Перекладач з античності – завжди один із перших
Йдеться про випускника та професора кафедри класичної філософії ЛНУ імені Івана Франка (1953-1959), одного із перших співців античності, зокрема, перекладача давньої поеми Менандра (“Відлюдник”) – Андрія Содомору.
Він почесний громадянин Львова (2012, член НСПУ, дійсний член НТШ (1993), популяризатор античності.
Народився у сім’ї священика, воїна УГА та армії УНР у селі Вирів (Львівщина) 1 грудня 1937-го.
Взагалі ж він перекладав Арістофана, Софокла, Есхіла з латини, Горація, Овідія, Лукреція та інших античних авторів.
Перекладознавчі праці, коментарі й передмови до перекладів та й самі оригінальні твори професора Андрія Содомори віщають чимало роздумів, зокрема стосовно перекладацьких жанрів, множинності перекладів, відтворення власних імен засобами цільової мови, перекладу літератури для дітей.
Пишучи про Йосипа Кобіва у книзі “Лініями долі”, Андрій Содомора зазначив: “ Перекладач, особливо з давніх мов, інколи лише перекладач”. У центрі уваги автора – Слово й переклад, пошуки точного слова й барви.
Мета Андрія Олександровича, як і в античності, поєднати образне мислення з наукою та винести перекладознавчі проблеми на ширший читацький загал, не зменшуючи глибини дослідження. У текстах повсюдно зблискують іскринки гумору філолога.
Про що не писав би Майстер Слова, він знову повертається до літературно-перекладознавчих проблем. Так, у книзі “Лініями долі” знаходимо розповідь про перекладачів Й. Левицького, Й Кобіва, М. Білика, Ю. Мушака. Тут же, згадуючи лекції доцента Михайла Білика, автор розтлумачує особливості відтворення античної поезії українською мовою: відсутність римування, природу нашого силабо-тонічного вірша у порівнянні з метричним гекзаметром…
Переклади “Енеїди”
Українська література знає два повних переклади «Енеїди» Вергілія: перший переклад – напівутрачений – здійснив Микола Зеров, другий – Михайло Білик. Тож вельми символічно, що в передмові до перекладу «Енеїди» Білика (1972 рік) Йосиф Кобів розмістив сонет про Вергілія авторства Миколи Зерова, демонструючи тяглість української перекладацької традиції.
Перші книги «Енеїди» (І – VI), що їх переклав Михайло Білик, були видані в 1931 році у Стрию.
І хоч повний переклад було завершено в повоєнному Львові, окремою книжкою «Енеїді» судилося вийти лишень після перекладачевої смерті. У цьому криється злий фатум Михайла Білика – драгомана, що здійснив два важливих переклади («Енеїда» Вергілія і «Роксоланія» Себастяна Кльоновича) і жодного не встиг потримати в руках в належному виданні.
Андрій Содомора, який був студентом Михайла Білика, згадує викладача як маєстатичного «Олімпійця», що, побувавши в Італії, міг із заплющеними очима годинами водити уявні авдиторні екскурсії Римом для своїх студентів. У певний момент самозабутньо здіймаючи руку, щоб показати напрямок до порту Брундізій, де зустрів свою смерть Вергілій.
Про переклад і переспів знаходимо чимало вагомого в книзі “Під чужою тінню”, де йдеться про розуміння поезії Горація, М. Зеровим та А. Фетом.
У книзі знайдемо роздуми про вагу національного колориту. Зокрема, як М. Білик, “перелицьовуючи” Вергілієву “Енеїду”, ужив фразу “Еней іде плаєм”.
Автор супроводжує коментарем: ”Стежка, пояснював перекладач, будь-де може бути; коли ж мова про гори, то “плай ”. Так, але не про будь-які гори, то ”плай”, – сказав би нині кожний, хто стикається з перекладом, – а лише про наші, гуцульські”.
Тому Еней і поставав перед нами у такому образі, в якому належить бути тому, хто йде плаєм: із топірцем, у постолах і кресані; як Одіссей у Ніщинського – із “шабелькою”.
2006-го вийшла книжка професора Андрія Содомори “Студія одного вірша”.
Присвятив автор її світлій пам’яті Михайла Москаленка- талановитого перекладача, критика, редактора, друга Андрія Олександровича. “Студії…” може деякою мірою насторожити стосовно складності самого тексту.
Насправді книжка написана доступною мовою. У ній читач може відчути перспективність чи безперспективність відповідної перекладацької стратегії.
Тут обговорюються ключові перекладознавчі проблеми – як-от: класифікація жанрів: переклад, переспів, наслідування, версія, пародія, музична варіація на тему, перевіршування, відлуння, переробка. Скажімо, як визначити жанр Франкового “Лиса Микити ?”. Автор залишає відповідь за читачем. наводячи слова Івана Франка: ”Я бажав би не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий позичений рисунок наклав наші національні кольори”.
У “Студіях…” маємо зразки всебічного перекладознавчого аналізу, вражає уміння автора знайти образтворчу деталь, уловити найтонші акценти й інтонації, мелодійне поєднання слів… У цьому Андрій Олександрович виступив продовжувачем і вдосконалювачем традицій І. Франка, М. Зерова, М. Рильського, Г. Копчура, В. Коптілова… У книзі – промовисті, поетичні заголовки – “Самотній голос першої скрипки осені…”, “Сонета кришталева філігрань”, “Книга- морська глибина…”, Іван Франко – поет болю і спротиву, Діалог з античністю”, “Час тихо налягає на весло…”, “Чорне сонце із потобіч…”, “Багатоглосе відлуння тиші”, “Одвічна засторога блискавиці”, “Несхитний дух над урвищем життя”, “Стукає в двері дня…”, “Два надвечір’я…”.
У “Студії…” йдеться також про сонет М. Рильського “У теплі дні збирання винограду…” й епізод з Гомерової Одіссеї – зустріч Одіссея і і Навсікаї; Франкове “Безмежне поле в сніжному завою…” і Гораціїв рядок про “чорну журбу”, віршовану казку “Лис Микита…”.
У цій же книжці знаходимо: “А переклад – то неначе свій серед чужих і чужий серед своїх”. Кажемо, приміром, український Шекспір. “Свій” – бо українською мовою; серед чужих, бо опинився на чужині, серед інших людей, в іншу, чужу добу потрапив”…
Скільки перекладів та розвідок Андрія Олександровича заховано в рідкісних журналах та малодоступних наукових збірниках !
Найвищий час подумати над їх перевиданням, що мало б велику суспільно-національну вагу. Це потрібно українській філологіїі, історії, українській культурі.
Підготував Степан Беца
