітником на заводах. У травні 1980-го заарештований вдруге, визнаний “особливо небезпечним рецидивістом” і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Під час процесу відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, але суд не прийняв відвід. Покарання відбував у таборі в Кучино. Від 1981-го не бачився з родиною. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями неодноразово оголошував голодування.
Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування. Василь Стус похований на табірному цвинтарі, 1989-го його перепоховали на Байковому кладовищі.
