Великодній понеділок: чому понеділок вважають важким днем
Чому понеділок, який аж ніяк не є початком тижня (хіба робочого) вважають важким днем.
Це при тому, що понеділок вважався днем кравців, шевців і… віщунів.
До слова, кажуть: хто народиться у понеділок, неодмінно буде… віщуном.
Згадаймо при цьому великого співця руського – віщого Бояна – онука Велеса (Волоса) («Слово о полку Ігоревім»).
«…Чи уважати ім’я Бояна за власне, чи за рівнозначне, наприклад, з кобзарем. Боян був напівбожого походження, бо був внуком Велеса й поетом-пророком. Його гра на гуслях і спів зачаровували всіх, як спів солов’я» (М. Возняк).
Волос опікував волхвів – давньоукраїнських жерців, служителів дохристиянського культу, носіїв стародавньої української культури й духовності, перших знань з медицини, астрономії, математики, географії, будівництва, модераторів торгівлі, ремесел, налагодження дипломатичних стосунків із сусідами, творців стародавнього українського письма.
Стверджують, що під проводом волхвів давньоукраїнські племена й общини заселяли Індію, Месопотамію, Малу Азію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, о. Кріт, Західну Європу. Сприяли вони й колонізації Балкан.
А хіба не вони, волхви, спостерігаючи за зірками, першими визначили місце народження хлопчика, якому судилося стати Месією, Ісусом Христом – Сином Божим і Сином Людським ?
Вважають також, що Волос навчав чередників (випасали худобу) грати на сопілці, лікувати живність.
Інколи він відображався із сопілкою в руках (сопілка миру).
За давнім переказом, коли між полянами і древлянами зчинилася січа за «межу», Волос заграв на сопілці. Гра була настільки чарівною, милою і духовно щирою, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. У столиці нашої держави – Києві донині на Подолі пролягає старовинна вулиця Волоська (пояснюють: давним-давно тут стояло капище Волоса).
Для інших занять понеділок вважається днем важким.
Українські народні прикмети не радять того дня вирушати в далеку дорогу. Побутує також заборона закладати (білити, мазати) хату, вигрібати попіл із пічки, зачинати жати в полі й косити траву на долині.
Умудрені досвідом газди й газдині, заповідають того дня нікому нічого не позичати. Чомусь це табу особливо стосується осіб жіночого роду. Немає пояснень також чому понеділок здавна асоціюється із сивим дідусем, що перебуває при брамі Раю (у народі вважають, що це місце св. апостола Петра).
У дохристиянські часи вважалося, що у понеділок Бог робить перерозподіл вод, тобто те, що належить робити міфологічному Волосу.
Втім, Волос у слов’ян здебільшого вважався опікуном тваринного світу. Зазвичай йому приписували своєрідне поріднення людини і тварини. Звідси наука давніх українців доглядати домашню живність, користати від її служби, запрягати в плуга та воза, стерегти обійстя, брати від них молоко, яйця, вирощувати на м’ясо, шкуру та пір’я. Із розвитком скотарства Волос стає одним із найголовніших богів. Його ім’я зустрічаємо у клятві русичів грекам (945).
У давній Україні понеділок персоніфікувався у постаті – Божого Ключника. Він опікувався грішними душами у небі, або ж виконував функції провідника, який допомагає людям легко вмерти і проводжає їхні душі на небо.
Із назвою дня – понеділок безпосередньо пов’язане дієслово понеділкувати (понеділкування).
У минулому воно стосувалося винятково заміжніх жінок, які утримувалися переважно від затяжних і важких робіт. Переказують також, що право нічого не робити по понеділках «виговорювали» під час сватання батьки для своєї доньки.
У деяких місцевостях аналогічне право було окремою статтею передшлюбного договору. Деякі дослідники (Г. Булашев, М. Ковалевський, М. Сумцов) вважають, що такий звичай склався в період доби початкового становлення шлюбних взаємин моногамного типу.
За іншою версією, серед старших за віком жінок звичай понеділкувати означав вшановувати день постом, а у заміжніх жінок – утримуватися цього дня від праці, принаймні важкої.
За загальноприйнятим повір’ям про понеділок, як «тяжкий день», пов’язана низка заборон починати чи й виконувати якусь роботу, вдягати в цей день нову сорочку, позичати що-небудь комусь…
Згодом понеділкове табу перейшло на економічний грунт (підтекст), а відтак набуло християнського забарвлення.
Подекуди в Україні й сьогодні «понеділкують» часто за обітницею, при тому це стосується зазвичай літніх (старших за віком) жінок. Скажімо, у понеділок деякі з них не споживають скоромного.
Кажуть: хто в понеділок поститься, тому не лише добре житиметься на землі, але не страшно й помирати; а хто не вшанував «святого понеділка», тому скверно йти на той світ (все одно, що старшому в літах подорожньому/мандрівнику без палиці вирушати в дорогу).
А хто не знає української народної жартівливої пісні : «Ти казала в понеділок / Підем разом по барвінок, / Я прийшов – тебе нема, / Підманула, підвела…»
І так кожного дня тижня, включно й у неділю, дівчина на виданні «водила парубка за ніс», випробовуючи (перевіряючи) його почуття до себе чи… свої до нього? Між іншим, все починалося з понеділка. Отже, маємо цікавий виняток стосовно доброї справи, хоча й молодечої, але вельми життєвої.
У понеділок прославляються у храмі Божому безтілесні сили – ангели, створені перед людиною, найближчі слуги Божі.
У дні Страсного тижня (понеділок, вівторок і середу) – останній тиждень перед Пасхою – споминаємо останні дні земного життя Ісуса Христа: Його страждання, хресну кончину і погребіння.
Пам’ятаємо також про понеділок Великодній (Світлий, Світлого тижня, Обливаний).
До речі, традиція обливатися водою у цей день є архаїчною – вона виникла задовго до появи християнства на наших землях.
Цей звичай побутує здебільшого на західній частині України і подекуди на Правобережжі. Обливаються водою у понеділок також у західних слов’ян – чехів, словаків, поляків і лужичан.
Нині у великодній понеділок обливаються здебільшого діти і підлітки, а колись у таких дійствах брали участь люди будь-якого віку і статі. Тепер обливання у понеділок здебільшого дитяча забава та пустощі підлітків.
Колись у Львові влада організовувала такі обливані понеділки біля Ратуші. Цього року через війну та військовий стан обливання на площі Ринок не передбачено.
У лемківських селах люди обливали один одного, щоб улітку не було посухи.
Гуцули вважали, що великоднє обливання господині запобігатиме літньому висиханню городини – таке собі превентивне викликання дощу.
На Бойківщині казали, що обливатися треба, аби бути здоровими і веселими.
Найпоширеніша гілка цього обряду пов’язана з обливанням дівчат.
Так, на Закарпатті казали: “Котра дівчина не уливана, ту не поважають”.
Обливання свідчили про симпатію, були проявом залицяння. Були також вірування, що хлопець, який на Великдень не облив жодної дівчини, упродовж року не ожениться.
Степан Боруцький
