Микола Бажан: ”Вітчизні віддати не вигризки душ, а всю повноцінність життя або смерті ”
Видатний український поет, перекладач. культуролог, філософ, громадський і державний діяч.
Народився 9 жовтня 1904-го в родині військового топографа. Освіту здобув у м. Кам’янець-Подільський (Хмельниччина).
З часом сім’я переїхала сім’я Умані. З осені 1921-го проживає у Києві. Навчається у Київському інституті імені Туган-Барановського, а згодом – Інституті зовнішніх відносин.
Бажану доводиться приховувати, що його батько служив в українській армії, яка боролася проти більшовиків за незалежність Української Народної Республіки. Вигадувати, ніби мати поширювала більшовицьку агітацію. І поміж своїх яскравих формалістичних віршів запускати політичні вірнопіддані банальності.
Із 1923-го після закінчення навчання, працював у журналістиці. Надсилав свої матеріали до газети “Більшовик”. Перші публікації надрукував у “Жовтневому збірнику” (1924). Тоді ж став прихильником футуризму під впливом Михайла Семенка і Гео Шкурунієм.
1926-го переїздить до Харкова. Перша збірка “Сімнадцятий патруль” (про події в Україні 1917-1920 рр.). Інші твори – “Будівлі”, “Гетто в Умані”, “Розмова сердець”, “Дорога”. Вершиною творчості вважається – історична поема “Сліпці”.
Не бравши (навіть суто за віком) участь у революції та громадянській війні 1917-1921 років, Микола Бажан постійно пише про революціонерів і червоноармійців, що, звісно, виглядає вкрай натягнуто. Втім, така данина радянській владі могла бути й до певної міри щирою: СРСР натоді ще був свіжим, модним, карколомним і молодечим проєктом, умів подобатись і «продаватись».
1930-ті роки — час, коли в українській культурі (як і в культурі цілого СРСР) настали великі зміни. Якщо в 1920-х репресії проти творчої інтелігенції були точкові, а цензура стосувалася здебільшого сфери політичної, то тепер усе запрацювало по-новому. Протягом лічених років стало абсолютно звичним, що цілу групу, скажімо, поетів могли посадити чи й розстріляти за звинуваченням, буцімто вони хотіли кинути бомбу в Сталіна або в компанії кількох товаришів по чарці та полюванню збиралися підняти величезне повстання, спонсороване капіталістичними країнами Заходу. Цензура перетворилася на тотальну й стосувалася тепер не лише того, що письменники та письменниці у своїх творах пишуть про Радянський Союз, але вже й усіх тем, а також естетики. Формалізм, надмірна увага до психології чи, припустімо, до сексу — будь-що могло вважатися підозрілим та ворожим, будь-що вмить ставало причиною біди. Влада розігнала літературні групи й організації. За аналогом примусового об’єднання селян у колгоспи, було створено єдину Спілку письменників з дуже жорсткими ідеологічними та цензурними рамками. Але й до неї ще треба було потрапити. Письменники, яких визнавали «своїми», отримували добрі матеріальні умови (хоча все могло змінитися водномить, і часто змінювалось), решта отримувала неможливість нормально публікуватися та інші проблеми.
Кажуть, у 1930-ті роки Бажан боявся спати роздягненим — раптом серед ночі або рано вранці у двері постукають енкаведисти, а він, з його поганим зором, не зорієнтується та не зможе нормально і швидко вдягтися. Боявся гучних звуків у нічному під’їзді. Лякався телефонних дзвінків.
1935-го Микола Бажан потрапляє в поле зору НКВС – ніби за причетність до проукраїнської національної терористичної організації. Поет почав славити комуністів та вождів СРСР. – “Людина стоїть у зореносному Кремлі”, трилогія про Кірова, поема “Клич вождя”. Упродовж 1918-го очікував арешту. Серед інших творів – “Батьки і сини”, “Ямби”, “В дні війни”, ‘Клятва”, “Данило Галицький” та інші.
Микола Бажан пішов на співпрацю з радянським НКВД.
Є рапорт від 1936 року про відповідне «порозуміння сторін». У їхніх документах поет фігурував як «агент Петро Уманський». В архівах збереглися його звіти про спілкування зі знайомими, наприклад, із геніальним і нестриманим на язик режисером Олександром Довженком.
Воно, може, й не велике виправдання, але енкаведисти далеко не завжди були вдоволені з його «роботи» й навіть дали йому отаку промовисту характеристику: «Агент «Уманський» фальшивить, нещирий, як завжди». До речі, стеження було перехресним — на самого Бажана доносила, зокрема, й дружина його брата, Жанна Бажан (ім’я-вірш!). Вона, поміж іншим, доповідала, що компанія, до якої входив поет, тихцем матеріально допомагала заарештованим під час Великого терору та їхнім родинам.
1939-го отримав орден Леніна за переклад українською мовою поеми “Витязь у тигровій шкурі”. Це вельми важливо, адже перекладач не мав філологічної освіти. Книга вийшла за підтримки президентського фонду Леоніда Кучми “Україна”, присвячена 300-річчю першого друкованого видання цієї поеми. Вишукане оформлення та нетрадиційні кольорові ілюстрації не можуть не вабити читача.
У свій час він написав магістерську працю як перекладач п’єси В. Шекспіра “The Tempest”.
Поет залишив нам у спадщину чимало поем. Серед них – дещо незвична для юнака: ” Люблю степ широкий, міста відгомін, Люблю ліс глибокий і не люблю людин”.
Ще юнаком Микола відчув на собі велич і ницість революції, політичні переслідування загрожували йому постійно. У перекладацькій справі йому допомагало музикальне чуття. Воно дозволяло йому вловити та відтворити мелодику інших мов й перекласти їх українською. Любов поета до музики сприяла перекладу дивовижної поезії “Сьома симфонія Шостаковича”.
Якщо «сексотство» Миколи Бажана залишалося за його життя більш-менш непублічним (хоча підозри, ясна річ, бути могли), то траплялися випадки й прилюдної ганьби. Так, у 1947 році Бажану довелося долучитися до літературно-політичного цькування не просто письменника, а й близького друга — Юрія Яновського. Цього вчинку Миколі Бажану не пробачила рідна мати, про що нагадувала йому, навіть помираючи (чи немає в цьому сюжеті чогось трохи «уліссівського»?).
Втім, Микола Платонович надзвичайно багато зробив за своє життя: тільки редагування УРЕ чого варте, не кажучи вже про політичну діяльність, сприяння українським молодим поетам і перекладачам.
2 липня 1956-го спрямував лист ЦК КПУ про необхідність реабілітації репресованих письменників Василя Бобинського, Григорія Епіка, Бориса Антоновича-Давидовича, Івана Кулика, Миколи Куліша, Дмитра Загула, Івана Кирилика, Сергія Пилипенка, Василя Чечеленського, Олекси Слюсаренка, Давида Горштейна.
У сім’ї Миколи Платоновича було троє дітей. Він був найстарший за роками. Він був двічі одружений. Перша дружина – Ганна Коваленко (донька Майя), друга – Ніна Лауер, дітей не було. Закінчив життя 1983-го у Києві. На його могилі читаємо слова: “Вітчизні віддати не вигризки душ, а всю повноцінність життя або смерті”.
Підготував Степан Беца
