Чим закінчиться Третя світова війна і чому Львовом керують рогулі
Відомий львівський політолог Юрій Ситник ще чотири роки тому до повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну задавався питання про те, чи будуть у Львові зустрічати хлібом-сіллю російського диктатора.
Він ще раз згадав свої роздуми чотирирічної давності і провів паралелі з тим, як у попередні періоди воєн в Україні українців та львів’ян зокрема, ділили на прозахідних і промосковських, як змінювали національних склад населення терором, голодом, переселенням. Зрештою, автор вважає, що в Україні зараз відбувається Третя світова війна, яка загрожує усьому українству.
Отже, текст від 18 квітня 2021 року:
“Чи будуть Путіна ві Львові хлібом-сіллю стрічати?
Вийшло так, що навівши у своїх дописах знимки часів Другої світової, на яких львів‘яни радо стрічають і німців, і совєтів, певним чином анонсував цей допис. Однак, мета його – не спричиняти черговий фейсбучний срач, а спробувати уникнути сюжету кривавого поділу країни, про який пишу ще з Майдану.
Назва публікації в більшості викличе реакцію у вигляді насмішки, іронії чи якогось іншого несприйняття – який Путін у Львов і?! У нас он НАТО за плечима…
Ну, почнемо з того, що коли розпічнеться гаряча фаза Третьої світової і попри застосування зброї біологічної буде використана зброя нуклеарна, ніхто вже й нікого ніде стрічати не буде. Тому далеко не факт, що НАТО «впишеться» за Україну.
«Захід» є вкрай меркантильний і зробить лише те, що йому вигідно. Тим паче, що Китай в особі свого МЗС два дні тому прозоро натякнув: «нові санкції США проти Росії – це заходи гегемона, проти яких виступає все світове співтовариство».
Наприкінці січня цього року низка польських ЗМІ написала про зимові військові навчання (моделювання нападу Росії), що були утаємничені, але сенсаційна інформація таки просочилася: польська авіація і флот після атаки російських військ були повністю розгромлені упродовж 5 днів, незважаючи на підтримку НАТО. Варшава капітулювала на 5 день.
Так це, чи ні, проте припущення, що вчергове Львів може опинитися під владою Російської імперії, насправді не виглядає аж таким фантастичним. Хто вважає, що таке не може бути, тому що бути не може – далі може не читати. Тож повертаємося до запитання у назві публікації, а щоби дати на нього відповідь кинемо погляд у недалеке минуле – 30-ті, передвоєнні роки минулого століття.
Крім книжок і ріжних публікацій, про ці часи доводилося чути від рідних і близьких, а більше у них занурився, коли працював як упорядник над книгою спогадів Романа Яремкевича (друга Вчителя).
Етнічний склад Східної Галичини станом на 1910 рік був наступним:
Українці – 61,7 %
Поляки – 25,8 %
Євреї – 12,4 %
Попри чисельну перевагу українського, переважно сільського населення, міста до самого початку Другої світової війни залишалися польсько-жидівськими.
Так у Львові, станом на 1 січня 1939 року, мешкало 320300 мешканців, з яких: 41900 українців, 9200 ополячених українців, 163200 поляків, 102200 жидів і 3800 німців та інших.
Східну Галичину Ліга Націй (колективний «захід») 14 травня 1923 року офіційно передала Польщі, яка брала на себе зобов‘язання забезпечити на цій території українцям автономію. Поляки знехтували зобов‘язаннями і насправді проводили політику утиску місцевого населення, колонізації й асиміляції. Все це викликало жорсткий опір українців і підживлювало націоналістичне середовище, до якого тяжіли переважно освіченіші люди, об‘єднані навколо Просвіти. Натомість менш освічена біднота, що згодом поповнила лави КПЗУ, потрапляла під вплив комуністичної ідеології. Не варто забувати і про москвофільство, яке теж було достатньо поширене на Галичині та австро-угорський концтабір Талергоф, зведений у 1914 році, куди крім прихильників Російської імперії потрапляли і національно свідомі українці.
Таким чином, перед поділом Польщі між Москвою і Третім Рейхом, суспільно-політичні настрої галичан були далеко не однорідними. Першими ворогами українського селянина були польські пани та шовіністи, а часто й місцеві жиди, які допомагали полякам визискувати місцеве населення. Тому четвертий поділ Польщі союзниками – СРСР і Німеччиною, українці Галичини на загал сприйняли позитивно.
1 вересня на територію Польщі увійшли німці, 17 вересня – радянські війська, а 28 вересня між союзниками у Москві було підписано Договір про дружбу та кордони, а також проведено демаркаційну лінію між Третім Рейхом і СРСР.
Незважаючи на формування негативного відношення галичан до радянської влади, яка почала встановлювати свої порядки й переслідувати націоналістів не менше ніж це робили поляки, все таки певна кількість населення, особливо місцева біднота, частина якої раптом стала «начальством», а також місцеві москвофіли, прийняли нових хазяїв та їхні правила. Звісно, що точилася жорстка ідеологічна боротьба. Свідомі націоналісти розповідали правду про «принади» комуністичного раю, зокрема Голодомор, а московська пропаганда зомбувала населення імперською міфологією.
Коли німці напали на СРСР, знову ж таки переважна частина місцевого населення це сприйняла позитивно. Більше того, як відкрили тюрми у Львові, Бібрці, Щирці (це ті, про злочини в яких знаю достеменно, зокрема від очевидців) – то люди прозріли, коли побачили замордованих там з диявольською жорстокістю людей. Побачене навіть призвело до локальних єврейських погромів, оскільки місцеві жиди часто співпрацювати з євреями-комуністами, а серед останніх багато перебувало в репресивних радянських органах, безпосередньо причетних як до переслідування українців, так і до згаданих звірств.
З уст багатьох свідків, зокрема своєї родини, чув, що німецька армія до місцевого населення ставилася переважно добре. Проте, це не стосувалося ідеологічного протистояння. Коли українські націоналісти-революціонери під проводом Степана Бандери, прийняли 30 червня 1941 року Акт відновлення Української Держави – це дуже не сподобалося новій владі. Відтак, усі причетні до прийняття цього Акту потрапили під репресії. Так Степана Бандеру було схоплено буквально через кілька днів, 5 липня, і практично всю війну, до кінця 1944 року, він провів у концтаборі.
Як тільки галичани переконалися, що Третій Рейх не бачить Україну самостійною державою, то переважна співпраця з німцями поступово перейшла у протистояння. Ті ж бійці дивізії «Галичина» поповнювали ряди українських партизан і воювали що з совєтами, що з німаками. Водночас постійно відбувалися локальні сутички між українцями та поляками. Одним словом: війна – це кров і хаос. Кожен воював за свою «правду», але панували, переважно, брехня, ненависть і жорстокість. Окрім того, знаю багато випадків, коли в одній родині чоловіки воювали по різні боки фронту, при цьому часто не за власною волею.
Коли москалі повернулися – більшість галичан їх зустріла насторожено, а багато хто – вороже. Власне тому так довго і продовжувалася нерівна боротьба ОУН при масовій підтримці місцевого населення. Проте чимало було таких, котрі приязно зустріли «визволителів».
Міста Галичини радикально змінили свій етнічний склад – вони активно наповнювалися вчорашніми селянами, що в пошуках кусня хліба йшли працювати на підприємства, заводи та фабрики, які інтенсивно розбудовувала радянська влада. Також відбувалися процеси депортації націоналістично налаштованих українців, а їм на заміну сюди направляли мешканців Східної України. Керівні кадри, особливо партійні, формували переважно з росіян та євреїв.
Звісно, що радянська влада на Галичині діяла не лише батогом, але й пряником, розвиваючи соціальну інфраструктуру та підтримуючи шароварне й ідеологічно «правильне» українство. Відтак унаслідок такої політики, зокрема, у Львові сформувалася каста так званих сальонових патріотів, особливо серед творчої інтеліґенції.
Більшовики завербували масу сексотів та ідеологічно переконаних аґентів. Усе це вкрай лицемірне, а подекуди і щире «радянське українство», згодом було скероване кураторами в усі національні середовища перед розвалом СРСР. І понині серед так званих «патріотів» ви можете зустріти багато людей з яскравим компартійним і комсомольським минулим. Для більшості з них патріотизм – це лише спосіб паразитування та/або отримання політичних дивідендів серед галичан, де незважаючи на десятиліття радянської влади збереглися антикомуністичні й антирадянські настрої. Дивуватися нічого – надто багато родин постраждало від репресій, а більшість населення, особливо проукраїнського, як і при поляках чи німцях, відчували себе людьми другого сорту.
Сьогодні псевдопатріоти користуються в Галичині неабиякою популярністю, особливо серед зомбованої електоральної маси. Ба, більше того, сучасні методи пропаганди в особі засобів масової ідіотизації (ЗМІ) настільки потужні, що цілком розумні й інтеліґентні люди увірували в гасло «армія, мова, віра», проголошене расійськомовним у побуті олігархом, дияконом московського патріархату, чий бізнес з представниками «країни-агресора» тривав упродовж усієї гібридно-ґешефтної, ніколи ним офіційно не проголошеної війни (це не лише набридла Ліпєцка фабрика, але й паливний бізнес з Медведчуком на базі продуктопровода, процвітання російських олігархів на кшталт Міхаіла Фрідмана чи аферистів на подобі Павєла Фукса тощо).
Більшість галичан демонструє не лише прихильність до ура-патріотизму, але й займає категорично негативну позицію щодо Росії. Повторюся, що така позиція має під собою поважне історичне підґрунтя і нею вміло маніпулюють ті, хто знищують Україну зсередини, зокрема позбавляючи її землі. Однак ця позиція переважає лише в інформаційному просторі, оскільки інша є небезпечною для публічного висловлювання. Москвофільство, нині трансформоване у потужний світоглядний міф «русскава міра» нікуди не ділося. Цей міф активно просуває у свідомість людей наша влада і навіть церква, публічно та мовчки толеруючи не лише продаж національного багатства українців, але й усілякі содомітські «штучки», які переважна більшість консервативних і релігійних галичан не сприймає.
Відтак серед тієї частини населення, яка не є агресивно налаштована до Росії (родини східняків, етнічних росіян, аполітичних і критично мислячих, котрі розуміють, що внутрішній ворог небезпечнішій зовнішнього) з‘являється дилема, точніше псевдоальтернатива: що гірше – воєнна агресія з поверненням у пострадянську імперію, чи повільне знищення-розпродаж держави з рабським майбутнім під егідою колективного «заходу».
Правдивої альтернативи – розбудови незалежної, міцної та самодостатньої України ніхто не пропонує.
Навіть якщо запропонує – то залишиться непочутим, оскільки всі ЗМІ працюють в інтересах олігархів, яким Україна в сраці, перепрошую. Ті, кому вона не байдужа, теж не здатні підтримати справді проукраїнську політичну силу, оскільки їм: а) цього не дадуть зробити ні Кремль, ні «Захід»; б) це не вигідно, бо міцна національна держава антагоністична олігархату загалом.
Таким чином, не маючи правдивої альтернативи, більшість нинішніх галичан (а також львів‘яни та населення країни загалом), поставлені перед фальшивим вибором: «русскім міром», який демонструє притаманні більшості українців консервативні цінності, та «заходом», міфи якого (демократія, достаток і справедливість) нині активно розвіюють лицемірні переможці «Революції Гідності» та хибнокомпетентні соросята, що розпродують і знищують країну.
Коли пересічний, тверезомислячий львів‘янин дивиться сьогодні на знищення рідного міста, то переважно згадує не австріяків і поляків, за влади яких збудовано те, що нині вважається культурною спадщиною і невмолимо знищується місцевими рагулями.
Він згадує Львів радянський, який, попри негативи масової забудови міста промисловими підприємствами, залишив у спадок нинішнім мешканцям потужні інженерні мережі, сади та парки (упродовж 1950-1970 років зелених насаджень у місті було висаджено більше, ніж за попередні 150 років), школи і садочки, наукові установи тощо. Висновок ? Не все було аж так зле в «Імперії Зла». А підсвідоме прагнення старшого покоління до стабільності та хоч якихось соціальних гарантій і порядку? Скажете – то потенційні зрадники і колаборанти? А як назвати тих, хто фальшивим ура-патріотизмом і лицемірством прищеплює ненависть до всього українського всередині держави та за її межами ?
Історична пам‘ять Східної України значно більше постраждала від радянської пропаганди, а українство було добряче знищене репресіями та голодоморами. Тому для більшості мешканців цих територій, навіть патріотично налаштованих: фашист – це ворог, а червоноармієць – герой; бандерівець – це незрозуміло що – начебто герой, бо боровся за незалежну Україну, а водночас і ворог – бо посібник «німецьких загарбників».
Друга світова, в іпостасі «Великої Вітчизняної», – це потужна ідеологічна складова «русскава міра».
Як думаєте: чому ми завжди згадуємо лише про Степана Бандеру, а практично ніколи про отамана Бульбу-Боровця та його армію УПА? Бо для Маятника «русскава міра» (в сенсі ідеологічної конструкції) Бандера куди краще підходить на роль протилежного полюса ніж Боровець. Тому й розхитують…
Повертаючись до Львова
Після застосування біологічної зброї, місто буквально на очах почало деградувати. Захланна місцева влада знищує життєве середовище львів‘ян нещадним будівництвом, а багато мешканців, позбавлені доходу через хронічні «лохдауни», поступово скочуються у злидні або втікають на заробітки. Така ситуація створює не лише тло загального невдоволення існуючим станом речей, але й формує підсвідоме прагнення «міцної руки», приходу до влади «піночета», який наведе порядок. Як думаєте: хто ближчий до цього образу – хтось із наших хитрозадих і безхребетних політиків, чи московський цар?
А як гадаєте – наскільки змінився соціальний та етнічний склад населення міста після 2014 року?
Скільки львів’ян виїхало за кордон і хто приїхав на їхнє місце? А хто став власниками десятків тисяч нових квартир у суцільно незаконних новобудовах? Чому все частіше на вулицях звучить російська мова? А скільки нині у Львові діючих аґентів ФСБ, починаючи з керівництва міста? Ми цього не знаємо, лише можемо здогадуватися.
Не беруся прогнозувати, як далі розвиватиметься Третя світова, і настане цього року остаточний кінець державності шляхом військового вторгнення московської орди, чи внаслідок остаточного розпродажу залишків державного майна та національного багатства. Цей тренд я спрогнозував ще у 2014 році і чекати вже залишилося недовго. Побачимо. Тому самі дайте собі відповідь на запитання у заголовку, бо в мене однозначної немає, не здивуюся нічому…
На знимці: ваш покірний слуга з книгою спогадів Романа Яремкевича, праця над якою дозволила мені глибше зрозуміти трагедію українського народу як у часі Другої світової, так і сьогодні. Тож допис не коментуватиму – він, хоча й не претендує на всеохопність і глибину (тема вартує окремої книги), призначений для роздумів, а не фейсбучного срачу”.