Сива українка з юним голосом – Валентина Чучупак
Валентина Чучупак-Мартинюк (3 лютого 1936-18 серпня 2005) – донька Дем’яна Чучупака – єдиного з п’яти братів Чучупаків, що вижив у часи Визвольної боротьби.
Відтак Валентина – рідна племінниця холодноярських отаманів Василя, Петра, Ореста, Олексія та Дем’яна Чучупаків. Як і весь рід Чучупаків, зазнала Валентина чимало лиха, адже совєтська влада оголосила родині Чучупаків війну на знищення.
Останній раз відвідала пані Валентина дороге її серцю село Мельники. Це відбулося 14 вересня 2003-го завдяки членам Рівненської організації ДСУ.
Вона виступила на відкритті пам’ятника героям-холодноярцям у центрі рідних Мельників… Нещодавно вийшла книжка Лідії Чучупак “Душе з вами”.
Тут маємо спогад Валентини Чучупак – “Степан і Оксана Чучупаки та родина їхнього сина Дем’яна”.
Про маму Валентина писала: “Моя мама, Ганна Сидорівна Красковська, народилася в Чигирині 12 лютого 1903-го. Вона сирота, батьки її померли, коли Ганна була ще дитиною. Їх було шестеро сестер і брат (вбили в Чигирині)…

Мої батьки зустрілись у Мельниках (мама і тато вчителювали в селі). Я вчилася в цій школі. У шлюбі мама прізвище не змінила. На районній учительській нараді в Чигирині мельничанські вчителі-комуністи виступили проти тата. Потрібно, мовляв, викорінювати “бандитське коріння ”. Його і дружину звільнили з роботи. Довелося татові працювати в колгоспі, взимку возити волами гній на колгоспне поле. З часом він залишив село.
Почалася війна… 1942-го до нас у Медведівку приїхав Горліс-Горський (замешкав тижнів два, залишив свої речі, виїхав у справах). Згодом сприяв проведенню панахиди по Василю Чучупакові. Упорядкували його могилу, поставили різьблений дубовий хрест. Після богослужіння відбули поминальний обід. Юрій Горліс-Горський подарував нам книгу “Хололодний Яр”.
1943-го наближалася Червона армія… Батьки боялися, що їх репресують. і ми виїхали з Медведівки. Нас проводжав дідусь Степан. Прощаючись, він заплакав і сказав: ”Це вже, діти, я вас більше не побачу”. Він помер 1943-го чи 1944-го.
Ми поселилися у селі Вовчому (Дрогобиччина). Мама працювала вчителькою. Батько – директором школи. Я вчилася у Дрогобицькому вчительському інституті. 1947-го поступила до Львівського університету на фізико-математичний ф-т. Отримала спеціальність “фізик” (1952).
Усе життя батько жив у страху, його весь час переслідувало КГБ… Змушували написати в націоналістичну газету до Канади, в якій би він засудив націоналістів і своїх братів. Тато відмовився. Прислали до Вовчого в школу начебто вчителя фізкультури, а то був агент КГБ. Він жив у батьків і стежив за кожним їхнім кроком. А мені говорив, що за мною у Львові також стежать і знають, що я роблю кожну хвилину.
Улітку 1956-го я поїхала до Мельників. Бабуся Оксана вже була в літах. На Спаса відійшла на той світ. 1967-го батьки приїхали до мене в Рівне. Тут я працювала викладачем у Водному інституті. Батьки жили окремо в однокімнатній квартирі. Мама померла 1979-го. Тато дожив до проголошення незалежної Української держави.
Коли 1991-го в Рівному вперше вивісили національний прапор на площі біля церкви, тато сказав сусідці, а вона переповіла його слова: “ Я дуже радий, що ця чума на кінець зщезла…” .
Помер тато 1992-го 9-го грудня на 91-му році життя. Похований поруч зі своєю дружиною на кладовищі “Молодіжне”.
Тепер біля батьків і Валентина – сива українка з юним голосом, якого ми вже ніколи не почуємо.
Вона була свідомою українкою, делікатною, як, власне, і всі Чучупаки.
Підготував Степан Беца