Митрополит Петро Могила і українське християнство
Петро Могила… Його архипастирська й культурно-освітня діяльність припала на 30-40 рр. XVII cт.
Це був період, коли Україна переживала бурхливе культурно-національне відродження. Воно стало прологом до великого національно-визвольного піднесення українського народу (Хмельниччини).
Це справді була велика доба, що характерна плеядою великих постатей. Згадаємо серед них таких діячів як Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Єлисей Плетенецький, Іпатій Потій, Св. Йосафат Кунцевич, Кирило Тракнквіліон Старовецький, Захарія Копистенський, Йов Борецький, Касіян Сакович, Лаврентій Зизаній, Памво Беринда, Йов Княгиницький, Сильвестр Косов…
Митрополит Петро Могила в цьому ряду посідає провідне місце і справедливо вважається одним із духовних провідників XVII ст.
Петро Могила і його дорога на Київ
Петро Могила прийшов на світ Божий 21 грудня 1596-го в родині молдавського воєводи Симеона Могили у місті Сучава на території теперішньої Румунії.
Рід Могил засвідчений в історичних документах вперше наприкінці XV ст., а вже через сто років, на зламі XV-XVII ст., його ближчі родичі посідають найвищі посади в молдавському князівстві.
Один із братів Петрового батька- Георгій 1587-1589 рр. –займав молдавський митрополичий престол, інший брат – Єремія упродовж 1595-1606 рр. – Симеон господар Валахії, а відтак Молдавії (1606-1607 рр.).
Після смерті батька, восени 1607-го сім’я Петра Могили перебирається до Польщі. Зрештою, тут нічого дивного немає. Адже рід Могил з давніх часів підтримував тісні контакти з Річчю Посполитою.
Скажімо, Симеон і Єремія Могили посідали господарські престоли в Молдавії та Валахії з допомогою Польщі. Польську родину Могил єднали також тісні сімейні зв’язки. Чотири сестри Петра Могили були одружені з українсько-польськими аристократами – Вишневецькими, Потоцькими та Корецькими.
Родина Могил постійно відчувала духовну близькість з українським релігійно-культурним середовищем. Загальновизнаним є меценатство воєводи і господаря Єремії Могили щодо розбудови Львівської Успенської церкви (Львівське братство). Значні кошти на цю будову асигнував батько Петра – Симеон.
Дуже ймовірно, що початкову освіту Петро Могила здобув у початковій Братській школі (заснована 1586). А, може, під керівництвом учителів зі Львова. Дальші студії він, очевидно, продовжив у Замойській Академії (XVII ст.) Його блискуча освіченість і грунтовна обізнаність у тогочасній європейський філософіії та теології переконливо це підтверджують.
Збереглися документальні дані, що Петро Могила брав участь у Хотинській битві (1621) на боці польського короля. Після війни польський король Сигизмунд III запропонував гетьману запорожців Петрові Конашевич-Сагайдачному шлях до Києва.
За словами доктора філософії Івана Паславського, особисто Петро Могила у приватних записках, починаючи з 1622-го постійно згадує свої відвідини Печерської Лаври.
Відвідуючи Київ, він мав можливість спілкуватися з українською інтелектуальною елітою…
Навесні 1627-го помирає архимандрит КПЛ, письменник –богослов Захарія Копистенський. А вже влітку цього го ж року на цю посаду обирають Петра Могилу (1628-1633). За час свого правління йому вдалося високо підняти релігійно-духовний престиж Лаври, відновити та оздобити монастирські святині, – храми та печери святих угодників. Знову популярними стали чудотворні лаврські ікони та мощі угодників, церковні відправи набули величавості та урочистості.
Саме з часів Петра Могили тягнеться традиція паломництва і прощ до київських печер, він надав велику увагу лаврській друкарні, поповнивши її новим латино-польським шрифтом. До цього друкарня мала лише церковно-слов’янський шрифт.
Вершиною духовної і суспільно-культурної діяльності Петра Могили на посаді архимандрита Києво-Печерської лаври стала організація ним школи нового типу (1632) – Києво-Могилянської колегії (згодом академії).
У чому полягає новизна цієї школи ? По-перше, вона будувалася головним чином на латино-польських зразках із запозиченням європейського науково-освітнього досвіду. По друге, для нас нині це важливо наголосити, що на запрошення до Києва зі Львова прибули відомі вчені – Іван Трофимович Козловський (перший ректор школи-колегії), Сильвестр Косів, Софроній Почаський, Атанасій Кальнофойський …
Підкреслимо, що все своє життя Петро Могила присвятив київській колегії, особливо після 1633-го, відколи він посів київський митрополичий престол.
За яких обставин Петро Могила став київським митрополитом ?
Після смерті (березень 1631) київського православного митрополита Йова Борецького, який здобув цю гідність від Єрусалимського патріарха Теофана (1620), а з намови московського уряду та при підтримці гетьмана Сагайдаячного, київський митрополичий престол посів Ісая Копинський, особа консервативних поглядів і… москвофіл.
Нагадаємо також, що православна ієрархія Теофана не визнавалася світською владою Польщі і константинопольським патріархом. Незаконною її вважав і особисто Петро Могила. У квітні 1632-го відходить у вічність польський король Сигизмунд III, перед українським православ’ям відкривається дорога до можливого уконституювання за київський митрополичий престол, яким поки що володів Ісая Копинський.
Тим часом претендент на польський королівський престол королевич Володислав, шукаючи підтримки серед української православної шляхти і козацтва видав спеціальні “Пункти заспокоєння народу руського” (осінь 1632). Ними він дарував православним ряд прав, і зокрема, право обирати собі нову церковну ієрархію.
Cкориставшись цим, представники української світської еліти (Адам Кисіль та Леонтій Древнинський) обрали (3 листопада 1632) у Варшаві митрополитом Петра Могилу.
Відтак подали його кандидатуру на затвердження королеві. Новообраний польський король Володислав 10 листопада цього ж року затвердив Петра Могилу Київським митрополитом.
Після своєї коронації, 10 березня 1633, надав йому “привілей” на Київську митрополію. На початку квітня 1633-го Константинопольський патріархат Кирило Лукарій дав Могилі патріарше благословення і ”сакру”.
Вибір Петра Могии на митрополичий престол увінчався урочистим визначенням його на єпископа й митроополита, яке відбулося в Томину неділю 1633-го в Успенській церкві м. Львова.
Довершив його тодішній Молдаво-Волоський митрополит. У висвяченні взяли участь православні архиєреї, а також багато архимандритів, священиків, шляхти і простих людей.
Після Львова митрополит Петро Могила прибув до Києва. Тут йому належало розв’язати конфлікт з Ісая Копинським, який мав сильну підтримку з боку “невчених попів” та козацької черні.
Спочатку, як це зазвичай буває, дійшло до полеміки між старим і новим митрополитами. Опоненти Петра Могили одразу ж вдалися до випробуваного методу дискредитації: вони звинуватили його в зраді православ’я і …прихованому уніатстві.
Іcая Копинський розсилав різні обіжники і навіть писав доноси у Москву, що Петро Могла нібито присягнув королеві та польcьким біскупам, що він, мовляв, знищить істинну християнську віру, тобто православ’я, і все східне Богослужіння за велінням Римського Папи переведе на латинський обряд, а православні церкви перетворить на костели.
Не залишився в боргу і Петро Могила. Якщо Ісая Копинський закидав йому приховані симпатії до поляків і уніатів, то Петро Могила звинувачував свого супротивника у москвофільстві.
“Ти зрадник, бо з Москвою маєш порозуміння”, – говорив Петро Могила.
Він – рішучий противник Москви. Так, коли брат Йови Борецького Андрій заговорив у присутності митрополита про можливість злуки України з Московщиною, Петро Могила різко зауважив, що за такі слова й думки Андрія варто “посадити на палю”.
Для утвердження молдавського воєводича на київськім митрополичім престолі чимало зробив провідний український політик Адам Кисіль. Він, зокрема, зумів переконати козаків, які визнали Петра Могилу своїм духовним провідником.
Петро Могила і проблема єдності церков
Двадцятирічна церковна кар’єра Петра Могили (1627-1647) припадає на часи, коли проблеми Церков в Україні стояла особливо гостро.
Нагадаємо, що перед тим, у жовтні 1596-го відбулася Берестейська унія, в результаті якої Київська митрополія вступила в союз (унію) з Апостольським престолом у Римі.
Унійний акт 1596-го засвідчив торжество великої Євангельської ідеї про єдність Христової Церкви на українських землях. Однак силою різних об’єктивних і суб’єктивних обставин Берестейська унія була сприйнята в Україні далеко не однозначно. Чому ? Українська суспільність поділилася на тих, хто був за унію з Римом, і на тих, хто виступав за збереження традиційних зв’зків з Константинопольским патріархом.
Противникам унії вдалося 1620-го рукою Єрусалимського патріарха Теофана висвятити нову православну ієрархію, і це внесло остаточний православний розкол в досі єдине, хоч і розбурхане унією, українське церковне тіло.
На жаль, не сприйняв Берестейскої унії Петро Могила. Більше того, він її частенько критикував. Але робив він це не стільки, виходячи з українських національно-релігійних інтересів, як з почуття свого молдавсько-польського патріотизму.
І справді, Берестейська унія єднала з Римом лише одну, Українську Церкву, залишаючи поза увагою інші православні Церкви, у т. ч. рідну Петрові Могилі Молдаво-Волоську церкву.
Звісно, що з таким підходом не міг погодитися молдавський воєводич. З’ясувалося також, що Берестейська унія замість того, щоб латинізувати й ополячувати український народ, як того сподівалися певні польські державні й церковні кола, повела Українську Церкву по шляху самостійного розвитку з усіма атрибутами національної помісної церкви. І це почало тривожити польські офіційні чинники. Вони все частіше розглядали унію як міну сповільненої дії під польською державою.
Литовський канцлер Лев Сапіга відверто писав, що унія не принесла Польщі жодної користі, а лиш спровокувала багато “нещасть і заколотів”. Та й Петро Могила чимало робив, аби не зашкодити Польщі. Він, зокрема, засуджував козацькі повстання 30 років XVII ст.
З іншого боку, Петро Могила не міг беззастережно сприйняти церковно-політичну лінію, якої дотримувалася православна ієрархія Теофанового свячення. Якщо провідники унії у розбудові українського церковного життя орієнтувалися головно на Рим, то православна ієрархія Ісаї Копинського шукала союзників і покровителів у Москві. Так, промосковська орієнтація православного духовенства була особливо небезпечна в умовах наростання українсько-польського конфлікту.
Православне духовенство, будучи радикально налаштованим проти Польщі, мало значний авторитет серед козаків й активно впливало на формування їх політичного гасла “Волимо під православного царя”. Грядущі події з усією трагічністю це підтвердили.
Безумовно, Петро Могила бачив, що православ’я у формі Ісаєвого покрою може стати ідейною платформою, на якій митрополиту вдасться поглинути не тільки Київську православну митрополію, але й відірвати Україну від Польщі. Тому серед основних завдань Петра Могили була необхідність відродження істинного духу українського православ’я, розвивати його риси, які істотно відрізняють його від московського. Останньому, як відомо, притаманне органічне несприйняття латинських церковних традицій.
Можливо, що з православно-московської точки зору, (Георгій Флоровський), і з погляду позитивістської науки XIX ст.. в руслі якої думав і оцінював історичні явища Михайло Грушевський , могилянство і справді було псевдоморфозою православ’я або такою собі “комбінацією аскетичної української обрядовості з католицьким обскурантизмом”. Але з рації українського християнства могилянське православ’я –одне із його історичних форм, що природним шляхом сформувалося на власній національно-релігійній основі. Про це переконливо свідчать історичні факти.
Передусім той факт, що більшість латинських запозичень митрополит Петро Могила взяв не з католицьких підручників, а безпосередньо з тодішньої української церковної практики. Відомо, що чимало літургічних і обрядових елементів засвоєно Українською Церквою ще в домогилянську добу. Митрополит, вводячи до своїх служебників, катехізисів і требників затверджував вже усталену церковну практику. Так, скажімо, латинське вчення про чистилище, яке увів до свого Катехизиса.
Українське православ’я, розвиваючись на пограниччі християнського Сходу і Заходу, постійно зазнавало на собі як східних, так і західних впливів.
Власне синтез церковних традицій православ’я і католицтва становить основну суть українського християнства, творить його національно-релігійну особливість. Усвідомлення цього незаперечного факту Петром Могилою і визначили характер його діяльності на релігійно-богословській ниві.
Виходячи з основних засад українського християнства – поширювати і поєднувати церковні традиції Сходу і Заходу – митрополит Петро Могила поставив перед собою завдання поглибити і поширити інтеграцію і поєднавчі процеси між двома гілками Христової Церкви на основі нової богословсько-обрядової синтези.
Олександр Оглоблин: ”Могила зумів поєднати щиру відданість ідеалам і традиціям Православного Сходу з глибоким розумінням історичних і культурних заслуг Католицького Заходу і прагнув створити синтезу вселенськости на базі Української Церкви”.
Своєю новаторською діяльністю в царині богословських видань і студій він створив ідейні підвалини для здійснення і зближення і возз’єднання Церков” .
Ставши митрополитом, Петро Могила одразу почав реформувати Українську Православну Церкву, за впорядування її богослужбового життя, піднесення освіти і зміцнення дисципліни духовенства. При цьому він постійно орієнтувався на латинські зразки і джерела. Його монументальні праці “Православне ісповідання віри”, або інакше “Великий Катехизис” (1640) та “Великий Требник” містили чимало літургічних елементів (баптистерій). Останні особливо поначилися на розумінні та тлумаченні Святих Тайн. Досить сказати, що він склав сорок нових літургічних чинів (баптистерій). Їх не було в Православній Церкві (1646).
Чи була в них певна новизна ? Так. Вони могли прислужитися утвердженню в народі руському релігійної віри і зближенню між двома гілками Церкви Христової.
Він продовжував традицію українського християнства. Воно за часів апостольської місії Свв. Кирила і Методія на наших землях розвивалося як синтез грецької і римської церковних традицій.
Власне у цьому і полягає духовна велич Петра Могили, яку не могли і не хотіли сприймати його зовнішні опоненти.
До речі, галичани першими серед української спільноти сприйняли кирило-методіївське хрещення (862, Ірина Калинець, Андрій Пашук). З цього приводу слід ще раз привітати кандидата філософських наук Галину Гучко, яка під орудою доктора філософії, професора Марії Кашуби захистила кандидатську дисертацію про кирило-методіївську традицію на західноукраїнських землях .
На жаль, і через десять років науковець не змогла стати доцентом вишу.
Що ж стосується України, зовнішніх сил то, прикриваючись “святим православієм”, і нині його керівництво продовжує залишатися в лоні чужої (московської) національно-релігійної стихії, ворожої українству та його тисячолітній християнській традиції. Адже поклонятися водночас Андрієві Боголюбському – палієві та грабіжникові Києва і Петру Могилі – його воскресителю й будівничому, значить чинити святотатство…
Історик української культури Ігор Мірчук: ”…Ми бачимо… конкретний приклад системи двох досі чужих один одному світів, двох культур Сходу і Заходу. Синтези, яка українське православ’я навіяла латинським духом Західної Церкви і, таким чином, дала Україні духовний провід майже до XIX ст. в духовному житті Східної Європи”.
Італійський вчений, славіст Санте Гранчотті вважає, що завдяки Берестейській унії, з одного боку, і реформи Петра Могили, з іншого – Україна XVII ст. демонструє, як ніколи перед тим і пізніше, свою природу і своє панєвропейське покликання”.
Сучасна українська історична наука все сміливіше переглядає твердження зарубіжної та української історіографії про так звану “безплідність” могилянської синтези «”греко-католицької обрядовості в єзуїтсько-католицьким обскурантизмом”.
Першими це зробили історики української філософії. Вони ще у 70-80-ті роки XX ст. піддали грунтовному вивченню філософської спадщини професорів КМА і дійшли висновку, що ця філософія розвивалася в руслі загальноєвропейського філософського процесу та вдало акумулювала в собі здобутки різних філософських шкіл і напрямів XIII-XVIII ст.
Вчений діаспори Аркадій Жуковський як позитивне відзначає те, що Петро Могила був натхненником зближення християнських Церков в Україні, прагнув знайти синтез між християнським Сходом і Заходом, щоб наблизити Церкву і культуру України до центрів Західної Європи.
Академік Ярослав Ісаєвич: “Петро Могила уважав, що зміцнення православної Церкви і навіть саме її збереження можливі за умови істотної модернізації, впровадження елементів західних форм церковної організації і сприйняття певних рис римо-католицької догматики та обрядності…”.
Проте проголошувалися непорушними засади православної догматики і зберігалася візантійсько-слов’янська (кирило-мефодіївська) обрядність, яка і визначила національну своєрідність як українсько-білоруської Православної Церкви, так і Церкви Греко-Католицької”.
Могилянська доба в історії Української Церкви й культури займає особливе місце. Коли ж йдеться про могилянську добу, особливо могилянство як явище, то мається на увазі не тільки двадцятилітній період життя і діяльності Петра Могили (30-40-і рр.XVIIст.), але й уся друга половина XVII ст., коли могилянська культурна традиція залишалася провідною в духовному житті України.
Знаменно, що апогей могилянства як культурної й політичної течії припадає на кінець XVII-XVIII ст.., тобто на часи правління гетьмана Івана Мазепи. Його культурно-національна політика цілком відповідала духові ідей і планів Великого Митрополита. Недарма безсмертне творіння Петра Могили – Київська академія – в ті часи гордо носила назву Академія Києво-Могилянська – Мазепинська.
Після національної катастрофи (1709 р.) торжествуюче московське православ’я заходилося вогнем і мечем випалювати дух могилянства з українського церковного життя Гетьманщини. Однак його кращі традиції продовжило уніатство на тих українських землях, що залишилися поза засягом Московської імперії.
Могилянство, синтезуючи духовні надбання християнського Сходу і Заходу, виконувало по суті, ту саму культурно-історичну роботу, що й уніатство; витворювало власні українські загально-релігійні вартості.
У сучасних умовах церковного розколу в Україні духовна спадщина митрополита Петра Могили набуває особливої актуальності. В силу свого синтетичного характеру та однакової відкритості як на Схід, так і на Захід, могилянство має всі підстави стати платформою, на якій могли б об’єднатися усі українські церкви Святоволодимирівської традиції.
Будучи органічно пов’язаним з Києвом, могилянство, як жодна інша течія українського християнства, несе в собі заряд києвоцентризму, ідея якого у всі часи служила нашому народові джерелом духовного й національного єднання.
Підготував Степан БЕЦА
