Ірина та ігор Калинці: ”Ми завжди були однодумцями. Нас з’єднала поезія”
1961-го року Ірина Стасів (Калинець) одружилася з ходорівським поетом Ігорем Калинцем (9 липня 1939 року в місті Ходорів (Бібрський повіт, за польським адмінподілом — Жидачівський повіт, Станиславівське воєводство, Польська Республіка).
У будинку молодого подружжя періодично збиралися представники львівської творчої інтелігенції, обговорювали актуальні на той час проблеми. З часом утворилося потужне суспільно-культурне середовище, в якому Калинці мали значну роль.
Зрештою, подружжя Калинців – унікальне. Вони разом пережили труднощі і радості, радянські табори і заслання, цькування радянської системи. Не втратили один одного через тривалу розлуку, більше того, їхнє сімейне життя стало ще міцнішим.
Що їх поєднало ?
Насамперед, взаємне кохання, спільні погляди та літературні уподобання. Вони спільно вибрали сімейну долю, повсякчас радилися стосовно особистої творчості та наукової праці. Ірина закінчила навчання у ЛНУ імені Івана Франка, досліджувала історію України часів Київської Русі.
Ігор творив дитячі поезії, мріяв перевидати свій дитячий двотомник (Київ).
– Нас поєднала поезія. – сказав якось Ігор. І продовжив: Вперше свого вірша опублікував у журналі “Жовтень”, а поряд була ще одна публікація – невідомої мені авторки. На одному із засідань літстудії почув голос студентки славістики: ”А покажіть-но мені Ігоря Калинця”. Я озирнувся і пильно подивився. Це була Ірина. Згодом увів її в наше напівлегальне молодіжне товариство (Теодозій Старак (12 серпня1931-1 жовтня 1999, Львів) – перший посол незалежної України в Польщі, Богдан Завадка (село Мокротин, 29 січня 1934—26 листопада 2009, Львів), літературознавець).
Ми з хлопцями жили весело, відвідували разом різні події – дні народження, іменини. Ірина вела тривалі політичні дискусії. Підпільно діставали заборонену політичну літературу, наприклад, Дмитра Донцова.
Саме тоді виключили з університету студентів Михайла Гончара (2 січня1922-10 січня 2015), Лева Воловця (село Велика Вільшаниця,18 вересня 1936-8 квітня 2023, Львів), (читали трилогію письменника Богдана Лепкого “Мазепа”).
Діставали також “Літературний вісник”, знайомилися з творами Олега Ольжича (Кандиба, Житомир, 8(21) липня 1907- 10 червня 1944, концентраційний табір Заксенгаузен), Олени Теліги… Звісно, складали іспити з марксизму-ленінізму та інших лженаук.
У той час мала місце т. зв. хрущовська відлига. Частенько до Львова приїздили студенти із Києва та інших міст. Ірина та Ігор спілкувалися з ними, вели дискусії на політичні теми.
До Львова завітали Іван Драч (село Таліжниці, 17 жовтня 1936-19 червня 2018, Київ), Іван Дзюба (село Миколаївка,26 липня1931-22 лютого 2022, Київ), Микола Вінграновський (м. Первомайськ, 7 листопада 1936-26 травня 2004, Київ).
На руках тоді ходили поезії Василя Симоненка (село Біївці, 8 січня1935-13 грудня 1963, Черкаси), Бориса Мамайсур (15 серпня1938-19 жовтня 2003), Ліни Костенко… Почав виходити самвидав. Ми були його активні учасники.
1961-го Ірина зробила доповідь на Шевченківському святі як студентка університету. Тут вона познайомилася із поетом Іваном Драчем. На жаль, 1964-го на 150-річчя Тараса Шевченка КДБ спалили бібліотеку АН УРСР (Київ). Тоді ж Ігор Калинець запустив у самвидаві передрук статті ”Радянізація Тичини”. Згодом це прозвучало на судах 1965 та 1972 років.
КДБ тоді Ігоря не заарештувало, але попередили його, що він розповсюджував літературу. Та й за їхніми даними, із Москви поступила вказівка про обшук і арешт подружжя. Відтоді періодично викликали Ігоря в КДБ: ”Бачите, які сюди широкі двері ?”. А звідти – надто вузькі”.
Ірина змінила чимало місць роботи. Їй не давали можливості працювати за фахом. Безробіття стало для неї нормою життя.
1965-го подружжя викликали на слідство за видання книжки “Вогонь Купала” (Київ)”. До Львова книжка не дійшла. Заборонили. Перед тим Ігор виступав із своїми віршами у Музеї українського мистецтва. Згодом Ігореві сказали, що в нього не радянські погляди – тобто націоналістичні. Потім Ігор працював у Львівському державному архіві – директор Галина Сизоненко – колишня радянська партизанка. Вона Ігорю симпатизувала і постійно його захищала. Тут він втримався на роботі до 1972-го. Підготував до друку другу книжку – але автора очікував… табір. Тоді він запустив її у самвидав, деякі з її публікацій перетнули за кордон (Англія, Німеччина, США).
Наприкінці 1971-го подружжя створили Комітет із захисту Ніни Строкатої (до шлюбу) Караванська (31 січня 1926 – 2серпня 1998, Дентон, США) (власне, це був Комітет прав захисту людини у Москві). Тоді ж В’ячеслав Чорновіл задумав створити Українську Гельсінську групу (УГГ).
12 квітня 1972-го усіх членів УГГ, у тому числі й Ірину заарештували. Ігор залишився вдома із їхньою донечкою (першокласницею).
12 квітня того року провели повторний обшук у помешканні – анексували всі вірші, листи… Ігореві грозили… розстрілом, мовляв, вони законспірували антирадянську групу українців-націоналістів.
Слідчий до Ігоря: ” Ну добре, ви не хотіли прославляти у віршах радянську владу, не хочете написати, яке щасливе у нас життя, про мир ”.
У серпні засудили Ірину закритим судом. Ігоря допитали як свідка. Згодом також засудили за те, що він український поет. Доня залишилася з батьками Ірини.
Ігоря просили написати покаянного листа, мовляв, тоді звільнять його, а справу дружини переглянуть. Лякали Ігоря списком людей, які не були на волі, а доню віддадуть в дитячий будинок. За словами Ігоря, останнє було найстрашніше. Слава Богові, все минулося.
Ірина потрапила у Мордовські табори, Ігор – у Пермь і три роки заслання у Читинській області. За словами Ірини, у мордовських таборах було мало жінок (Дарія Гусяк, Марічка Пальчак (25 років), Катерина Зарицька, Галина Дідик, Ольга Дідик, Ніна Караванська (одеситка), Надія Світлична (киянка), Стефанія Шабатура (львів’янка). Повторно засудили за участь в русі опору Ірину Сеник та Оксану Попович.
Перебування у таборах відзначалося жорстокістю до ув’язнених людей
Скажімо, за невиконання надлюдських норм праці карали голодним пайком, карцером. Ірина Сеник сиділа в карцері, заповненим холодною водою по шию (звідти – хвороба хребта). Нині вона одна з Героїнь Світу, як і Ірина Калинець (Львів) та Анна Захарова (Харків).
Дозволяли писати два листи на місяць. Родичі та доня писали регулярно. Звісно, життя донечки Звенислави тривожило подружжя найбільше. Бачили і відчай Надійки Світличної, коли її дитину віддали у дитячий будинок (хлопчик перестав говорити).
У таборі Ігор почувався вільним. Постійно носив маску нібито радянської людини, яка прагне правди у світлі вчення Маркса і Леніна. Навіть міг себе відверто оголосити українським патріотом, як це робили Іван Гель чи Валентин Мороз.
У таборі також перебували ув’язнені учасники УПА, ОУН, прибалти, росіяни. євреї, вірмени. Їх не визнавали політичними. Тому вони неодноразово порушували питання про визнання статусу політв’язня.
У таборі Ігор відбув на Уралі шість років. Брав участь у голодуванні, писав хроніку життя в таборі, поезію, статті – більшість з них передавав за кордон. За його словами, це було його найвище мистецтво. А написані твори об’єднав під назвою “Невольнича муза”. До цього поезії ховав у записниках, блокнотах, інколи надсилав додому.
Інше життя-буття в таборі було в Ірини – жінки порали землю, садили квіти. Між ними петрушку, цибульку, виціджували перлову кашу, додавали петрушки, листків румбамбару і робили голубці.
Якось Ігор сказав:”Ми мали різні характери, але завжди були однодумцями. А ще зв’язувала нас найдорожча донечка Звенислава”.
І далі: ”Ірина знала, що я можу робити, а я знаю, що вона. Ми притерлися один до одного. Шлюб наш не розлетівся, отже, далі живемо разом”.
Підготував Степан Беца
P.S. Ірина Калинець: “Я наздоганяю те, що прогаяла, на це іде багато часу. Я знаходжу відраду, коли іду до церкви – і поруч люди, які мені близькі. Це моя велика родина”.
-Молоде покоління, хоч іще не вповні може себе виразити, але вже бачить двері, бачить вихід, воно вже старається виходити, інакше ми мусимо визнати, що прийшли до кінця світу – нема вже нічого, є випадковість життя на землі, яке завершується корупцією, хабарництвом, самознищенням, але це не так, а значить, хочемо ми вірити, чи не хочемо – але реальністю є те, що в тому молодому поколінні значно ширшим буде коло людей, віддане тим ідеалам, без яких людина не може жити. І ота критична маса, про яку ми сьогодні говоримо, маса людей відданих, чесних, порядних – вона наросте, вона мусить нарости. Такий закон життя.

… … …
Любов Бога, як і любов до Бога та до людей, була і є найпотужнішою силою, яка дає сенс життю – щоб людина не втратила християнських святинь і не перетворилась у тварину.
Додамо, що 6-го грудня 2025 року Ірині Калинець виповнилося б 85 років. Ірина Калинець відійшла у засвіти 31 липня 2012 року…