Хранитель народних старожитностей розповів про Дівчину з легенди
Не з легенди все почалося. Ту легенду вже пізніше розповіли…
Просто не сиділось у Києві. Сидіти, склавши руки, не міг. Вже задзеленчали перші дзвоники: поверни народові його – інакше…
Якби ж то народові ! Бо для кого ж усе надбано ! Уже тоді Іван Макарович Гончар (27-го січня 2025 року минула 114-а річниця від дня народження) бачив, що несе його народові 72-й.
Той час назвуть згодом некривавим культом, не біймося нагадувати про це. Як завжди, його манила дорога, і як ніколи, запраглося душевного супокою. Куди поїхати ? Згадав свого давнього приятеля – кобзаря Василя Литвина й подався до нього-таки, в Гребені. Те наддніпрянське село вабило його здавна. Скільки бував тут – обдаровувало чи узором, чи дивовижним тканням, чи незнаною піснею…
Від чого пішла така назва ? З давніх-давен високі Дніпрові береги обвалювались й утворювали гребені. Тож і нарекли наші пращури село Гребенями. Дійшли ті відвали аж до старого сільського цвинтаря, де були поховання XVIII ст. Не раз бачили люди, як із землею осипалися людські кістки, струхнявіле дерево з домовин…
А того дня земля мовби розверзлася й додолу полетіла труна. Ціла-цілісінька. Від удару об землю віко відбилося, й усі, хто був поблизу, побачили в домовині молоду дівчину. Ні, вона не була як жива – аж два століття над землею прошуміло. Але – диво-дивне! Тлін часу наче й не торкнувся її. Обличчя – мовби змуміфіковане. І корона вогненного волосся на голові. Й голуба стрічка в тому волоссі. Й віночок пересохлих польових квітів. І одежа – ніби вчора нарядили: сорочка, плахта-синятка, запаска.
І кожна барва – перед очима як жива: не злиняла, не вицвіла… То вже потім помітили: незвичайна й та домовина – не часто клали небіжчиків у дубову просмолену труну. Мусила тут бути якась загадка.
І пішов Гончар шукати старих людей: може, чули щось – село ж! Добре знав: Зустрів дідуся столітнього. Розбалакалися. ”Чули?.. Та чув… ”. Не знаю , як там насправді було, але мої батьки таке розповідали… То була славна пара – все село задивлялося й чекало весілля. І весілля не забарилось, але…
Ніхто вже не скаже тепер – чи то кіт дорогу перебіг, чи то чар-зілля таку силу мало – але якогось дня перекинувся той хлопець до іншої. Відмовляли добрі люди: схаменися, не сором роду. Куди там, як затявся – ви мені не указ. Через трохи й старостів заслав, і заручини справили. Весілля ж мало бути – на все село! Всіх запросив І ту, свою першу, котрій клявся у вірності навіки…
Розповідали потім: коли молоді поверталися з церкви од вінця, стояла незворушно біля хати й дивилась, дивилась…Тоді зібралася й погнала гусей на річку. Чи бачила за сльозами тих гусей і той світ, у якому вже ніщо не тішило ?
Гуси, гуси, гусенята, візьміть мене на крилята… Нехай тебе Дніпро візьме… Не могла стерпіти наруги. Стала на кручі, востаннє обвела поглядом весільну процесію і кинулась стрімголов.
Невеселе було те весілля. Подалися гості з двору, як один. До іншої оселі подалися – віддати останню шану. Та всі губилися в здогадках: де ж ховатимуть ? За народними звичаями, для самогубців місця на сільському цвинтарі не було. І тоді втрутився батько – чоловік заможний, освічений і шанований на селі.
Згадав іще давніший звичай. За тим звичаєм дозволяли ховати й на цвинтарі, але небіжчик мусив бути у дубовій просмоленій домовині. Так і зробили. Скільки нерозхлюпної туги, непоминального болю в очах !
Такою через два століття побачив її, дівчину з легенди, Іван Макарович Гончар.
Такими уявив Гончар-художник і Дніпро, і кручі, і свічених кульбабок у траві… Достеменним до візеруночка передав Гончар-етнограф народний одяг наддніпрянського села Гребенів.
Мимовільно оживає в пам’яті інший образ – легендарної Марусі Чурай. І, хочеш – не хочеш, але зіставляєш їхні долі та їхні вчинки, І ловиш себе на тому, що їх єднає: самопожертва в ім’я одного – честі.
P. S. Іван Гончар (Лип’янка (Черкащина) 27 січня 1911 – 18 червня 1993, Київ).
Народився у багатодітній сім’ї (вісім дітей) селянській родині. Навчався в Київській художній індустріальній школі (1927-1930), художньому технікумі (1929), Інституті агрохімії та ґрунтознавства (1931-1935), творчій скульптурній майстерні при Скульптурній фабриці (1933-1935) – отримав кваліфікацію скульптора (вчився у Григорія Пивоварова).
Громадський і культурний діяч, скульптор, живописець, графік, маляр, фольклорист, колекціонер, народознавець. Заслужений діяч мистецтв (1960), лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (1989), народний художник України (1991), збирач української культурної минувшини.

З початку 1950-х рр. в умовах жорстокого протистояння радянському тоталітарному режимові він проводив титанічну роботу . Йдеться передусім про комплексне вивчення, реконструкцію та популяризацію української традиційної минувшини.
Її результат – Збірка перлин народних старожитностей.
Музей Івана Гончара – легендарна скарбниця, утворена звитягою однієї Людини. Його хата перетворена в могутній своєрідний “Ноїв ковчег” української культури.
1993-гов Києві створено Державний музей Івана Гончара. Нині – Центр народної культури -Музей Івана Гончара (з 1999-го).
2009-го Музей отримав статус національного (тут зібрано 20 тис. творів народного мистецтва). Періодично у Музеї відбуваються “вечорниці”, фольклорні свята, фестивалі, ярмарки народних ремесел, “круглі столи”, семінари-практикуми.
Здійснилася мрія “Прометея українського духу” – Усе, що ви побачите в Музеї, хай збудить у вас почуття палкої найщирішої любові до поетичної душі Матері-України і хай любов ця стане могутнім стимулом до прекрасного майбутнього та буйного розквіту”.
У доробку автора – пам’ятники – Тарасові Шевченку (село Шешори, 1965), народній художниці Катерині Білокур (село Богданівка, 1967), Тарасові Шевченку (Яготин, 1972), Івану Гонті (село Гонтівка, 1971), Максиму Залізняку (село Медведівка, 1968), композиція Тарас-водоноша, 1939), Молодий Тарас Шевченко (1952). Портрети – Олесь Гончар (1941), Андрій Малишко (1949), Платон Майборода (1957), Микола Лисенко (1957), Михайло Драгоманов (1967), Ніна Матвієнко (1969). Богдан Хмельницький (1983), Лесь Курбас (1987), Дід-пасічник (1965), Лірник (1971, Мати (1972), Сонячні мрії (1972), Козак Мамай (1979). Живописні твори – Руїни Києва (1945), село Андруші ( 1954), Жито квітує ( 1958), Веснянки ( 1973), Дума про Чигирин ( 1974), Дорогами війни…
Іван Гончар підготував 16 томів історико-етнографічної збірки “Україна і українці” .
Упродовж життя зазнав переслідувань та звинувачень від радянської влади у націоналізмі.
«Іван Гончар не мислив себе без вишитої сорочки (всього їх було в нього близько 20-ти). І саме в цій Іван Макарович відзначав свій 80-річний ювілей.
У часи хатнього Музею українських старожитностей, незалежно від того, скільки приходило відвідувачів – поціновувачів автентики – чи п’ять-десять, чи ціла група, чи одна людина – він обов’язково вдягав вишиту сорочку як символ української ідентичності, підкреслюючи цим вірність українській традиції й обраному ним шляху утвердження українства як на побутовому рівні, так і на рівні інтелектуальному, високо науковому», – розповідає Дубиківська-Кальненко Лідія Петрівна, завідувачка відділу архівів НЦНК «Музей Івана Гончара», йдеться на сторінці музею у Фейсбук.
Похований на Байковому кладовищі (Київ).
Підготував Степан Беца
Читайте також: що поєднувало Павла Чубинського і Тараса Шевченка