Хранитель народних старожитностей розповів про Дівчину з легенди

Поділитись

Не з легенди все почалося. Ту легенду вже пізніше розповіли…

Просто не сиділось у Києві.  Сидіти, склавши руки, не міг. Вже задзеленчали  перші дзвоники: поверни народові його – інакше…

Якби ж то народові !  Бо для кого ж  усе  надбано ! Уже тоді Іван Макарович Гончар (27-го січня 2025 року минула 114-а річниця від дня народження) бачив, що несе його народові 72-й.

Той час назвуть згодом некривавим культом, не біймося нагадувати про це. Як завжди, його манила дорога, і як ніколи, запраглося  душевного супокою. Куди поїхати ? Згадав свого давнього приятеля – кобзаря Василя Литвина й подався до нього-таки, в Гребені. Те наддніпрянське село вабило його здавна. Скільки бував тут – обдаровувало чи узором, чи дивовижним тканням, чи незнаною піснею…

Від чого пішла така назва ?   З давніх-давен високі Дніпрові береги обвалювались й утворювали гребені. Тож і нарекли наші пращури село Гребенями. Дійшли ті відвали аж до старого сільського цвинтаря, де були поховання XVIII ст.  Не раз  бачили люди, як із землею осипалися людські кістки, струхнявіле дерево з домовин…

А того дня земля мовби розверзлася й додолу полетіла труна.  Ціла-цілісінька.  Від удару об землю віко відбилося, й усі, хто був поблизу, побачили в домовині молоду дівчину. Ні, вона не була як жива – аж два століття над землею прошуміло. Але – диво-дивне!  Тлін часу наче й не торкнувся її. Обличчя – мовби змуміфіковане. І корона вогненного волосся на голові. Й голуба стрічка в тому волоссі. Й віночок пересохлих польових квітів. І одежа – ніби вчора нарядили: сорочка, плахта-синятка, запаска.

І кожна барва – перед очима як жива:  не злиняла, не вицвіла…  То вже потім  помітили: незвичайна й та домовина – не часто клали небіжчиків  у дубову просмолену труну. Мусила тут бути якась загадка. 

І  пішов Гончар шукати старих людей:  може, чули щось – село ж! Добре знав:  Зустрів дідуся столітнього.  Розбалакалися. ”Чули?.. Та чув… ”.  Не знаю , як там насправді було,  але мої батьки таке розповідали… То була славна пара – все село задивлялося й чекало весілля. І весілля не забарилось, але…

Ніхто вже не скаже тепер – чи то кіт дорогу перебіг, чи то чар-зілля таку силу мало – але якогось дня  перекинувся той хлопець до іншої. Відмовляли добрі люди: схаменися, не сором роду.  Куди там, як затявся – ви мені не указ. Через трохи й старостів заслав, і заручини справили. Весілля ж мало бути – на все село! Всіх запросив І ту, свою першу, котрій клявся у вірності навіки…    

Розповідали потім:  коли молоді поверталися з церкви од вінця, стояла незворушно біля хати й дивилась, дивилась…Тоді зібралася й погнала гусей на річку. Чи бачила за сльозами тих гусей і той світ, у якому вже ніщо не тішило ? 

Гуси, гуси, гусенята, візьміть мене на крилята… Нехай тебе Дніпро візьме… Не могла стерпіти наруги. Стала на кручі, востаннє обвела поглядом весільну процесію і кинулась стрімголов.

Невеселе було те весілля. Подалися гості з двору, як один. До іншої оселі подалися – віддати останню шану. Та всі  губилися в здогадках: де ж ховатимуть ? За народними звичаями,  для самогубців місця на сільському цвинтарі  не було. І тоді втрутився батько – чоловік заможний, освічений і шанований на селі.

Згадав іще давніший звичай. За тим звичаєм дозволяли ховати й на цвинтарі, але небіжчик мусив бути у дубовій  просмоленій  домовині. Так і зробили. Скільки нерозхлюпної  туги, непоминального болю в очах !

Такою через два століття побачив її,  дівчину з легенди, Іван Макарович Гончар.

Такими уявив Гончар-художник і Дніпро, і кручі, і  свічених кульбабок  у траві… Достеменним до візеруночка передав  Гончар-етнограф народний одяг наддніпрянського села Гребенів.

Мимовільно оживає в пам’яті  інший образ – легендарної Марусі  Чурай. І, хочеш – не хочеш,  але зіставляєш їхні долі та їхні вчинки, І ловиш себе на тому, що їх єднає: самопожертва в ім’я одного – честі.

P. S. Іван Гончар (Лип’янка (Черкащина) 27 січня 1911 – 18 червня  1993, Київ).

Народився у багатодітній сім’ї (вісім дітей) селянській родині.  Навчався  в Київській художній  індустріальній школі (1927-1930), художньому технікумі (1929), Інституті агрохімії  та ґрунтознавства (1931-1935), творчій скульптурній майстерні при Скульптурній фабриці (1933-1935) – отримав кваліфікацію скульптора (вчився у  Григорія Пивоварова).

Громадський і культурний діяч, скульптор, живописець, графік, маляр, фольклорист, колекціонер, народознавець. Заслужений діяч мистецтв (1960), лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (1989), народний художник України (1991), збирач української культурної минувшини.

«Побачення». № 30. Пояснювальний текст: “Парубок і дівчина з с. Нові Безрадичі, що на Київщині, в місцевому вбранні”. 1972 рік.

З початку 1950-х рр. в умовах жорстокого протистояння радянському тоталітарному режимові він проводив титанічну роботу . Йдеться передусім про комплексне вивчення, реконструкцію та популяризацію української традиційної минувшини.

Її результат  – Збірка перлин народних старожитностей.

Музей Івана Гончара – легендарна скарбниця, утворена звитягою однієї Людини. Його хата перетворена в могутній своєрідний “Ноїв ковчег” української культури.

1993-гов Києві створено Державний музей Івана  Гончара. Нині – Центр народної культури -Музей Івана Гончара (з 1999-го). 

2009-го Музей отримав статус  національного  (тут зібрано 20 тис. творів народного мистецтва). Періодично у Музеї відбуваються  “вечорниці”, фольклорні свята, фестивалі, ярмарки народних ремесел, “круглі столи”, семінари-практикуми.

Здійснилася мрія “Прометея українського духу” – Усе, що ви побачите в Музеї, хай збудить у вас почуття палкої найщирішої любові до поетичної душі Матері-України і хай любов ця стане могутнім стимулом до прекрасного майбутнього та буйного розквіту”.

У доробку автора – пам’ятники – Тарасові Шевченку (село Шешори, 1965),  народній художниці Катерині Білокур (село Богданівка, 1967), Тарасові Шевченку (Яготин, 1972), Івану Гонті (село Гонтівка, 1971), Максиму Залізняку (село Медведівка, 1968), композиція Тарас-водоноша, 1939), Молодий Тарас Шевченко (1952).  Портрети – Олесь Гончар (1941),  Андрій Малишко (1949), Платон Майборода (1957), Микола Лисенко (1957), Михайло Драгоманов (1967), Ніна Матвієнко (1969). Богдан Хмельницький (1983), Лесь Курбас (1987), Дід-пасічник (1965), Лірник (1971, Мати (1972), Сонячні мрії (1972), Козак Мамай (1979). Живописні твори –  Руїни Києва (1945), село Андруші ( 1954), Жито квітує ( 1958), Веснянки ( 1973), Дума про Чигирин ( 1974),  Дорогами війни…

Іван Гончар підготував 16 томів історико-етнографічної збірки “Україна і українці” .

Упродовж   життя  зазнав переслідувань та звинувачень від радянської влади у націоналізмі.

«Іван Гончар не мислив себе без вишитої сорочки (всього їх було в нього близько 20-ти). І саме в цій Іван Макарович відзначав свій 80-річний ювілей.

У часи хатнього Музею українських старожитностей, незалежно від того, скільки приходило відвідувачів – поціновувачів автентики – чи п’ять-десять, чи ціла група, чи одна людина – він обов’язково вдягав вишиту сорочку як символ української ідентичності, підкреслюючи цим вірність українській традиції й обраному ним шляху утвердження українства як на побутовому рівні, так і на рівні інтелектуальному, високо науковому», – розповідає Дубиківська-Кальненко Лідія Петрівна, завідувачка відділу архівів НЦНК «Музей Івана Гончара», йдеться на сторінці музею у Фейсбук. 

 

Похований  на  Байковому кладовищі (Київ).

Підготував Степан Беца

Читайте також: що поєднувало Павла Чубинського і Тараса Шевченка