Міт кріпацький чи козацький

30 Березня, 202531 Березня, 2025 Редакція Шевченко

Поділитись

І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крові ,Чистої святої!! (Тарас Шевченко)…

Історії життя великих людей уквітчуються легендами.

Їм часом приписують надприродні сили, що проявляються змалку та прикрашують сюжети, близькими до казки.

Малому Тарасові випала роль найбіднішої дитини, упослідженої долею і переслідуваної злою мачухою. Оскільки подібні факти справді були в його житті, то жалісливі оповідачі посилювали зворушливий сюжет і накладали на соціальне зло. До того ж спричинилися також і деякі зворушливі автобіографічні поезії Тараса Шевченка.

Тут була витворена кріпацька легенда про Тарасове дитинство. Стійка хрестоматійна легенда, в полоні якої був чи не кожний український читач.

Перший біограф М. К. Чалий посилив момент сирітства: “Матері він майже не пам’ятав. На сьомому році втратив батька і лишився на руках мачухи…”. Здавалося б, маленькі неточності. Але за ними ховається затоплений острів дитинства. Матір втратив Тарас на 9-му році життя, а батька – на 11-му році життя.

Для дитини вік від 7-ми років до 11-ти – то ціла епоха. Якби поет взявся писати про те, що було за поетичним рядком: “Там матір добрую мою, Ще молодую, у могилу Нужда та праця положили…” – якби він взявся згадувати про батька, то ми мали б повість про дитинство і, може, зрозуміли б, на основі чого батько перед смертю виніс свій суворий заповіт синові моєму Тарасові нічого не важитиме, або велике ледащо, і тоді вона йому не пригодитьcя”…

Про бідну сирітку так не говорять…То вже був визначний козацький характер, загартований у біді… Виходить, за нього батько і не хвилювався.

Ніхто Тараса не спитав, ніхто не навчав, гуляв собі на вулиці, на городі, в саду, в леваді; хата їх стояла на краю села. Та певно Тарас хотів гуляти і в ліс, і в поле. До господарів він вертався, звісно, замурзаний, часом з гулею на лобі, з підбитим оком, часом з різачкою в животі, коли бувало наїсться глини, а він її любив їсти…

Біограф Олександр Кониський добре ознайомився із благодатним місцем народження, із середовищем Тараса Шевченка.

Без усяких сентиментів він пише, що так тоді жили всі сільські діти – на утриманні природи і під доглядом Бога… Замість кріпацької легенди, автор пише повість, багату образами і фактами.

До речі, легенду підсилює і Тарас Шевченко в “Автобіографії”… Звісно, то не була психологізована історія життя, а, передусім, соціальний аргумент у тодішній боротьбі.

“Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини”. У ній сказано все. Міт почав витворюватися від самого початку, коли відкинули реальний грунт – скупу історію роду. Сумлінний дослідник життя поетового у книзі “Тарас Шевченко – Грушівський” писав: “Рід Шевченків і Грушівський у Керилівці дуже давній… Варфоломій Шевченко оповідав, що Тарас у школу іменувався Грушівським”.

Отже, Тарас Шевченко іменувався Грушівським. Микола Гоголь в школі іменувався Яновським. У кріпацькому селі ніхто не цікавився історією роду, та інше прізвище відпало. Один тільки внук Тарас видав дідову таємницю причетності до гайдамацького повстання: “Столітнії очі, як зорі, сіяли, слово за словом сміялось, лилось…”.

Одяг для короля

Одна з причин, чому Тараса Шевченка вписали до ідеологічного канону ‘’великих революціонерів-демократів ‘’– його соціальне походження. Після революції більшовики шукали культурного обгрунтування своєї політики заміни дворянської культури пролетарською.

У російській літературі доводилося просто замовчувати про статки поміщиків, графів чи камер-юнкерів… Українська – демократичніша, і ближча до народу, і про дворянство Івана Котляревського, Євгена Гребінки, Миколи Старицького чи Михайла Коцюбинського можна було писати, що воно “умовне”, а краще не писати…

А біографія Тараса Шевченка припала їм до вподоби усім радикалам і народникам, чи то російським , чи українським. Навіть те, що творчість його була недоступна громадськості, полегшувало справу опрощення поета. Він, мовляв, усім зроумілий і “цілком народний.”

Вперше розкрився Тарас Шевченко як поет у Празькому виданні “Кобзаря” в двох томах 1872-го. В Російській імперії, звісно, будь-яке видання поета було заборонене. У Львові уже структуризувалося політичне життя, кожна партія викроювала для себе “свого” Тараса Шевченка…

Михайло Драгоманов чесно визнав, що для соціалістичної пропаганди твори Тараса Шевченка не надаються, передусім, через їх релігійний зміст, світогляд автора цілому.

Народники ж облюбували Шевченкову знимку у шапці і в кожусі. Що ж стосується творчості Тараса Шевченка, то препарування її до своїх потреб описала Леся Українка, зокрема, у вірші Легенда: ”Так люди, думок наловивши, по кліточках розсадивши, їх заходили чепурить: всіх чорнокрилих побілили, а білих трошки почорнили і всіх дали позолотить”.

Набагато радикальніше чинили придворні і хитрі кравці у казці Андерсена про голого короля. Вони взагалі нічого не шили і не перемальовували, а обмежувалися гіпнозом слова. І всі повірили і стали за ними повторювати. Такий трюк апробували більшовики з образом Тараса Шевченка. Вони виходили з того, що король – реальність і манія його в імені діє бевідмовно. Залишилося накинути на нього атрибути “революціонера-демократа”, а справу хлопчика, який підглянув таємницю переодягання, доручили чекістам.. Стереотип заблокував свідоме сприймання творів, що видавалися великими накладами і вивчалися в школі. Люди слухали і не чули, дивилися і не бачили.

Цілковита підміна ключових понять і підміна образу уможливлювали використання апостола для атеїстичної пропаганди, і ніхто не вигукнув: “ Як же споконвічно релігійний народ мав називати своїм пророком атеїста?!” Мало хто ідейно витриманий совєтській школі, де вивчалася поема “Кавказ” напам’ять, зважився б вихопити з поеми і з відповідним натяком і акцентом прочитати рядки”: “У нас же й освіта, як на те – Одна Сибір несходима. А тюрм ! а люду… Що й лічить ! Од молдаванина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує”.

Особлива глухота була забезпечена антирелігійним вихованням. Дітям дали вивчати напам’ять “Мені тринадцятий минало”, і вони помічали ягнят за селом, а не відчували яскраво писаної релігійної містерії у дитячій душі. ” Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога…”

Досить одного такого вірша, щоб зрозуміти Тараса Шевченка як натуру органічно релігійну. Але ні вчителі, ні школярі не знали, що значить “релігійний”. Вони думали, що все зводиться до віри в існування Бога – і мали готову відповідь на це… А про молитву, здебільшого, і не знали.

Для тих, хто тієї мови не відчуває Тарас Шевченко відкривається лише з боку історичного, соціального, національного. З таких мотивів і тчеться одяг для українського короля поезії.

Борець проти кріпацтва. Непримиренний противник російського царизму. Натхненник боротьби за соціальне і національне визволення. А вже акценти розставляла політична кон’юнктура.

Тараса Шевченка залюбки всі шанують і люблять. Насправді про це більше говорять. Багато любителів його мало знають і ще менше розуміють. Якби йшлося про тих, хто розвінчує Тараса Шевченка на замовлення, не вникаючи в творчість, то проблеми не було б.

Проблема в тому, що той спрощений заідеологізований Тарас Шевченко й не викликає любові.

Уквітчати його лаврами легше, ніж вчитися в нього Любові та Правди.

Сьогодні через заслони телевізійних напівправд і плаского плину видимості та Любов та Правда взагалі не проглядається. А тим часом Тарас Шевченко в кожному поколінні знаходить тих, хто є породженням його духу.

Покликання

Те слово написав сам Тарас Шевченко. Ключове слово своєї долі. Вона його закинула на четверте небо.

Першим небом була ВОЛЯ. То було пережито 24-річним хлопцем як перехід в інший вимір.

Другим небом була АКАДЕМІЯ – мрія кожного молодого художника.

Третім небом був УЧИТЕЛЬ. Багато було таких, що хотіли стати учнями Великого Карла. Стати приятелем дому Брюллова, може, навіть і не мріяли.

Четверте небо було зовсім неймовірним і незрозумілим для колег-малярів. Про те й Тарас Шевченко пише із здивуванням: в розкішні зали Академії мистецтв до нього потаємно приходила чужа муза. Поетична. Він спершу ховався з нею від людського ока. А потім зрозумів ПОКЛИКАННЯ, і не інакше.

ПОКЛИКАННЯ І ТАЛАНТ – наче синоніми. Але з талантом можна жити відносно спокійно, а покликання кудись веде й кличе.

Покликаний – ким, Рибалка Андрій був першим покликаним – Андрій Первозанний. Він упізнав Учителя і крок за кроком ставав апостолом його учення.

Ідея апостольського служіння, тема пророків і мучеників проходить через усю творчість Тараса Шевченка. Його твір може бути недосконалим, але на ньому – печать генія. Звідси – те визнання своїх і чужих, які не могли не відчувати, що тут, більше. ніж поет. Звісно, визнавали талант любили його лірику, співчували його долі. А над усім тим була загадка причетності до світу іншого.

Здається, “батьком Тарасом” він був не лише в 40 років, а вже на 32-му році, коли завершив того дивовижного року “Заповітом”.

Потім книги псалмів і книги пророків – Шевченкова духовна вітчизна. Мотиви тих книг у нього – найчастіше з посиланням на джерело- церковно-слов’янською мовою. Зазвичай, тут маємо, як узвичаєний спосіб його почування і мислення.

Тарас Шевченко був чи не єдиним поетом. якому дозволено популяризувати псалми, книги пророків і євангельські мотиви.

Звідки б ще діти могли дізнатися про Діву Марію, про перших мучеників християнських, про євангельську проповідь любові, про гонителів за віру, про книги пророків Ісаї, Осії, про жанр як подражаніє на біблійні теми.

У статусі канонізованого “революціонера-демократа” Тарас Шевченко легалізував біблійну і національну тематику, що було і є несумісним із комуністичною ідеологією.

Шевченків міт закорінений і в інших поняттях…

Микола Костомаров: ”Поезія Шевченка – законна, люба донька давньої української поезії, сформованої в XVI-XVII ст. так само як останньою була донька південно-руської поезії про яку писав Ігор Cпівець (Спогад про двох малярів).

Тарас Шевченко передвісник відродження українського народу. “Ось чому і великорос, і поляк, і німець, і француз ”якщо тільки у нього є поетичне чуття і тепле, любляче серце, не залишиться без впливу Шевченкової поезії”.

У посткомуністичні часи тиранія моди й всевдоліберальних стандартів “демократично” накидає сезонні вартості, несумісні з духом Тараса Шевченка.

У світі капіталу домінує філософія матеріалізму… На такому тлі “Кобзар” не іскриться, а лежить, як грудка попелу. Але вічна іскра живого вогню в ньому перечікує негоду.