Синдром передової: що відбувається із солдатом після бойових дій
Анонімне інтерв’ю з українським військовим
Ми часто чуємо про перемоги, фронт і героїзм. Але мало говоримо про те, що відбувається з солдатом після боїв або як нині кажуть – передка.
Цей текст — пряма мова військового, який не просить жалю чи уваги, а просто погодився розповісти свою історію, аби люди не забували про героїв нашого часу.
Яку ціну українські Захисники віддають заради незалежності нашої держави, мирного неба та світлого майбутнього для нас та майбутніх поколінь.
Солдат розповідає як є: про страх, втому, біль, про який багато військових мовчать.
Ім’я та бригада військовослужбовця не розголошується з міркувань безпеки.
— Розкажіть, будь ласка, свою історію про те як ви потрапили на війну.
— Мене ніхто не змушував і не посилав туди іти. Це було моє особисте рішення. Це рішення патріотичне і тільки так.
—Що допомагало подолати стрес під час бойових дій ?
—Від стресу допомагав страх, щоб вижити. Ти думаєш лише про те, як вижити, молишся, рятуєшся, виконуєш свою роботу, бо в тебе включається режим самозбереження.
Ти як звір: хапаєшся за будь-яку можливість. Я ж не молодий і чітко розумів: якщо б я потрапив у ситуацію, де мене могли б взяти у полон— я без вагань був готовий підірвати себе.
— Чи були у Вас поранення і чи могли б розповісти про них ?
— Першим пораненням була контузія. Друге поранення отримав під час контрнаступу. Ніхто не знав, хто куди йде. Полягло дуже багато людей, командири навіть не попередили, яка засідка нас може очікувати, нас просто кинули на завдання. Ми були без їжі та води.
Попереду були двохсоті, їх ніхто не забирав. Неможливо було ступити в бік, ми були змушені йти буквально по трупах наших побратимів, стежили, щоб не було розтяжок.
По нас стріляли. Потім вибух, мене оглушило. Коли прийшов до тями, дивився чи є цілим. Начебто все було на місці, але я весь у крові. На адреналіні ми повернулися назад, вже потім побратими побачили у мене поранення, я буквально розпух.
У мене були пробиті легені. Нас ніхто не рятував, кожен самостійно вилазив з того пекла, навіть не знаю як вижив. Останнє, що пам’ятаю: як лежав на столі у лікарів. Здавалося, то тривало вічність.
— Як змінилося ваше життя після повернення з фронту ?
—Зараз я як побитий пес, якого використали і викинули на всі чотири боки. У такій ситуації настає інше життя. Зі стресом бореться кожен по різному: хтось стає наркоманом, хтось “підсідає на стакан”, є суїцидники. Хтось бореться з усіх сил, щоб вийти з цього стану.
Я завів пса, постійно на таблетках, з дружиною спимо в окремих кімнатах, бо кожного разу під час сну маю кошмари і через це боюся завдати шкоди своїй дружині. Постійно в лікарнях, на ліках.
Товаришів не маю, я не ходжу на різні свята, бо мене це починає бісити. Навіть увага і підтримка рідних для мене виглядає як насмішка. Я не проти, коли мене хочуть підтримати теплими словами, але кожного разу мені здається, що всі мене жаліють і роблять з мене нещасного, а всі інші навколо мене благі миротворці і це викликає у мене дискомфорт.
Наразі мені комфортніше без чужої уваги, потрібен час на адаптацію, це вдається мені важко і займає багато часу, але я працюю над собою.
— Що б хотіли сказати молоді і людям, котрі не були на війні ?
—Я не хотів би, щоб молодше і майбутні покоління пережили те, що пережив я.
Єдине чого б я хотів: щоб вони гордилися тим, що живуть в Україні і цінували свою державу та героїв, які зробили все можливе заради них.
Розмовляла Кая Гоуст
Читайте також: Анонімна історія військового про весь період мобілізації та війни
