Як на площі Ринок у Львові спалили за угоду з дияволом

Тут піде розповідь про молодого священника, якого спалили живцем на площі Ринок у Львові понад 400 років тому… Цю історію, яка є доступною у архівах, розповів відомий львівський історик і дослідник Микола Бандрівський. 

 

Багато хто з нас безліч разів переходив повз пам’ятник Нептуну на площі Ринок у Львові.

Саме на цьому місці (ще перед спорудженням скульптури-фонтану), у 1641 році спалили одного львів’янина за… угоду з Дияволом !

 

Договір львівського Альберта із Дияволом, про який йдеться, зберігся до наших днів, відомий дослідникам, а тому – давно опублікований і сьогодні кожен бажаючий може оглянути його оригінал у фондах рукописів центрального архіву на площі Галицькій у Львові.

 

Отож, далі – коротко, щоб не забирати ні вашого, ні мого, часу.

 

Почалося все з того, що молодий чоловік Альберт Вироземський певний час перебував на новіціаті у бернардинському монастирі у Львові. І він сам, і вся монаша спільнота палко бажали, щоби Альберт сумлінно підготувався до складення своїх перших чернечих обітниць. До певного часу все йшло добре: відповідні науки, нічні чування, духовні розмови з братією та ігуменом, аж раптом… Сьогодні вже важко сказати, що насправді того дня трапилося, але Альберт вирішив доволі круто змінити свою долю.

 

Із документів кримінального суду міста Львова знаємо лише, що у 1641 році молодого священика Альберта звинуватили у тому, що він начебто викрав в ігумена монастирську печатку і, підробивши документи, невдовзі всюди представляв себе священиком (тобто, духовною особою, яка мала право вділяти Святі Тайни: Хрещення, Шлюб, Сповіді, Св. Причастя та ін.). На тому суді Альбертові інкримінували те, що ніби він об’їздив сільські церкви довкола Львова, в яких здійснював Святі Літургії. Хоча на суді вдалося довести (?) лише один такий випадок.

 

Монастирський суд отців-бернардинців, чомусь відразу відмовився розглядати справу Альберта покликаючись на те, що він (Альберт) насправді не є духовною особою, а лише перебував у новіціаті, а тому його справу передали до лавничого суду львівського магістрату. Для Альберта це було дуже зле… Бо, згідно з тогочасним світським законодавством, за таке святотатство, йому однозначно загрожувала смертна кара. Причому, незалежно від того, які оправдання він говоритиме на свою користь.

 

На що розраховував отой молодий чоловік, підробляючи документи про своє висвячення ? Таке питання виринає чи не у кожного, хто займався цією справою. Про те, наскільки є справедливим саме так ставити питання – оповім нижче. А, зараз перекажу версію монастирської братії на чолі з ігуменом.

 

Отже, за їхніми словами, перебуваючи за ґратами у крайній безвиході і у реальній перспективі зустрітися з катом, Альберт вирішив вирятуватися шляхом… укладення договору з Дияволом. Цей документ, як вже була мова, зберігся до сьогодні і у ньому написано:

 

 

Ще один нюанс щодо цього львівського договору з Дияволом: написаний він кров’ю на пергаменті.

 

На одному із судових засідань Альберт розповідав про якогось демона Вегліка, який з’являвся перед ним в образі молодого хлопця. Причому, з’являвся ніби нізвідки, наче “виходив зі стіни”. І, хоча на початках, за словами братії, той Веглік всіляко намовляв Альберта на суді все заперечувати, однак невдовзі змінив свої “поради” і почав намовляти Альберта, до самогубства…

 

А, що було далі? – спитаєте ви. А, далі – керуючись тогочасним законодавством лавний суд Львова визнав Альберта винним за всіма пунктами обвинувачення і засудив до спалення на вогнищі. Вирок було виконано…

 

P.S.

 

Що, до усього цього, слід додати?

 

По перше, в Європі до середини 16 століття вважалося, що найбільш схильними до укладання договору з Дияволом, є освічені чоловіки (див. історію зі священиком Теофілусом чи з тим же доктором Фаустом, який став чи не першою людиною, яка відмовилась порушити договір з Дияволом через дотримання чесності перед Спокусником).

 

По друге, у випадку із львівським Альбертом мова – у жодному випадку – не може йти про повноцінний (і легітимний ?) договір із Дияволом, оскільки такі договори – цирографи, відомі у сотнях різночасових екземплярів і на сьогодні досить добре вивчені.

 

Так от, оті письмові договори – це лише незначна частка усіх тих складних ритуалів, які супроводжували зречення Хреста і передання себе під владу віковічного ворога Божого. Така присяга Дияволові передбачала символічне змивання зі себе освяченого єлею, відмову від хресних батьків, запис імені у Книгу Смерті, відмову приймати Святе Причастя, обіцянку розбивати священні християнські реліквії, ніколи не використовувати освячену воду чи свічки і, звичайно, тримати у глибокій таємниці про свою угоду з Дияволом.

 

У реальному житті частина тих сатанинських ритуалів передбачала пародію на Тайну Хрещення та певне наслідування ритуалу “омажа” – феодальної присяги. Наприклад, найдетальніший покроковий опис укладання договору із Дияволом (11 пунктів) подає італійський священик Гуаццо під час аналізу “Пакту з Дияволом 1608 року”.

 

Згідно із цим договором, така угода передбачає повне зречення християнської віри і присягу Дияволові, під час якої обов’язковим елементом було топтання хреста.

 

Який висновок, з усього цього, можна зробити..?

 

Той документ, який монахи-бернардинці нібито знайшли у в’язничній камері, в якій утримувався Альберт, жодним чином не можна трактувати як договір з Дияволом. Бо, для укладання справді чинного договору (цирографа), слід було провести доволі складні процедури і ритуали, почерговість яких давно відома і добре описана. Нічого з цього зроблено не було. Більше того, ні суд, ні тогочасні посадові особи та керівництво монастиря, навіть не розглядало питання: наскільки отой “договір з Дияволом”, ніби то знайдений в камері Альберта, відповідає бодай основним ознакам загальновідомого, в тогочасній Європі, цирографа. При цьому слід пам’ятати, що до в’язня Альберта не допускалися жодні сторонні особи, які б могли посприяти йому (якби він мав на те бажання) у здійсненні відповідних ритуалів.

 

Іншими словами, у мене є серйозний сумнів, що ту записку на пергаменті, написану кров’ю, справді можна трактувати як договір з Дияволом. Є сумніви й у тому, що її справді написав, перед своєю смертю Альберт.

 

Трохи знаючи ментальність осіб того часу, припускаю, що той “договір” Альбертові просто підкинули, намагаючись, у такий спосіб, відомстити йому за те, що він нібито самовільно проголосив себе священиком (чому не допускається можливість, що його (Альберта) міг висвятити інший священик з поза стін бернардинського монастиря ?).

 

Хто міг зробити таку підлість – не знаю, однак, після співставлення очевидних фактів, я прийшов до висновку, що тут явно є справа інших рук. Звичайно, говорити про якихось “енкаведистів темного середньовіччя”, я не буду. Задамося лише питанням: кому був вигідний саме такий судовий вирок Альбертові ?

 

У першу чергу, це було вигідно самому ігуменові монастиря й усій братії, які не лише не провели належного розслідування, але й тупо “закрили справу”, передавши її не до церковного, а до світського лавного суду, фактично “вмивши руки”, як Пилат. В такий не зовсім законний спосіб, ігумен і братія позбулася зі своїх рядів непрогнозованого, на її думку, новика.

 

Однак, для вияснення усіх обставин тієї сумної пригоди з Альбертом, необхідне кваліфіковане дослідження на цю тему, яке б передбачало вивчення переписки між ігуменом і прелатом ордену бернардинців по цій справі, а також співставлення справжнього почерку і підпису Альберта із тим, що написано у “договорі з Дияволом”, який йому інкримінували.

 

Зрештою, цікавою могла б виявитися інформація після аналізу крові на тому львівському “договорі з Дияволом”. Бо, щось мені підказує, що ті, хто інсценізував зречення Альберта, по перше – не дуже мали час заморочуватися у виборі крові (й могли використати, для цього, кров тварини чи птаха); по друге – не мали “набитої руки”, щоби в усіх деталях відтворити справжній почерк заблудшого брата Альберта…