Гріхи українських радянських письменників і як цінують книгу в сучасній Україні

Ще зі школи пам’ятаю оповідання “Пилипко”, яке починалося: “У нього очі, наче волошки в житі”. Далі вивчали ми роман “Бур’ян”, в якому Головко описав одного з найяскравіших образів комуністів — Давида Мотузку. Совєти, правда, не наголошували, що той Давид — з “неправильних” українських комуністів, яких “правильні” більшовики перестріляли в 1930-х. Ще у Головка був великий роман “Артем Гармаш”, якого, здається, ніхто не читав. Хоч саме за нього класик одержав Шевченківську премію.

 

А про вбивство Головком доньки і дружини, до свого сорому, дізнався аж у 2003-му від Юрія Мушкетика…

 

13 травня 1924 року Андрія Васильовича як члена літературної організації «Плуг» запросили до Полтави для участі у зборах селянських письменників. 27-річна Тетяна Семенівна (дружина митця) виявила бажання супроводжувати чоловіка. А по дорозі додому він запропонував їй піти трохи пішки, прихопивши з собою пістолет, опіум та пляшку вина. Після випитого дружина задрімала біля насипу, Головко накрив їй голову хустиною і вистрелив, а сам рушив далі. Незважаючи на яскраве вбрання жінки і досить людне місце, того дня її ніхто не знайшов.

 

Уже наступної доби письменник забрав свою доньку і поїхав з нею потягом до Кременчука, але зійшов на станції Потоки і повів дитину лісом понад річкою. Коли 6-річна Галинка втомилася, він поклав її біля куща (де вона заснула), накрив голову хустинкою і також застрелив. Невдовзі його наздогнали люди, затримали і доправили до Потоцького районного відділу міліції.

 

Саме там він заповнив протокол, у якому холоднокровно описав скоєне. «Протокол допитування винуватця» відшукала у 1980-х років студентка Київського університету Л. Дністран. Це зізнання написав Головко власноруч, що засвідчила експертна комісія. Він визнав себе винним і детальнообґрунтував розвиток подій.

 

Передусім письменник наголошує у цьому документі на своїй хворобі. Зокрема, у протоколі чита­ємо: «Я хворий. Нервова систе­ма у мене розхитана вкрай. ­Цьому спричинилося: 1) безумовно, нащадність (мій дід був ­неврастеник); 2) літературна робота і робота страшно напружена, бо жив майже виключно на літературний заробіток протягом останніх трьох літ; 3) у великій мірі стан життя останніх трьох літ: я жив дезертіром з червоної ­армії — а жити і сподіватися, що кожен день тебе можуть заарештувати, одірвавши од сім’ї, ­із-за якої я, ­власне, і дезертірував. Жити в такій обстановці — то сис­тема нервова не мігла бути забронірованою, от же розхитувалась» (збережено правопис автора).

 

Божевільним він себе не визнавав, хоча план ­убивства готував протягом чотирьох–п’яти років (з початку хвороби).

 

Юрій Мушкетик (21 березня 1929 — 6 червня 2019): «На письменницьких дачах уже можна чіпати меморіальні дошки попередників. Зараз об’єктом шпичкування став Андрій Головко, який мешкав тут. Думаю, даремно. Якщо і будуть вивчати ту епоху, то по Головку найперше. Хоч він пережив жахливе лихо — у приступі психічного розладу холоднокровно зарубав дружину і шеститирічну донечку.

 

Коли переобирали п’ятидесятилітнього Гончара на семидесятилітнього Смолича з інсультом за вказівкою партії, Головко встав, ударив ціпком у підлогу сказав: “Ноги моєї тут не буде!” По сусідству зі мною жив Андрій Малишко — величезної прижиттєвої слави людина. Навіть Тичина, Рильський, Сосюра і Гончар значно поступалися йому. Неабияку роль у цьому відіграли його пісенні тексти “Київський вальс”, “Пісня про рушник”, “Вчителько моя”, “Стежина”, “Цвітуть осінні тихі небеса”, а окрім цього він був гострий, міг цікаво та по суті виступити. За ним були ті самі біди.

 

Коли Сосюру били за “Любіть Україну”, Малишко як секретар парткому, “притискав” його і запитував: “За скільки срібняків ти продався тим імперіалістам?” А коли помер Сосюра, на кладовищі у присутності усього політбюро Андрій Самійлович вийшов і сказав, показуючи пальцем на комуністичну верхівку: “Ось, хто тебе загнав на той світ!” Такий час був, що Малишко не міг висловити усе, що було в його серці…

 

Смолич жив тут. І Гончар, який після інфаркту боявся далеко відходити від своєї дачі, телефонував мені і ми прогулювалися разом. Жив тут у літні місяці Микола Бажан — надзвичайно ерудований чоловік. Серед тих старших, яким доводилося робити всілякі недобрі речі, він і Дмитерко розкаялися.

 

Хоч той же Корнійчук не зробив цього. На дачі Корнійчук жив менше, частіше там бувала його дружина Ванда Василевська. Він міг сидіти у трусах на ганку, а вона — донька міністра закордонних справ тієї ще Польщі — здаля кричала, щоб він одягнувся. Телефонів на дачах колись не було. Коли помирав Корнійчук, бігли аж до Обухова, швидка допомога уже застала мертвим…

 

Ніколи письменницькі дачі не мали загорожі висотою понад три метри! Колись навіть не треба було йти через браму, між сусідами були невеличкі хвірточки, через які можна було спокійно пройти вздовж усіх дач. Міг взяти пляшку домашнього винця і зайти посидіти до кого-небудь. Але повмирали корифеї, рідня розпродала дачі бізнесменам, які мають чотириповерхові чвораки з ліфтами і цілодобовою охороною. Ось ця письменницька цнотливість і творчий спокій за період незалежності порушився. Є тут і свої уже хороми “нових письменників”.

 

У мене одноповерхова будова, така ж, яка була Наталі Забіли, 1952 року її купив. Правда, з нею зналися дуже мало. Вона трималася завжди на відстані, дещо погордливо. Її батьки були поміщиками У ті часи група жінок-письменниць міцно трималися одна за одну. Може, й правильно робили…»

 

У травні 2003-го зателефонував письменницькому корифеєві Юрієві Мушкетику і почув у слухавці: “Ти молодший, тож приїжджай до мене на дачу у Кончу-Озерну”. Від київської зупинки метро “Видубичі” їду в бік Обухова майже півгодини маршруткою, а далі — через п’ять хвилин ходу сосновим лісом знаходжу потрібний номер. “Ти, мабуть, голодний, так давай відразу до столу, дружина приготувала смачного зеленого борщу. А потім — поговоримо”, — сказав гостинний господар. Мій співбесідник — недавній голова Національної спілки письменників України ( упродовж п’ятнадцяти років обіймав цю посаду) — з сумом говорив про наболіле, а його назбиралося надто багато. Та й знав він завжди більше від інших.

 

Серед актуальних тем, окрім творчості та розвитку літературного процесу і книговидавництва, тодішнього 74-літнього письменника найбільше хвилювало загальне падіння моральних засад. Тому не перебивав, а все уважно слухав.

 

Нині перечитую те незабутнє інтерв’ю з особливим трепетом і відкриваю для себе Юрія Михайловича знову і знову. Стільки забулося, а скільки згадалося!

 

Юрій Мушкетик: «Недавно їздив у своє рідне село. Половина моїх однокласників уже повмирала, а з живих — хтось не ходить, інший — не говорить, третій не чує. Усі старі, беззубі. Себе звик бачити у дзеркалі, а коли дивлюся на свою першу дівчину, яка зараз потворна, стає страшно. Є як є, я не шкодую. Прожив життя, як вдалося. На дітей та онуків не нарікаю. Особливо приголомшує, що село вимирає. Наших зверхників чомусь називають елітою, що дуже неправильно. З древньогрецької “еліта” — вибрані люди з дуже високою порядністю. Ті також вибрані поміж себе, але про ніяку порядність не може бути мови. Це плутократи, які загарбали і похапали все, що можна.

 

— Три терміни очолював письменницьку Спілку. Як завжди на всіх роботах: спочатку воно тобі щось дає, потім – ти щось даєш. А в кінці — ні воно тобі, ні ти йому. 15 років — термін великий.

 

1986 року відразу ж після Чорнобильського лиха мене обрали. Одразу провели письменницький пленум щодо мови. А далі було дуже складно після отримання незалежності. Ледве відстояли свою маєтність через Верховну Раду.

 

Мені не дуже хочеться про це говорити, але “наші” зараз кругом для себе. Вони настільки вчепилися за свої крісла, що нічим не викуриш звідтіля. Колись римський імператор Калігула зробив сенатором свого коня, що на всі часи було дивом. А коли там майже самі осли, то воно нікого не дивує. Правда, серед ослів є мудреці для себе, які під себе підгортають усі закони.

Це правда, не вчить вона нас українців, та й правда, що й ми її не вчимо. Коли подивитися, то повторюємо ті самі помилки ще від Київської Русі. Те, що робила Центральна Рада у 1918 році, те й маємо нині. Ми починали під Росією, тепер же без них також життя не уявляємо. Так само, як і тоді, не маємо армії, ще й віддали ядерну зброю. А так би з нами рахувалися, бо добро у цьому жорстокому світі повинно бути з кулаками. Центральна Рада під оплески сама собі приймала ті закони, які не виконувалися.

 

Те саме, що й зараз. Час від часу плачуться про мову. Оплакують нещасних росіян, яких затискають ці прокляті українці. І серед цих людей перший і другий Президенти України, Голова Верховної Ради, наш спілчанський Борис Олійник… Не знаю, на кого ми будемо покладатися далі…

 

— Треба зважати на те, що молоді нині самі нещасні, не мають літературної долі як слід, затиснуті, забиті. А кудись це має прориватися. До тих верхніх верств не дістати, зганяють на своїх, на ближніх. Я намагався завжди жити за древнім правилом древніх антиків, щоб через мене ніхто не одягнув чорного плаща.

 

Моя мати, донька куркуля, безпартійна, була головою найбільшого на Чернігівщині колгоспу. А я був найбіднішим учнем у школі. Так і не навчився танцювати, адже мусив підгинати ноги під лаву у клубі на танцях. Валянки були пошиті з трьох шматків. Це при тому, що голова колгоспу мав отримувати велику зарплату. Мати ніколи її не принесла додому, усе казала: “Люди не мають і я не маю права принести”. Мати свята, я не зумів про неї написати, а вона була з тих, хто вірив у справедливість, рівність і правду. От мама і була завжди для мене прикладом. Звісно, що ми всі думаємо, що кращі, а щось робимо не так. І в мене гріхи є, я про них знаю, в деяких розкаявся.

 

Хтось недавно написав, що коли виключали з письменницької спілки Івана Дзюбу,то Мушкетик і Гончар навіть не прийшли. Я знав, що так буде. Сидів у куточку, але не виступив, адже це би означало автоматичне виключення. Так що гріхи є у мене. Я написав дуже багато книжок. Є щось краще, щось слабше. Щось і погане. Щось живе, а щось уже померло. Сподіваюся, що щось протримається у часі…

 

Старших ми завжди поважали. Сільське виховання постійно нагадувало, що й ти колись будеш старим. Правда, не ходив до старших на коньячок. Мною опікувався Олександр Копиленко, трішки Анатолій Шиян. Раніше була ціла плеяда старших письменників, дуже порядних. Це і Смілянський, Шиян, Гордієнко. Тоді молоді напосілися на Олеся Гончара. Скільки написали страшних статей проти нього ! Я цього не сприймав. Хоч багато чого можна було сказати й Гончареві, який був вельможею і обсипаний всім, що тільки може бути. Але треба пам’ятати, що він став національним оборонцем 1960-х років, а напередодні незалежності став прапором нації. Його знала кожна доярка і свинарка, він був прикладом. Тому валити Гончара не слід було. Інша справа Корнійчук, який ніколи не любив свого народу, чи Іван Ле — спеціаліст з доносів.

 

— По-різному можна судити про нинішні книжки. Один з критеріїв, хоч він і смішний, якщо би наші українці більше прочитали, відразу би стали патріотами. Цілий ряд таких книжок є. Але щоб аж збурило до дна, то не пригадаю. Сам, може, вже не втну, але чекаю таку книжку від молоді, щоб я став на коліна. Кілька повістей Галини Тарасюк просто прекрасні, глибоко психологічні. У нас сильний жіночий провід — Софія Майданська, Марія Матіос… А Ліна Костенко!!!

 

До речі, сьогодні , 19-го березня, Ліні Костенко – 95 !

 

 

Я впевнений, що вона за європейськими зразками одна з найкращих поетес, якщо не найкраща! Тому висунув її на Нобелівську премію. Але саме рідна держава мала би подбати про достойні переклади Ліни різними мовами світу. Ми маємо чим і ким пишатися, але ж знову — це має робити держава Україна. І нас будуть цінувати за тим, що ми внесли у світову культуру і літературу.

 

Аж жах бере від того, що нині українською мовою видається аж 0,44 книжки на душу населення, а художньої літератури — ще менше — 0,01.Боже, як ми опустилися! Далі — нікуди…

 

— Але святе місце порожнім ніколи не буває, до нас хлинув потік низькосортної дешевої російської продукції. Слід не боятися визнати, що ми нині живемо в окупації, і окупанти шаленіють. А хто ж при владі? Наші червоні, як стиглий кавун, демократи! Національна література тепер задавлена податками, митом і матом. Звідси й усі “результати”.

 

— Ще не встиг віддихнутися від останнього роману “У пастці” (Мушкетик). Тепер пишу новелу “Купити Президента”.

 

Найкращий мій роман “Біла тінь” (Мушкетик) , а з повістей “Обвал”. Кілька маю непоганих новел — їх до півдесятка. Вірю, що з них можна вибрати щось хороше. Кілька речей у мене історичних, з них до душі “На брата брат”.

 

Зовсім непомітний роман “Прийдімо, вклонімося” (його не видавали майже ніде) про гайдамаччину. Сил і енергії ще достатньо, може дасть Бог і ще чимось здивую…»

 

Травень 2003. м. Київ.