24-ого листопада минули 91-і роковини з дня смерті видатного історика і першого президента України Михайла Грушевського (народився 29 вересня 1866 року – ред)
Його видатну постать згадуємо у зв’язку із львівським періодом його життя, адже він входив у оргкомітет із спорудження храму Св. Георгія, що на теперішній вулиці Тараса Бобанича (колись – Короленка).
Відома у Львові на вулиці Тараса Бобанича ( а ще раніше на вулиці Францисканській) Свято-Георгієвська церква у Львові, яка 5 квітня 2023 року перейшла до ПЦУ, отримавши новий статут ПЦУ, від самих початків була православною, але – не російською.
За радянських часів більшість львів’ян позиціонували церкву як храм московського патріархату. Такою церква була і до 5-го квітня. Однак у всі часи цей храм був православним.
Будували церкву наприкінці ХІХ століття для православних Львова, основну частину яких становили українці, за чисельністю далі йшли православні греки, серби, волохи/румуни та інші. Мешкали тоді в нашому місті й одновірні їм молдавські господарі та бояри, які втекли з-під протекторату Оттоманської Порти і вже на наших землях отримали права громадянства.
І вже досить відомий є той факт, що тоді в оргкомітет зі спорудження храму св. Георгія входив Михайло Грушевський – відомий громадський та політичний діяч, видатний український історик, Голова НТШ, професор Львівського університету та майбутній Голова Центральної Ради Української Народної Республіки.
Про подружнє життя Михайла Грушевського розповів відомий історик та археолог Микола Бандрівський.
Михайло Грушевський та Марія Вояковська одружилися у – 1896, наприкінці квітня або на початку травня вони взяли шлюб у церкві святого Миколая в містечку Скала поблизу Чорткова на Тернопільщині.
Саме тут ота галичанка Марія Вояковська – яка стала потім дружиною славетному історикові – вчителювала, а згодом переїхала до Львова, де знайшла для себе працю. Сама ж його обраниця: Іванна-Марія народилася у 1868 році в селі Підгайчики Золочівського повіту в родині місцевого пароха отця Сильвестра Вояковського (на думку одного із наукових працівників Музею Грушевського в Києві, вищезгадана Марія Вояковська, можливо, була парафіянкою храму святих апостолів Петра і Павла на вулиці Личаківській у Львові. Тут висловлюю подяку пані Світлані Паньковій та її київському колективу грушевськознавців, зокрема Андрію Топоровичу, за консультації з цього питання).).
У ті весняні дні Михайло Грушевський (тоді вже Голова Наукового Товариства імені Шевченка у Львові) писав своїй Марії:
“…Думаю, що для Вас не тайна моя симпатія до Вашої особи. Я мушу знати, чи можу будувати на їй які більші надії. Шукаю товариша щирого, розумного і доброго, співробітника в праці громадській, аби жити з ним душею в душу… Сю справу до якогось часу в секреті від всіх задержати”.
Дозвіл на шлюб молодята тоді взяли у тогочасній – і єдиній на увесь Львів – православній церкві святого Георгія (на теперішній вулиці Тараса Бобанича “Хаммера”), оскільки Михайло Грушевський був православним.
Усі 14 років свого подальшого перебування у Львові Михайло Грушевський не лишень був сумлінним парафіянином цього православного – і єдиного у тогочасному Львові – храму, але й його церковним старостою аж до свого від’їзду на Велику Україну.
Із певних причин, щоби підтвердити раніше взятий шлюб у Скалі, Михайло і Марія Грушевські вибрали собі невеличку церковцю святих первоверховних апостолів Петра і Павла на вулиці Личаківській (що нині на розі з теперішньою вулицею Мечнікова, яка веде до Личаківського цвинтаря).
Для чого молодятам Грушевським був потрібне було оте “підтвердження шлюбу” у Львові, неважко здогадатися: тут уся справа в обрядовості й усталених нормах для шлюбів того часу між особами різної конфесійної приналежності. За припущенням Романа Дзюбана, Михайло Грушевський будучи православним, був змушений відбувати біблійні оповіді, як умову для вінчання в храмі іншої конфесії.
Більше того, в метричній книзі парафії церкви святих апостолів Петра і Павла на Личаківській, є запис про одруження (підтвердження шлюбу ?) Михайла Грушевського з Марією Сильвестрівною (з дому Вояківська). Ось як він звучить дослівно:
“Наречений: Грушевський Михайло, доктор філософії, професор Львівського університету, православного віросповідання, віком 29 років 8 місяців, народжений 17 листопада 1866 р. у м. Холм (Росія) син Сергія Грушевського та Глафіри, дівоче Опокова, що проживає у Львові вул. Длугоша, 5 (сьогодні вул.Кирила і Мефодія – М.Б.). Наречена: Вояківська Іванна Марія, шкільна вчителька, греко-католицького віросповідання, вік 27 років 6 місяців, народжена 8 листопада 1863 року у с. Підгайчики Золочівського повіту…проживає у Львові по вул. Пекарська, 17. Свідки: Банько Йосип, парох с.Турильче. Вояківський Еміліян, капітан 100 легіону піхоти у Кракові” (висловлюю подяку п.Марії Магунь за консультацію з цього питання).
… Чому про підтвердження шлюбу Михайла і Марії Грушевських у стінах Свято-Петропавлівської церкви у Львові, досі не сповіщає жодна меморіальна таблиця..? – запитує Микола Бандрівський.
Мабуть, у міських чиновників від культури є більш нагальні питання до вирішення, аніж належний спомин про історика-феномена у нашому місті…
Відтак далі Микола Бандрівський вже глибше поринає в історію самого православ’я у Львові.
Православ’я у Львові
У далекому 1785 р. православні українці Львова зорганізувалися і відродили першу в нашому місті (після насильницького переведення на унію) православну парафію.
Уявіть собі: від 1709 р., коли під тиском єпископів наша Свято-Успенська церква на вул. Руській змушена була перейти на уніатство, і, аж до згаданого 1785 р. (коли відродилось православне парафіяльне життя у нашому місті) – усі ці 76 років у Львові не була відправлена жодна Свята Літургія за православним обрядом. І от, власне, ця “різношерста”, як би сказали сьогодні, православна львівська громада, очолювана українцями (в писемних джерелах їх називають “kleinrussiche”), через два роки – у 1787 р., під час перебування австрійського цісаря Франца Йосифа ІІ у Львові, вручила йому меморандум з проханням про побудову православної церкви у місті.
Дивно, але майже всі пункти цього меморандуму були прийняті придворною канцелярією, і остання ще того ж року (!) відправила Дозвіл львівським православним на земельну ділянку під будівництво церкви, дозволивши також “…служити за своїм обрядом та вибирати собі священика”.
Оскільки громада вже на той час була заможною (було багато купців та родовитих львів’ян), то винайняла будинок, в якому влаштувала першу церковцю (в документах “Kapelle”), в якій був встановлений перевезений зі Скиту Манявського іконостас.
І саме на Різдво Христове 1787 року після 78 літ перерви, у Львові відновили Святу Літургію за православним обрядом. Богослужіння провадили руською/українською і румунською мовами, грецькою лише по великих святах, а коли на Службу Божу збиралося багато чужих парафіян, то проповіді виголошували й німецькою. В ті роки православна громада Львова була сильною, жертвували на неї охоче і багато, отож коштів вистачало.
Однак минали десятиліття, старше покоління відходило, а багато молодих людей виїздило зі Львова в пошуках заробітку. Згодом скрута настала така, що в 1830-х рр. православні священики у Львові три роки не отримували заробітної плати, а деяким з них загрожувала смерть від голоду.
Викуплений раніше дім (під “Kapelle”) були змушені продати, щоби сплатити борги. Через таке нужденне становище львівська православна громада, яка ще донедавна перед тим була самостійною майже в усіх правах, змушена була перейти під юрисдикцію буковинської єпархії, що означало відмову від виборів свого настоятеля і псаломщика. Однак 1856 р. православні, все ж, спромоглися придбати земельну ділянку по вул. Францисканській (сучасна вулиця Тараса Бобанича), на якій знаходилося два будинки. Один з них до 1893 р. використовували як невелику церковцю-каплицю.
Одним з перших настоятелів цієї церковці, а водночас – і духовним провідником православної громади Львова, був протоієрей Іван Наумович – видатний письменник і громадський діяч, але – затятий москвофіл, який перед тим (в жовтні 1885 р.) відкрито перейшов з уніатства у Православ’я і за це, а також “…за поширення ідей православ’я” був засуджений владою до восьми місяців в’язниці.
На час, коли до цього православного львівського храму звернувся Михайло Грушевський з проханням про дозвіл на свій шлюб, за статистикою у 1890 році у Львові проживало 72 сім’ї православних, що становило 340 осіб (в інших частинах Галичини налічувалось 226 православних сімей, що складало 1089 осіб).
Починаючи з 1889 р. церковна Рада православної громади Львова, згідно зі Статутом, переобиралася кожні три роки.
В цілому станом на травень 1896 р. в усій Галичині налічувалось лише три православних церковці: перша у Львові на вже згадуваній вул. Францисканській (нині вулиці Тараса Бобанича “Хаммера”), яка була одночасно і гарнізонною церквою для військових православного віросповідання); дві інші церковці – при жіночій тюрмі у Львові і чоловічій в’язниці у Станіславові, однак посторонні до двох останніх не допускалися.
З роками стан згаданої церковці на вул. Францисканській настільки погіршився, що міський магістрат 1893 р., побоюючись нещасного випадку, просто її закрив, заборонивши подальше її використання. Поки українці споруджували тимчасовий храм (з 12 липня по 23 серпня 1893 р.), православні Львова взагалі були позбавлені церкви. Однак протестантська община Львова люб’язно надала православним свій храм і там кілька разів були відслужені Святі Літургії (очевидець писав, що ті Служби Божі були не “відслужені”, а “відсвятковані” (gefeiert)).
А після того, як тимчасова церковця була збудована, почалася справжня боротьба за право побудови у Львові повноцінного православного храму (який ми сьогодні – більш як століття після описуваних подій – бачимо). Як свідчать документи, тогочасний настоятель львівської православної громади ієромонах Воробкевич впродовж восьми років подав в різноманітні державні і релігійні інстанції понад 240 (!) клопотань з проханням дозволити українцям будувати православну церкву у Львові, а, крім того, його 150 разів викликали в різні урядові кабінети для особистих роз’яснень.
Врешті, після багаторічних поневірянь, будівництво дозволили, і 22 вересня (4 жовтня) 1897 р. освятили закладку підвалин нової церкви. А вже через рік – 29 серпня 1898 р. – освятили її куполи.
Отак, наперекір усім незгодам, але – з Божої Ласки і завдяки безкорисливим трудам наших отців, постав цей, хоч і невеликий, але надзвичайно гарний православний храм у Львові.
Він – один такий у нашому місті, збудований в романо-візантійському стилі, до вибору проекту якого був, як припускають, причетний його перший церковний староста, а в майбутньому – перший Президент України (як його з любов’ю величав народ) Михайло Грушевський.
Post Views: 80
