Чим закінчиться війна в Україні: мирними переговорами чи війною до кінця ?

Поділитись

Менш ніж за місяць Україна переживатиме треті роковини широкомасштабного і невимовно страшного вторгнення російських окупантів, які вбивають і руйнують все на своєму шляху, звільняючи українських громадян від квартир, будинків, автомобілів, а часто і від …життя і змушуючи тих, хто встиг і вцілів виїжджати не тільки з території окупації, а й взагалі з країни.

Мільйони українських біженців, стільки, що десятки європейських країн не мають стільки населення як вимушено переселені українці, що розселилися по всій Європі, а подекуди виїхали і до США та Канади.

Упродовж цих трьох років риторика українського керівництва, яке, без сумніву, хоче перемоги для своєї країни змінювалася і, на жаль, градус цих змін змінюється не на користь України. Мається на увазі акцент на тому як має закінчитися ця російська кривава інтервенція, яка передбачає у своїй основі знищення українства як нації. І ймовірно цей російський план не реально виконати ні за три дні, ні за три роки, але повзуча коричнева московська чума завдяки своїй кількості, сировинним ресурсам, але потрохи захоплює містечка і села України.

І якщо ще рік тому українське суспільство чуло від керівництва держави тверду позицію про відвоювання територій до кордонів 1991 року, а відтак до ліній розмежування напередодні вторгнення 24 лютого 2024 року, то зараз, після остаточної інавгурації нового-старого 47-го президента США Дональда Трампа  риторика керівництва держави дійшла до варіанту тимчасово втрати окупованих окупантами українських земель в обмін на поганий мир. Бо іншого миру за такої ситуації бути не може, бо будь-яка “краща” війна буде далі знищувати фізично українців та наявні ресурси держави.

З огляду на це пропонуємо аналітичну статтю експосла України в Ірані, експерта Центру дослідження Росії Олександра Самарського, яку він опублікував у виданні “Главком”. 

Автор порівнює ситуацію в Україні та Другу світову війну, вказуючи на те, що було тоді за три роки після нападу Німеччини на Радянський Союз.

“Велика вітчизняна” і три роки російської агресії в Україні

Де у системі координат тодішньої ми знаходимося зараз?  Схоже, що у важкому періоді літа 1942 р. (тобто через рік з початку німецько-фашистського вторгнення).

Тоді після перемоги у битві за Москву (завершилася 7 січня 1942 р.) настав час значних поразок радянських військ у Керченсько-феодосійській та Харківській наступальних операціях. А що попереду ? Схоже, що програна Воронезько-Ворошиловградська оборонна операція. Чи її аналогія ми оце зараз і переживаємо ?  Ймовірно, автор мав на увазі невдалий український контрнаступ у 2023-у році.

Ну тоді у найближчій перспективі має бути щось на кшталт Сталінградської битви ? Непроста перспектива, прямо скажемо, однак геть не програшна і тим більш не катастрофічна.

Наведена порівняльна аналогія не дає жодних підстав сумніватися у можливості перемоги України над московсько-фашистськими окупантами.

Вирішальна битва ще попереду і її треба виграти. І це не настільки складно зробити, якщо почати нарешті належно на цю Перемогу працювати всім суспільством так, щоб три роки нашої війни перестали дорівнювати за своїми результатами всього на всього одному року тієї. Утім, про цей аспект проблеми буде трішки детальніше нижче.

Не настільки складно зробити ще й тому, що поразки Києва на фронті сьогодні далеко не рівноцінні поразкам СРСР у 1942 р. Тоді ситуація для Радянського союзу дійсно була катастрофічною і однозначно набагато важчою та загрозливішою, ніж ми маємо зараз. Успіхи московсько-фашистських окупантів у 2024 р. і близько не стоять за своєю значимістю та масштабністю до успіхів окупантів німецько-фашистських у 1942 р.

Проілюструю це на простих наочних фактах. У підсумку минулого року Москва захопила ще від 2800 до 4168 км² української території. Багато це чи мало ? Перша з наведених вище цифр еквівалентна 10% території Вірменії (найменша пострадянська республіка, площа 29 743 км²). Друга більша – 10% території Естонії (найменша країна Балтії, площа 45 227 км²).

Тобто, виходить, що «друга армія світу» за цілий рік війни попри всі зусилля спромоглася захопити лише 10% чи то Вірменії, чи то Естонії! Так у масштабах України це взагалі десь лише 0,46-0,66% від усієї її території.

На фоні 18-19% раніше вже захоплених Москвою земель такі відсотки виглядають доволі мізерним надбанням і аж ніяк не переконливою її перемогою. А тим більше не виглядають військовою катастрофою, яка вимагає переходу України до плану «Б».

А тепер давайте ще врахуємо ті людські втрати, якими заплатила Москва за ці «територіальні здобутки». Це більше 430 тис. вояків ! Втрати минулого року, за оцінками міноборони Великої Британії, взагалі стали для Москви найбільшими від початку війни. Тільки у грудні 2024 р., на який припадає найвищий місячний показник, вона втратила понад 48,7 тис військовослужбовців. Нагадаю у цьому зв’язку, знову-таки як історичну паралель, що у підсумку розгромної для СРСР Керченсько-Феодосійської операції, яка тривала майже 5 місяців, людські втрати склали десь 130 тис. (без урахування військовополонених). Тобто на сьогодні втрати Москви на фронті вже певною мірою співмірні із такими у Другу світову війну.

А ще ж можна згадати наш наступ на Курщині, який є такою собі ложкою меду у діжці дьогтю 2024 року. Утім оцінку цієї операції ЗСУ все ж давати поки зарано: вона ще не завершена.

Підсумок: цьогорічні московські завоювання – так собі, чесно кажучи, нема чим вихвалятися. Тому московитські z-блогери і шаленіють, починаючи «наїжджати» у критиці «успіхів» своєї армії персонально, хто б міг повірити, на Путіна. І якби йшлося не про втрати саме нашої землі і не про пролиту кров наших захисників на її кілометрах, то почувши про такі «успіхи» на фронті, можна було б лише знизати плечима.

Кожен метр української землі дорогий, життя кожного українця безцінне

Однак, це втрати української землі і за неї гинуть наші вояки, тому навіть наймізерніші відповідні цифри сприймаються надзвичайно болюче кожним з нас. І до того ж, ще й негативно впливають на психологічний стан суспільства, сіють у ньому зневіру та депресію, слугують джерелом пригнічення, розчарування та зневіри у перемозі. Особливо, звичайно ж, на фоні провалу нашого контрнаступу 2023 р., так бездарно розпіареного.

Що ж, можливо цей психологічний стан саме і підштовхнув президента до переходу до плану «Б». Бо складна для України ситуація на фронті дійсно посилює позиції Москви і послаблює позиції Києва у переговорному процесі.

Однак, у будь-якому випадку наведені порівняльні цифри, на погляд автора, чітко показують, що війна Україною геть не програна і невдачі воєнної кампанії 2024 р. не дають ні найменших підстав для відмови від подальшої боротьби, для капітуляції.

Якими б гіркими не видавалися нам наші поразки, але вони і близько не стоять за своїми масштабами з переліченими вище битвами, програними Радянським Союзом у трагічному 1942 р.

Та навіть якби ситуація була геть катастрофічною, то варто нагадати собі вислів Черчіля: «безнадійна справа – це єдине, за що варто братися». Та й наше українське не забуваймо: «рабів до раю не пускають». 

Тим більше, нема підстав говорити про неспроможність ЗСУ. Спроможності, може, немає сьогодні. Але це геть не означає, що її не буде й завтра. Просто, над цим треба працювати – наполегливо, послідовно, фахово, щоденно і щогодинно. Забути про вибори і працювати, зосередившись виключно на Перемозі !   

Тепер щодо другого запитання, яке викликає теза Зеленського щодо нестачі у нашої армії сил для звільнення своїх територій. Воно звучить так: а чому цих сил у ЗСУ немає ? У чому першопричина того, що на сьогодні на фронті ми маємо ситуацію, схожу на літо 1942 р., а не 1944 р.?

Чи зможуть ЗСУ вигнати московитів із українських земель

Президент Зеленський спробував відповісти на це запитання ще десь у середині минулого року. Згідно з ним, «найбільшою трагедією війни» є довгі затримки із постачанням озброєнь Україні нашими партнерами.

Тоді ж президент також наголошував, що в Україні стоїть резерв, стоять 14 бригад, які неукомплектовані, у яких немає відповідної зброї. Тобто, Зеленський вбачає основну проблему у непостачанні Україні зброї.

Дійсно, ми знаємо, що Байден, який до останнього дня свого президентства залишався беззастережно відданим «пакту з Путіним», постійно маніпулював поставками Україні американської зброї. Як відомо, навіть на кінець свого президентства він умудрився не поставити Україні озброєнь аж на $4 млрд, вже виділених Конгресом.

Однак, чи є це головною причиною складної ситуації на фронті, а також неспроможності нашої армії звільнити окуповані території ?  Ось американська сторона з квітня минулого року поновила надання Україні зброї. Десь там з осені і до кінця того року інтенсивність та номенклатура цих поставок постійно збільшувалися. То як це позначилося на фронті ? А парадоксально позначилося. Темпи московського наступу і, відповідно, втрат Україною своїх територій постійно зростали. Таке враження, що зброя надходила їм, а не нам ! Парадокс, що не кажи ! І він чітко вказує: попри маніпуляцію з боку США поставками зброї, що, безумовно, негативно позначалося на боєздатності української армії, відсутність у неї сил для звільнення окупованих територій пов’язана зовсім з іншими причинами.

За оцінкою більшості вітчизняних та зарубіжних військових експертів такою насамперед є нестача особового складу, неукомплектованості підрозділів, які безпосередньо беруть участь у військових діях. Грубо кажучи, на фронті нікому воювати ні кількісно, ні якісно. Саме тому, московські війська вже впродовж більш ніж пів року займають один крупний населений пункт за іншим на сході України. Причому, за однією і тією ж схемою, – оточуючи з флангів та прагнучи взяти у кільце. І протиставити ворогові Україні просто немає як, немає чим і ким маневрувати. 

Міського голову Дрогобича та міст району ТЦК звинувачують у провалі мобілізації і наклали на мерів штрафи

Ця нестача, пов’язана, як мінімум, з двома причинами. По-перше, з провалом мобілізації як такої. Не будемо перераховувати чинники, які призвели до цього провалу, їх достатньо багато.

По-друге, зі спрямуванням основного упору в мобілізації на, грубо кажучи, комплектуванні нових бригад резерву, а не поповнення тих, які воюють. Завдання щодо такого комплектування навіть увійшло у План перемоги, озвучений президентом у Верховній раді 16 жовтня 2024 р. І це при тому, що впродовж всього минулого року проти такого підходу не виступав, мабуть, лише лінивий з військових експертів.

Нещодавно Зеленський таки тимчасово припинив цю практику. Однак, не у зв’язку із зауваженнями та пропозиціями експертів, а, згідно з The Economist, внаслідок скандалу, пов’язаного із катастрофою, якої зазнала після свого розгортання на фронті 155-та бригада, підготовлена та оснащена Францією. На це, між іншим, Париж витратив $1 млрд. З подібною ж проблемою зіштовхнулися і всі сім нових бригад, сформованих Україною у 2024 р.

У цьому контексті постає питання: а нащо Україні формувати оті 14 бригад, про які згадував президент, якщо з військових частин втекло, за офіційними даними щодо кількості порушених кримінальних справ, майже 100 тис чоловік. Люди добрі, та 100 тис – це ще 10-20 бригад ! А може й всі 28 ! От цікаво, що за такого стану справ говорити західним партнерам, дайте озброєння на 14 бригад, бо 28 втекло ? Чи як ? Така мобілізація – це ж, як ситом воду носити !

А є ще чинник потужної дезорганізації в управлінні військами.

Є ще значні провали у будівництві фортифікаційних споруд. Чому у московитів спромоглися побудувати «лінію Суровікіна», а у нас – ні? Це хто винен, Байден?    

Як відбувається будівництво фортифікацій. Питання про це загострилося після минулорічного наступу росіян на Харківщині

Як відбувається будівництво фортифікацій. Питання про це загострилося після минулорічного наступу росіян на Харківщині
фото: харківська ОВА

А є ще робота нашого міністерства оборони, яке за три роки війни швиденько пройшло кілька стадій розвитку, від «міністерства корупції» (пригадуєте «яйця по 17»?), до «міністерства хаосу», далі до «міністерства саботажу» і, насамкінець, до, на моє тверде переконання, «міністерства диверсій». Бо нічим іншим офіційно визнаний факт  постачання на фронт десятків тисяч бракованих мін бути просто не може.

А як там із переведенням економіки, як то кажуть, на військові рейки ? Бо яка може бути без цього у війну потужна армія? Путін з цим на сьогодні, так видається, більш-менш справився. А наш уряд на третьому році вторгнення все ще не має моделі розвитку економіки під час­ війни. Як так може бути, що безробіття в Україні складає 15% і при цьому простоює 30% ВПК, адже безробіття та надлишкові промислові потужності є несумісними поняттями.

А що з інформаційною політикою, цією складовою нашої гібридної війни проти Москви ? Так вона відсутня як клас. Точніше вона є у формі банальної пропаганди, яка зводиться до суміші двох формул: «в Багдаді все спокійно» та «всьо хорошо прєкрасная маркіза, всьо хорошо, все хорошо…».

Наша офіційна і напівофіційна інформація все більше не співпадає з реальністю, що окрім роздратування та зростання у суспільстві недовіри до керівництва держави, нічого більше не викликає.

Нормальна комунікація керівництва країни із суспільством відсутня – відеозвернення – не діалог 

Ну, не вважати ж за таку відеозвернення президента. Свого часу, на початку війни, вони дійсно відігравали важливу роль у справі консолідації суспільства, вселяючи впевненість у людей, що ми продовжуємо боротьбу. А зараз…

Ці відеозвернення не є діалогом. А відтак – і комунікацією. Вони є дорогою з одностороннім рухом. А наше суспільство потребує саме діалогу, інформування не з тих питань, які цікаві особисто президенту чи комусь іншому з керівників, а з тих, які цікаві суспільству, різним його прошаркам. Звичайно, для цього існують інтерв’ю. Але президент надає перевагу спілкуванню із зарубіжними журналістами. Ну, а ми вже дізнаємося від них про те, що нам може бути цікаво.

Підбиваємо підсумки

Наведені вище факти та роздуми стосовно так званої «неспроможності ЗСУ звільнити нашу землю» є фрагментарними. Тут можна було б говорити ще багато про що. Але і цієї скупо окресленої вище картини достатньо для того, щоб зробити висновок: на сьогодні причиною відсутності у наших збройних сил необхідного потенціалу є насамперед помилки вищого військово-політичного та військового керівництва держави.

Причому, проблема не в тих чи інших окремих помилках як таких, бо не помиляється лише той, хто не працює. Проблема у систематичності та повторюваності цих помилок. У їхній системності, яка проявляється в насиченні помилками різних напрямків діяльності держави. Це означає, що в основі таких помилок та прорахунків лежить низька ефективність існуючої в Україні моделі державного управління.

Про вибори – забути, все – для Перемоги

Ціна Перемоги для України у війні непідйомна. Що якраз і засвідчує попередня згода Зеленського на обмін територій на так званий мир. Саме ця модель заштовхує Україну у безвихідь територіальних поступок. І саме її неефективність є основною загрозою національним інтересам України, а не політика Путіна чи ймовірний тиск  на Україну з боку Трампа.

Бо стійкість будь-якої системи залежить насамперед від ефективності функціонування її складових, яка й визначає межі можливості у протидії зовнішнім тискам. Теперішня модель управління просто не генерує такої внутрішньої стійкості суспільства. Навпаки, вона лягає важким тягарем на плечі українського народу в його протидії агресії.

Визнання Зеленським неспроможності ЗСУ звільнити всі тимчасово окуповані території – це,  незадовільна оцінка підсумків роботи всієї команди щодо захисту України. І президент, так видається, чудово це розуміє. Бо т.зв. «справа генералів» прекрасна ілюстрація, з огляду  на очевидну вибірковість правосуддя, що брудне переведення стрілок та пошук стрілочників за такі провали вже почався. 

Президенту треба оперативно міняти команду та установки її функціонування, вибудовувати роботу команди на основі правових норм, на основі критеріїв фаховості та відданості Україні, а не особистої лояльності та відданості грошовим потокам. Забути нарешті всім про вибори і зосередитись виключно на війні.

Хтось може зауважити, посилаючись на народну мудрість, що «коней не переправі не міняють».

Але будьмо неупередженими й об’єктивними, не забуваймо й інший крилатий вислів: «Загнаних коней пристрілюють, чи не так?» Тому в таких делікатних питаннях краще обійтись без радикальних кроків.

Звичайно, ніяких змін президент може і не робити. Може все залишити так, як є. Україна все одно переможе. Просто тоді вона переможе не завдяки президенту Зеленському.

Вибір на сьогодні за ним. За нами буде після Перемоги, на виборах.