Сива українка з юним голосом – Валентина Чучупак

Поділитись

Валентина Чучупак-Мартинюк (3 лютого 1936-18 серпня 2005) – донька Дем’яна Чучупака – єдиного з п’яти  братів Чучупаків, що вижив у часи Визвольної  боротьби.

Відтак  Валентина – рідна племінниця холодноярських отаманів Василя, Петра, Ореста, Олексія  та Дем’яна Чучупаків. Як і весь рід Чучупаків, зазнала Валентина чимало лиха,  адже совєтська влада оголосила родині Чучупаків війну на знищення.

Останній раз відвідала пані Валентина дороге її серцю село Мельники. Це відбулося 14 вересня 2003-го завдяки членам Рівненської організації ДСУ.

Вона виступила на відкритті пам’ятника героям-холодноярцям у центрі  рідних Мельників… Нещодавно вийшла книжка Лідії Чучупак “Душе з вами”.

Тут маємо спогад Валентини Чучупак –  “Степан і Оксана Чучупаки та родина їхнього сина Дем’яна”.

Спогади Валентини Дем’янівни:
«Я добре пам’ятаю себе з років чотирьох. Ми тоді жили в старенькій хаті, покритій соломою, на старому дворищі Чучупаків: дід, баба, тато, мама і ми з братом Володею. Наша хата була посередині, позаду стояла хата діда Юхима (він був сліпий), а попереду – діда Олександра.
 
Хата наша була типово українською: одна кімната з піччю і лежанкою. В хаті – широка довга лава, біля дверей – мисник, а під ним на табуретці – відро з водою. Біля столу стояла скриня, а біля лежанки – дерев’яний піл. Над ним висіла жердка для одягу. Підлога була земляна. На покуті висіло багато образів і лампадка. Через сіни – невеличка кімнатка, а в сінях – комірчина.
 
Баба і дід, глибоко віруючі, кожного вечора ставали на коліна й молились до образів. Постились, регулярно відвідували церкву. Баба була невеличкого зросту, худенька, рухлива і все робила швидко. Носила очіпок. Була дуже щедрою. Як хто зайде до хати, вона ніколи не випустить його з порожніми руками, обов’язково щось дасть чи пригостить. У діда Степана (1861 р. нар.) була велика сива борода, кремезна статура. Він хазяйнував на подвір’ї, в садку. Садок наш розкинувся в кінці садиби, до нього потрібно було перейти через річечку Сріблянку.
 
Під час колективізації всіх Чучупаків і цілий куток виселили з центра села і, зруйнувавши хати, побудували на їхньому місці колгоспні стайні. Нас переселили в хату родичів, розкуркулених Мироненків. Жінкою Мироненка була рідна сестра моєї баби Оксани. Дід Мироненко (дід Білочка, так його прозивали) видбав великий садок біля своєї хати в яру, і за це його розкуркулили. Прийшлось йому доживати віку в землянці, яку він викопав на краю садка. Ми йому допомагали як могли. В його хаті ми прожили років зо три.

Про маму Валентина писала: “Моя мама, Ганна Сидорівна Красковська, народилася в Чигирині 12 лютого 1903-го. Вона сирота, батьки її померли, коли Ганна була ще дитиною.  Їх було шестеро сестер і брат (вбили в Чигирині)…

Дем’ян Чучупак (стоїть праворуч) зі своїми батьками — Степаном і Оксаною Чучупаками (в центрі), дружиною Ганною (крайня ліворуч) та дітьми — Володимиром і Валентинною. Село Мельники, 1930 р.

Мої батьки зустрілись у Мельниках  (мама  і тато вчителювали в селі). Я вчилася в  цій школі. У шлюбі мама прізвище не змінила. На районній учительській  нараді  в Чигирині  мельничанські вчителі-комуністи  виступили проти тата. Потрібно, мовляв, викорінювати “бандитське коріння ”.  Його і дружину звільнили з роботи.  Довелося татові працювати в колгоспі, взимку возити волами гній на колгоспне поле. З часом він залишив село.

Почалася війна… 1942-го до нас у Медведівку приїхав Горліс-Горський (замешкав тижнів два, залишив свої речі, виїхав у справах). Згодом  сприяв проведенню панахиди по Василю Чучупакові. Упорядкували його могилу, поставили різьблений дубовий хрест. Після богослужіння відбули поминальний обід. Юрій Горліс-Горський подарував нам книгу “Хололодний Яр”.

1943-го наближалася Червона армія… Батьки боялися, що їх репресують. і ми виїхали з Медведівки.  Нас проводжав дідусь Степан.  Прощаючись, він заплакав і сказав: ”Це вже, діти,  я вас більше  не побачу”. Він помер  1943-го чи 1944-го.

Ми поселилися у селі Вовчому (Дрогобиччина). Мама працювала вчителькою. Батько – директором школи. Я вчилася  у Дрогобицькому вчительському  інституті. 1947-го  поступила до Львівського університету на фізико-математичний ф-т. Отримала   спеціальність  “фізик” (1952).

Усе життя батько жив у страху, його весь час переслідувало КГБ…  Змушували написати в   націоналістичну газету до Канади, в якій би він засудив націоналістів і своїх братів.  Тато  відмовився. Прислали до Вовчого в школу начебто вчителя фізкультури, а то був агент КГБ. Він жив у батьків і стежив за кожним їхнім кроком. А мені говорив, що за мною у Львові також стежать і знають, що я роблю кожну хвилину.

Улітку 1956-го я поїхала до Мельників. Бабуся Оксана вже була в літах. На Спаса відійшла на той світ.  1967-го батьки приїхали до мене в Рівне. Тут я працювала викладачем у Водному інституті. Батьки жили окремо в однокімнатній квартирі. Мама померла 1979-го. Тато дожив до проголошення незалежної  Української держави.

Коли 1991-го в Рівному вперше вивісили національний прапор на площі біля церкви, тато сказав сусідці, а вона переповіла його слова: “ Я дуже радий, що ця чума на кінець зщезла…”

Помер тато 1992-го 9-го грудня на 91-му році життя. Похований поруч зі  своєю дружиною на кладовищі “Молодіжне”.

Тепер біля батьків і Валентина – сива українка з юним голосом,  якого ми вже ніколи не почуємо.

Вона була  свідомою українкою, делікатною, як, власне,  і всі  Чучупаки.

Підготував Степан Беца