”Щоденники” Сергія Єфремова: особистісний вибір у тоталітарну добу
Cергій Олександрович Єфремов (1876-1939), академік, учений-філолог, історик літератури, організатор науки, публіцист і редактор перших вільних українських газет – “Громадська думка”, “Рада”, “Нова Рада”, заступник Голови Центральної Ради та керівник Секретаріату з національних справ (1917), віце-президент Всеукраїнської Академії Наук (1922-1928), постать, яка заслужила законні повагу та визнання навіть запеклих політичних супротивників.
Проте з плином часу стає дедалі зрозумілішим, що найцінніше духовне надбання, яке академік Сергій Єфремов залишив нам, своїм нащадкам, – це не стільки “Історія української літератури”, не стільки фундаментальні дослідження творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Свидницького, скільки “Щоденники”, зокрема, його розділи за 1923-1929 роки. Адже в них йдеться про дивовижне явище духовного Опору незалежної української інтелігенції більшовицькому тиранічному антинаціональному режиму.
У “Щоденнику”, переймаючись страшними запитаннями: ” Що ж чекає на цю молодь? ”І що чекає на Україну, на всіх нас?”. Бо ж йдеться про дивовижний сплав напрочуд тверезої та жорстокої публіцистики – видатних постатей, як Лесь Курбас, Агафангел Кримський, Михайло Грушевський, “суб’єктивного літопису” трагічних подій 1920-х років.
Сергій Олександрович вів свій “Щоденник” регулярно, як правило, занотовуючи нові записи щодня або через день, зрештою, емоційного “крику душі” людини, яка зазнала невимовних інтелектуальних та етичних страждань.
Ось один запис: “Я знаю – це тимчасове.. Я знаю – це згине, як віск на вогні… але досада, біль, образа за слово людське, що знов опинилося в лещатах мертвої руки, стискують серце…” – мова тут, звісно, про новітню цензуру, яка, за влучним спостереженням Сергія Єфремова, виявилася страшнішою за царську – бо попередня влада, на відміну від більшовицької, не додумалася поєднати функції цензора та “редактора” в одній особі.
Отож, Щоденники обов’яково варто читати й знати в наші дні, надто молоді. І тоді не в холодних абстракціях. а в реальних, загрозливих, криваво-червоних фарбах постануть риси тоталітарного режиму. І тоді буде цілком зрозуміло, чому цей режим ховав “Щоденники” від людей, ув’язнивши їх у закритих фондах КДБ, аж до січня 1990-го. Опубліковані ж вони малим тиражем, тільки 1997-го…
Чому академік Сергій Єфремов був і залишився непримиренним противником більшовицько-чекістської влади ? Він сам на сторінках “Щоденника” дав доволі чітку відповідь на це.
“Не раз, а, може, сотні разів ставив я перед собою питання; а може. я помиляюсь щодо більшовиків; може, моя стара істота просто не розуміє “нових” вимог часу, може, мій ”старий” міх нового вина не вміщає ? Може, з мого боку просто несправедлива ота відраза, яку почуваю до цих “героїв нашого часу”? Тяжке це питання, і тяжкі переживання…А коли перед мною стають оті брехня, провокація, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси більшовицької системи, то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої. Навіть кров, насильство, якщо одверте й щире, можна зрозуміти, якщо не простити, але не брехню, не лицемірство, не провокацію – огидні знаки розтлінного режиму. І він мусить загинути. На гнилизні нічого твердого не збудуєш”.
Запис від 4 січня 1924-го: “По місту Києву розказують, як справляв кооперативний технікум Новий рік.
Почалося з пишних промов, звичайних лозунгів. агітаційної словесності, а скінчилося генеральним п’янством. Бенкетували до 4-ої години. Перепилися “до положення риз”. Пропили 2 500 крб. золотом. Наприкінці бенкету були такі сценки. Встає ректор (комуніст) ”Випивати – то єсть найбільша комуністична справа. Ще в другому томі “Капіталу” Маркса, в примітці на сторінці…”. Його смикають за полу й пошепки кажуть, “що я п’яний і що треба йти спати. Ну добре, хай іншим разом докладніше розкажу, що єсть випивка”.
Запис від 9 січня 1924-го. Вчора в “Більшовику” (партійний орган – С. Б.) – низка матеріалів про Христа, особливо звертає на себе увагу “Життя Ісуса так, як було” якогось М. Слюсаренка. Це щось таке безпам’ятно дурне й безглузде світської літератури цього сорту видається у вічі. Злость аж капає, але зубів бракує. Особливо мені сподобалося, що автор грає на слові “байстрюк”. Подумаєш, які високоморальні люде з цих добродіїв ! Ось факти. У Ленінському городку (дитячий притулок у колишній Дегтярівці) недавно зроблено дівчаткам-вихованкам 80 абортів, деяким всього 14-15 років. На вихованок інших притулків люде пальцями показують, помічаючи грубі стани. І це наслідок системи. Хлопців і дівчат по притулках кладуть спати поруч, а між ними є ж зовсім дорослі. Якось в одну із київських бурс прийшла з ревізією начальниця над притулками, молода жінка. І зробила догану: “Ваша бурса існує вже три роки, а чому й досі у вас хлопці та дівчата сплять нарізно ? Треба класти через одного: хлопець-дівчина”. В цій бурсі живуть не тільки малі, а й студенти та студентки.
Запис від 30 вересня 1923-го. “Сьогодні прислали по мене коня з Держ. видавництва, щоб приїхав на нараду про видання українських книжок. Он як. То було й слухати не хотіли, а це запобігають, й згодом такі представники влади, як Раковський, Чубар, Каганович, ”пропонували” йому “співпрацю”, на що він відповідав категоричною відмовою, ігноруючи вдаваний подив цих “керманичів”: “Ну за що ви нас так не любите?”. Нічого не поробиш – “українізація”, хоча й паршива, бо більш на словах, ніж на ділі. Плани широкі: мало не всіх наших письменників збираються видавати. Але не вірю я цим планам, бо раз у раз у них кінчається “пшиком”. Хотіли мене обрати на голову літературної секції – одхилив цю честь, сказавши, що мені як некомуністу не випадає. Законфузились і почали виїздити на компліментах. Щодо планів, то сказав, що повірю в них тільки тоді, коли додрукують Коцюбинського (III-V томи півтора року лежать)”.
Запис від 22 травня 1925-го. “Чиновник книжки робити не може. Він її не знає, не любить, не тямить, не дбає”.
Запис від 25 лютого 1924-го. “Не анекдот, але од усякого анекдоту краще. Отримав документа в ВУЦВК (вищий орган радянської влади в Україні) на адресу Академії. Читаю, зокрема, таке: “Разом з тим Секретаріат ВУЦВК висловлює своє здивування з приводу того, що Всеукраїнська Академія наук ігнорує розпорядження Радянського Уряду щодо рівноправности мов та найширшого розвитку української мови в Україні”. Підписали – Буценко, Зорін. Давно я так не сміявся весело, як тоді, коли читав цього документа !… Ну як же не зрадіти? Совітські обрусителі обороняють українську мову від мене…?”
Запис від 2 березня 1924-го. “Готуються люди до Шевченкових роковин. Одна українська школа звернулася до “Політпросвіти” по костюми. Звідти вимагання – давайте програму шкільного свята. Дали. Цього мало, – кажуть, – давайте й самого “Кобзаря”: його треба почистити, понесли діти “Кобзаря”, почистили його в “Політпросвіті”, а потім одіслали ще й до ГПУ на остаточне затвердження. Почистили й в ГПУ Тепер Тарас Шевченко ще раз вичищений. Такі фрази, як “Не вернеться козаччина, Не встануть гетьмани”, – викинули, хоча совітським цензорам і пробували довести, що поет же каже: ” Не вернеться, не встануть”; Бога також викинули; всю “Катерину” перекреслили за шовінізм (“Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями”!). Гидотне фарисейство: з одного боку, понавішували скрізь портрети Тараса Шевченка, а з іншого, нищать його твори способом далеко дурнішим, ніж царська цензура.
Запис від 1 травня 1923-го. “Цілий день працював заради робітничого свята. День чудовий. Надо мною кружляють і цокотять аероплани, з міста доносяться співи, музика… Думки обсіли голову, спомини колишнього. Чи того ж ждалося-сподівалося, коли в давні часи мріялось про це свято? А тепер – свята нема на душі. Все вбила проклятуща казенщина, офіціяльщина, примус. І вільне свято вільного робітника обернулося в примусове збіговисько рабів, на яке силоміць зганяють учасників. Казенні пера виписуватимуть завтра офіціальні восторги!”
Запис від 20 березня 1924-го. “О, серед якої темної ночі ми живемо ! І кому вірити, коли найперший приятель продасть, зрадить, угородить ножа в спину…”
Запис від 3 травня 1928-го. “Ну й життя ! До якої мерзоти дійшло вже ! Не раз проходить давня моя, ще з 1920-го думка: “beati mortui’ (“блаженні мертві”). Але ніколи я не переживав такого палючого почуття сорому за все і всіх. Ніколи так гостро не крутило мозок оте “beati mortui”. Бо вже куточка не лишило життя, де ти міг почувати себе людино”.
Запис від 12 квітня 1924-го. “Студентство, юнаки, сіль землі; свої революції закінчує покликом: “Хай живе ГПУ!”. Робиться таке, чому ймення не можна добрати на жодній із людських мов…”.
Запис від 8 квітня 1929-го. “Думав колись я, що наше покоління буде останнім, яке виховується по тюрмах. Помилився… Минають режими, а методи все ті самі. Навіть погіршились… Бідна, нещасна молодь, яку обплутано шпигами й провокаторами. Що її чекає та й усіх нас, мешканців цієї рабської сторони проклятої ?”.
Запис 1928-го. “Навколішки я не стану, каятись не буду – отже, перспектива вияснюється: мандрівочка, і, мабуть, неблизька, пахне…”.
Саме так і сталося, як писав академік Сергій Єфремов. Його заарештували 21 липня 1929-го за звинуваченням у “контрреволюційній діяльності”.
Він нібито створив та очолив Спілку визволення України (СВУ). А вона, мовляв, ставила собі за мету повалення радянської влади в Україні. Неоціненну допомогу чекістам надав студент Микола Павлушков. Він виказав їм місце, де академік таємно зберігав свої “Щоденники”.
А далі “зразково-показове” судилище, конспірований сталіним процес у справі СВУ (березень-квітень 1930-го). Вирок – 10 років позбавлення волі. На жаль, живим із ув’язнення він уже не вийшов. Орієнтовна дата загибелі – 31 березня 1939-го, за іншими даними – 10-го березня…
Сумно, нині маємо чимало аналогій із сучасністю – тотальна брехня, розбещення молоді, цинізм, владолюбство… Що нам вельми потрібне ? Точне знання нашої історії. Ця потреба ще не висока, але абсолютно необхідна.
Підготував Степан Беца
