15 жовтня 1943-го загинула від гестапівської кулі на тюремному подвір’ї в Рівному Харитя Мусіївна Кононенко – громадська діячка і журналістка.
Народилася вона 18 жовтня 1900-го в Миколаївці (Полтавщина) в родині поміщиків. Рано втратила батьків. Виховала її тітка Валерія О’Коннор-Вілінська – українська письменниця.
Середню освіту здобула в Києві в роки Української національної революції. Згодом виїхала з Олександром Вілінським до Швейцарії. Тут професор Олександр Вілінський працював на посаді посла УНР.
З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам’ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції у столиці.
Їхні долі мають спільний ритм, хоча Харитина та Олена могли й не перетинатися особисто. Вони обидві були змушені виїхати з окупованої української столиці під час Перших визвольних змагань, навчались у Празі, були письменницями, зналися на моді, працювали з ОУН, понад усе любили Україну, а Київ зайняв центральне місце у серці кожної з них.
“Революція 1917 року з перших же днів закрутила мене у своїм вирі. Я всією душею пірнула у хвилі національного руху”, — 17-річна Харитина постійно бувала на зібраннях, нарадах, засіданнях, мітингах та з’їздах, у яких брали участь її опікуни Вілінські.
Вона тішилася, що директорку, яка “зробила їй авантуру” з медальйоном, попросили бути лояльнішою до учениць, а з великої гімназійної зали винесли портрети царської родини: “Ті портрети загороджували цілу стіну салі й закривали вікна, а коли їх винесли, то саля наша враз стала світліша й привітніша. І тут ті царі забирали нам світло та гнітили нас своєю важкою величчю”.
16 березня 1917 року Київ готувався до першої масової маніфестації української громади.
Київ 19 березня 1917-го року
Харитина не могла дочекатися “Дня свята революції”: “<…> вже від сьомої години всім докучала, що вже час збиратися, бо спізнимося. Здавалося мені, що всі рухаються страшенно повільно, що ніхто не має серця, що всі роблять мені наперекір. Кава була немилосердно гаряча, а хліб із маслом не мав ніякого смаку”.
Того дня на Думській площі повалили пам’ятник колишньому російському прем’єр-міністру Столипіну. Його вбили в київському Оперному театрі ще в 1911 році, а рештки імперця досі перебувають на території Національного заповідника “Києво-Печерська лавра”.
…Після припинення праці посольства родина перебралася до Відня (Австрія), а відтак до Подєбрад. Харитя розпочала правничі студії спершу у Відні, продовжила у Празі, нарешті, виїхала до Канади.
Креативна та кмітлива дівчина швидко придбала друзів у Йорктоні, а потім у Саскатуні. Тут вона влаштувалася настоятелькою в Інституті імені митрополита Петра Могили.
З часом зуміла згуртувати місцеве жіноцтво. 1924-го її вибрали очільницею Товариства імені Ольги Кобилянської. Та вже восени повернулася в Європу.
У Подєбрадах студіювала економіку, а також відновила студії права в Українському Вільному Університеті. Закінчила їх 1930-го докторатом. Якийсь час проживала у Празі. Тут під орудою Софії Русової працювала в Українській національній жіночій раді.
1933-го переїхала в Закарпаття. Працювала в товаристві “Просвіта” (Ужгород).
Вже у травні 1934-го зорганізувала З’їзд народовецького жіноцтва. У червні того ж року Харитю Кононенко обрали представницею закарпатського жіноцтва на Світовий жіночий конгрес у Станиславові.
На запрошення Союзу українок, а згодом Товариства “Сільський Господар” прибула до Львова. Опікувалася Жіночою секцією господинь, вела для них вишкіл інструкторок.
З вибухом Другої світової війни відбула на еміграцію. У порозумінні з українською кооперативною централею перевезла майно крамниці “Українське Народне Мистецтво” з Варшави до Кракова.
Тоді ж Український центральний комітет доручив їй організувати Жіночі секції на українських етнічних землях – Холмщині, Посянні й Лемківщині. Якийсь час вела курс інструкторок у Криниці.
У роки німецько-радянської війни відкрилася дорога на Схід. Харитя разом з іншими поспішила “на зов Києва”. Нагальної допомоги потребували військові полонені, які йшли спершу із заходу на схід, а потім під конвоєм на захід. Нарешті, осіла в Рівному (столиця “комісаріату” України). Надавала матеріальну та медичну допомогу полоненим та українським повстанцям. Дізналося гестапо.
У червні 1943-го Харитю арештували, а у жовтні у процесі т. зв. відплатної акції за вбивство німців Харитю Кононенко розстріляли із групою інших громадян.
Її однодумці знали, що Харитя Кононенко представляла українську гарячу молодь, яка прагнула віддати серце і розум поневоленій Україні. Приємна зовнішність, вміння згуртувати людей, насамперед жінок, добра освіта дали їй підставу для успішного виконання складних завдань низової роботи.
Це була визначна особистість, яка зробила великий внесок у громадську роботу різних середовищ.
Та найбільшим з них стало її повернення на рідну землю, за який вона заплатила своїм життям.
