Олександр Довженко: Україна в огні, із щоденникових записів

7 Березня, 2025 Danylo видатні українці

Поділитись

2 квітня 1942-го. Сьогодні, як і вчора, як і завтра, всі газети переповнені описанням таких жорстоких фактів, таких нелюдських вчинків ворогів наших, таким жахом нелюдських страждань, що надлюдське горе уже давно перелилося через край в кожній людській душі і вже не сприймається почуттям, не викликає навіть гніву, а лише звичний рефлекс огиди чи обурення.

І коли б ми були Дантами і Мікеланджелами, нічого б не змінилося. Те, що робиться, не вміщається нині ні в одну душу і вміститися не може.

У газетах злива нарисів про це ж таки, про кров і смерть. А їх, мо’, не всі читають. Вони, ці оповідання, подібні одне до одного, як крики людського болю, чи зойки людського відчаю, чи стогони розпачу.

Є загроза, що після війни з’явиться письменницька пошесть, особливо багато письменників з’явиться серед наших квартирантів, що наб’ють собі руку на нарисах. І, може, зараз уже слід продумати дальші шляхи нашої літератури.

Народ не хотітиме чтива про війну побутово-описового. Народу треба показати його зсередини в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шлях і перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі…

Щоби вправи в жорстокості, в злі і горі не ожисточили його душу, не притупити її і щоб радість перемоги не приспала його пильність, не заколисала в самозакоханості молодців од пера, і стола, і кабінету і, щоб не забув він своїх помилок, і не втратив оптимізму, і не впав в оптимізм самозакоханих провінціалів і застольних промовців. А найголовніше, щоб наша трибуна перестала нарешті бути завороженим гоголівським місцем на якому трава не росте, а росте щось часом таке, що й чорт не розбере.

3 квітня 1942-го. Пройде тисяча, дві, три тисячі літ. З яким трепетом і заздрістю будуть згадувати нас юнаки, мужі і мудреці, і війну, і все наше незвичне покоління гвардійців, людей-лицарів, на долю яких випало стільки нещастя і щастя, стільки горя і радості, стільки крові, стільки поту, стільки боротьби, і праці, і перемог, що їх з лишком вистачило б на десяток поколінь Скільки книг про нас напишуть ! Скільки пісень ! Скільки благородних нащадків-юнаків у мріях своїх будуть переносить своє життя на машині часу в нашу величну епоху !

14 квітня 1942-го. Чи зберуться наші люди знову в Україні? Чи повернуться вони з усіх нетрів, далеких далекостей нашого Союзу і заповнять її замість померлих від ворога, од мору, од кулі і петлі? Чи так і залишаться там, а на наші руїни наїдуть чужі люди і утворять на ній мішанину, і буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно.

Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна.

Іншої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас?

Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас ? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме ? Брати-слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей. Юнаки мої сліпії, горе мені з вами…

2 липня 1942-го. Ах, коли б вистачило мені сили й часу, написав би я роман про визволення Західної України. Про возз’єднання наших народів і про все, про все, що з цього вийшло, що говорили і говорять, кому влетіло. І як народ український фактично тут був ні при чім.

…Про цю трагедію написати б роман, на тисячу три градуси температури і вилити в нього увесь свій біль, усю тугу, усі свої скорботи і поради, якщо б подумати було ще можна, що тут, мо’, є таки щось не безпорадне.

Це могло би вийти величезне полотно, голос тисячоліття, всесвітній крик, новий кобзар у прозі.

Настольна книга мільйонів, що ще не втратили вміння плакати. Це була б книга для всіх грядущих нащадків наших – реквієм народу, коли присуджено йому вмерти у цім двадцятому сторіччі, чи кормча книга для борців, що вірять у життя і роблять його…

Боже, поможи мені написати оцю книгу: кричав би я і просив би я. Та Бога вже немає, а є утома в голові, і хворе серце, і безліч щоденних робіт “довліє днесь злоба его”.

2липня 1942-го. В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний.

Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об’єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо.

Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво і пілатство, і грубість, і дурість підчас всієї історії возз’єднання Східної і Західної України є по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас.

У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності та історії. У нас не державна, не національна і не народна психіка.

У нас нема справжнього почуття гідності і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуалістичне, анархічне, як поняття волі (звідси індивідуалізм і атаманство), а не як народно-державне розуміння свободи, як усвідомлення необхідності. Ми вічні парубки. А наша Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти.

2 липня 1942-го. Найкращим наочним приладдям німецької контрпропаганди у своїх частинах є зовнішній вигляд наших людей, наші хати, двори, долівки, нужники, сільрада, церковні руїни, мухи, бруд, одним словом, все те, що викликає почуття жаху у європейської людини і чого наші великі правителі та їх великоміські підлабузники, самобрехи не бачать і не хочуть бачити через одірваність од народу і через одірваність від сучасного рівня пересічного європейського укладу речей.

12 липня 1942-го. Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат ? А потім умру од горя, щоб не бачити як заселятимуть тебе, моя мати Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитих синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу.

Прокурорів у нас вистачить на всіх, не вистачить учителів, бо вони загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі й здорові. як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з тридцять сьомого року.

12 липня 1942-го. Що найбільш дратує мене у нашій війні – це вульгарний, лакований тон наших газетних статей.

Коли б я був бійцем безпосередньо з автоматом, я плювався б , читаючи оцю газетну бодреньку панегірську мішанину чи одноманітні, бездарні сіренькі нариси без жодного натяку на узагальнення, на розкриття сили і краси героїки.

Це холодна, нахабна бухгалтерія газетних паршуків, яким, по суті кажучи, у великій мірі байдуже, що народ страждає, мучиться, гине. Вони не знають народу і не люблять його. Некультурні і душевноубогі, бездухі і безсердечні, вони користуються своїм становищем журналістів і пишуть теревені однобокі й сусальні, як писали до війни про соцбудівництво, обдурюючи наш уряд, який безумовно не може всього бачити. Я ніде не читав ще ні одної критичної статті ні про безладдя, ні про дурнів, а їх хоч греблю гати, про невміння евакуювати, про невміння вірно орієнтувати народ… Всі наші хиби, всі болячки не викриваються, лакуються, і це дратує наших бійців і злить їх, якби чесно і сумлінно не ставилися вони до війни.

30 червня 1945-го. Сьогодні, в суботу, 30 червня 1945-го, сталася велика подія в житті мого народу. Уперше за тисячу літ, за всю свою нещасливу історію об’єднався він в єдину сім’ю. Нема на світі іншого народу з такою безмірно жахливою долею. Нема і не було в Європі великого пасинка іншого, шотак був би зневажений в усіх своїх правах на догоду підлих кон’юнктур.

Сповнилась мрія століть. Сповнилась і моя мрія, мрія мого красивого Кравчини. Благословенна будь, моя многостраждальна земле ! Щасти тобі, доле ! Дай розуму і сумління керівникам твоїм. Благословенний будь, народе мій ласкавий, добрий ! Будь сильний, терпеливий!

Пом’яни мене, мученика. Не презри моїх сліз, коли плакав я над своєю долею в страшні часи німецької неволі.

І коли топтатимуть перед тобою ім’я моє мале, якщо це треба буде нащось нечистим, злим людям, не одкинь мене і дай мені вмерти на своїй землі, що дала мені хліб і серце, любов і звичаї твої, і радість творчості, і труд, і велику печаль, і страждання.

Підготував Степан Беца