Єврейські атрибути та звичаї: що вішають євреї на щастя
Напередодні Другої світової війни у Львові мешкало найбільше представників трьох національностей: польської, української та єврейської. Нині поговоримо про звичаї та атрибути останньої з них.
Отже, мезуза – це сувій із священними юдейськими текстами у футлярі на правому одвірку дверей будинку правовірного єврея. Це витяги тексту з Тори, що прикріплюються до дверей єврейських осель.
Кожний з господарів дому єврей дотримується звичаю: на верхній третині правого одвірку дверей свого помешкання вішає мезузу. Його скручують, вкладають у футлярчик і прилаштовують до дверей житлового приміщення (офісу). Крім шматочка пергаменту, це може бути й невеличка коробочка із зазначеним текстом Повторення Закону та Божим іменем – Шаддай.
Згідно з єврейським віровченням, мезуза – символ «Оберегу й процвітання на всі часи». Зазвичай тексти із священними текстами надходять із Ізраїлю.
У будинку кожного правовірного єврея має бути спеціальна шкатулка для збереження пахощів, що завжди повинні втішати та веселити душу після закінчення традиційних свят.
У старій частині Львова ще можна побачити у деяких кам’яницях отвори, де зберігалися мезузи
Поховання
Згідно з єврейським світоглядом, смерть – це перехід від життя в матеріальному до життя в духовному вимірі. Фізично припиняється життєдіяльність людського організму – зникає свідомість, зупиняється дихання, тіло застигає і починається тління. Смерть може наступити внаслідок хвороби, старості, від отримання ран, а також від страти, тобто через кровопролиття.
Оскільки смерть означає втрату фізичного життя, то вона гірка і скорботна. З часів Адама влада смерті над людьми всезагальна і стосується всіх без винятку.
У посланні до Євреїв зазначається: «…Призначено людям один раз умерти…» (9:27). Для тих, хто лишився живим, це тяжка втрата близьких людей.
За єврейським звичаєм, головне в похованні (краще в день смерті) читання сином, батьком, братом чи кимось із родичів-чоловіків молитви Кадиш. Ті, які понесли втрату, дотримуються звичаю криа – розірвання на собі одягу.
Сучасна дослідниця Тетяна Федорів стверджує, що як тільки єврейське життя досягало високого рівня організації, а відносна чисельність євреїв ставала значною, то євреї офіційно, юридично створювали громаду. Після її оформлення, вони в першу чергу купували землю під власне кладовище (цвинтар). Ділянка землі, яка купувалася, часто мала фіксовану площу. Єврейська спільнота називала свої цвинтарі: бет олам – дім світу; бет хаїм – дім життя; бет кварот – дім гробівців.
Як стверджують дослідники єврейського побуту, від найдавніших часів важливими осередками життя євреїв були синагога і цвинтар (окопище).
Єврейський цвинтар (Judenkirchhol), званий кіркутом або кєркутом, знаходився переважно за мурами середньовічного міста. Він оточувався з усіх сторін ровом і земляним валом – звідси і походить його інша назва – окопище.
Кіркут називали також – ”der gute Ort” (добре місце), “Bejt Olam” (дім вічності), або ”heiliger Ort” (святе місце).
Кіркутами опікувалися кагали (єврейські общини).
У Галичині вислів ”Bejt Olam” мав те саме значення, що і “Bejs Olam” або “Bejs Hahaim” – дім життів, місце вічного спокою людських душ. Стосовно цвинтарів, юдаїзм сповідує принцип: якщо люди бережуть могили предків, то їхні душі бережуть живих людей. Душі похованих юдеїв спускаються з неба і стають поруч із тими, хто прийшов помолитися до Бога. Якщо це могила праведника, то він просить Бога допомогти людині, яка прийшла помолитися (Х. Харчук).
За даними Христини Харчук, перша згадка про давнє окопище у Львівських міських актах датується 27 травня 1414 р. У книзі міських рахунків міститься запис (1480), який теж засвідчує про існування єврейського кладовища.
Дослідниця вважає, що ділянку для нього виділили євреям на тривале користування на так званих обширах (на грунтах, що оточували місто), які надав містянам привілей (18 вересня 1414 р.) короля Владислава V Ягайла (1386-1436).
У XVII ст. ділянка території кладовища досягла розмірів у межах сучасних вулиць Я. Раппопорта, Базарної, Броварної та Клепарівської. На окопищі діяла також цвинтарна синагога «Бет Алмін Яшан».
Нині на цій території розміщені колишні єврейський шпиталь фундації Маврикія Лазаруса (тепер – Третя міська клінічна лікарня (вул. Я. Раппопорта, 8,) та шпиталь старців (клінічна лабораторія цієї ж лікарні, вул. Я. Раппопорта, 4, 6).
Видатних осіб євреї ховали в центрі окопища, що становив, за словами М. Балабана, «єврейський пантеон». Тут стояли надгробки Нахмана (пом. 1618) і Мордехая Ісаковичів, фундатора синагоги «Золота Роза» Ісака Нахмановича (пом. 1595), самої Золотої Рози – дочки Якуба (пом. 1637), засновника відомої в Європі ешиви, керівника сеймику євреїв Польщі Ізує Фалка (пом. 1614), Давіда Галеві (пом. 1667), ректора ешиви, мученика, четвертованого на лобному місці у Львові, рабина Хаїма Райцеса (1728).
Спочивають також перший львівський рабин Леві бен Якуб Кікенес (пом. 1503), рабини Хахам Цві Ашкеназі (пом. 1718), Хаїм Раппопорт (пом. 1771), Якуб Орнштайнн (пом. 1839), Абрагам Кон (пом. 1848).
Неподалік знаходився ряд зі 129 надгробків (1664), що свідчить про значну кількість жертв єзуїтського погрому (Й. Гельстон, Х. Харчук). Однак, найбільша кількість мацевот на цвинтарі датується 1855 роком, під ними спочивають померлі під час епідемії холери.
Жалобна книга єврейської громади за 1842-1865 рр. подає такі відомості: за квітень і травень 1855-го число померлих становило близько 30 осіб на місяць, при загальній кількості євреїв у Львові 23 тис. осіб; за червень та липень число поховань зростає до 300 і більше осіб на місяць. У деякі дні серпня відбувалося до 15 поховань (Й. Гельстон).
Поховальний звичай-обряд євреїв супроводжувався чіткою регламентацією. Кожна громада мала спеціальне поховальне братство Хевра Каддіша «Святе Товариство». До його складу входили найавторитетніші члени громади, які піклувалися організацією та проведенням похоронної церемонії.
Надгробок встановлювали через рік після смерті.
Згідно із Танахом, тіло будь-якого мерця, навіть людини, вбитої на війні, вважається нечистим; хто торкнеться мерця – сам стає нечистим (Левит 11:8-39; Числа 5:2; 6:6; 19:13-18;19; Єзекії 24:16-18; 44:25). Люди, які ховають померлих, теж вважаються нечистими; а хто доторкнеться до них – сам стає нечистим. Такій людині слід пройти обряд очищення. З погляду Старого Завіту та юдаїзму померлий – недоторканий через свою нечистоту. Звідси – недоторканими вважаються кладовища. Після їх відвідин юдей має теж виконати обряд очищення.
В сучасному Ізраїлі релігійні громади виступають проти археологічних розкопок в Єрусалимі та інших святих місцях, бо там колись ховали померлих. Священикам теж не можна торкатися тіла померлих зі свого народу (Є. Дулуман).
Щоправда, до тіла найближчих родичів – матері своєї чи батька свого, сина свого чи дочки своєї, дівиці, що жила біля нього і ще не вийшла заміж – можна доторкнутися, не опоганюючи себе.
Після поховання проходить семиденний траур у будинку (квартирі) покійного – шива. На тридцятий день після смерті влаштовуються поминання. Це – закінчення трауру. По батькові й матері траур триває рік.
Найдавніші єврейські цвинтарні пам’ятники складалися з горизонтальної тумби, завершеної у верхньому і нижньому кінцях вертикальними плитами. Перші надгробні стели (мацейви) – це вертикально поставлені кам’яні надгробні плити із сегментним завершенням вгорі, покриті різьбою та інскрипцією (епітафією). Вони на єврейських кладовищах в Україні відомі із кінця XVI ст. Так званий класичний, звичний для нас вигляд мацейва отримала у XVIII ст.
Із XIX ст. замість кам’яних плит практикувалися також чавунні. Вертикальна надгробна стела висотою до півтора метра найчастіше має арочне або фігурне завершення.
Крім узвичаєного тексту епітафії, тут також вказуються ім’я покійного і його батьків, вік і чесноти покійного, традиційні формули звернення до Бога (О. Беспятова).
У верхній частині мацейви розміщувалися характерні символи: руки, що благословляють – для Коена (тобто коліна первосвященика, відповідального за Богослужіння у синагозі), миска і дзбанок для Левіта (представника коліна Леві, який поливав руки коенів перед спеціальним благословенням під час Богослужіння), корона Тори – для видатного рабина. Книга символізувала стелу для вченого, лев – для нащадків покоління Юди, свічник – для жінки, зламане дерево – для юнака. Існували також сімейні символи: ворон – у Раппопортів, олень – у Ашкеназі, голуб – у Кікенесів. На надгробках зустрічаються також зайці, білки та інші тварини, що символізують різноманітність світу, створеного Богом (Х. Харчук).
Основним матеріалом для мацейви були пісковик чи вапняк за індивідуальним замовленням. У нижній частині мацейви розміщувався текст, а у верхній – тісно пов’язані з ним декоративні мотиви, що мають символічне значення. Зазвичай стели орієнтовані на схід. Інколи через незручний рельєф місцевості (під кладовище виділяли найчастіше непридатні для обробітку та забудови ділянки землі) такий звичай порушувався (Б. Андрушків).
Описуючи та аналізуючи раритети єврейських цвинтарів (передусім мацеви), дослідники на підставі зображень предметів, що використовувалися у різних ремеслах, дійшли висновку про заняття євреїв, історію їх громади, генеалогію, біографію окремих осіб, рівень освіти єврейської спільноти (кількість рабинів, освічених людей, знавців Тори, музикантів). Художні виконання мацейв підтверджують розвій мистецтва каменерізів. Наявність різних географічних назв на мацейвах дають можливість говорити про зовнішні зв’язки громади. Нарешті, тексти-епітафії про покійників можуть стати важливим джерелом вивчення єврейського фольклору та семітської філології (І. Муратов).
Зокрема, у Збаражі (Тернопільщина) на «новому» єврейському цвинтарі (чоловічі надгробки) відтворені леви, Кетер Тора (Корона Тори), Маген Давид (Зірка Давида), дерево, орел, олень. Жіночі надгробки відтворюють птахів, квіти та гірлянди, свічники (3 або 5).
До слова, у побутовій культурі євреїв свічка часто ототожнювалася з образом жінки, адже саме вона запалювала свічки у Шаббат. Про скорботу за померлим розповідають також зображення надламаної гілки, обрубаного дерева, зів’ялих квітів. Деякі поховальні надгробки мають зображення рослинних орнаментів. Серед них є три орнаментальні форми – ”вазон”, ”дерево життя” та ”хвилясте стебло” (Т. Федорів).
На чотирьох мацейвах зображені руки, які благословляють. Відтворені, зокрема, кисті двох рук, підняті до гори для благословення, з розведеними попарно пальцями. Це могили чоловіків кохенів (когенів, коенів) – нащадків Аарона, жерців Ягве. На одній із мацейв зображено глечик (дзбанок) – символ левита, молодшого служителя синагоги, який поливав руки коенів перед спеціальним благословенням (Т. Федорів).
У Музеї історії релігії на літографії В. Грабовського бачимо відтворення єврейського цвинтаря в Галичині (XIX). Тут же маємо записану Кадіш – заупокійну молитву (платівка (XX). На картині Станіслава Дембіцького (1866-1924) «Єврейський похорон у містечку» (1887., Львівська галерея мистецтв (ЛГМ) сум викликає не тільки сам факт смерті, скільки вигляд бідного єврейського кварталу, вузенької вулички, натовпу виснажених людей (В. Сусак).
Львівське окопище перестало діяти 22 серпня 1855 р. Весною 1914-го у Львові під орудою Самуеля Горовіца створили комітет для відновлення надгробків єврейського цвинтаря. Тоді ж впорядковано значну його частину, відкопано чимало надгробків, сфотографовано їх, пронумеровано і розшифровано близько 1400 епітафій. Найдавніша пам’ятка датується 1530 роком !!!
У 20-х рр. XX ст. львівський рабин доктор Л. Фреунд із архітектором Йосифом Авіном заснували при Львівській єврейській громаді «Кураторію опіки над єврейськими пам’ятками». 1938-го Представництво єврейських зборів реставрує передпоховальне приміщення (Бет-Тахара), староцвинтарну синагогу «Бет Алмін Яшан», чимало надгробників (Й. Гельстон).
24 серпня 1855 р. на Піліховських пагорбах за Кортумовою горою (поблизу вул. Янівської (нині – Тараса Шевченка) відкрили нове єврейське кладовище. 1856-го тут на кошти єврейського купця Ефроїма Вікселя зведено новоцвинтарну синагогу.
1875-го єврейська громада вибрукувала вулицю Піліховську (нині – Єрошенка), що вела до цвинтаря від вул. Янівської.
1890-го збудовано муровану огорожу в неороманському стилі (архітектор Альфред Каменобродський), фрагмент якої зберігся донині. Зліва від головного входу на кладовище розмістилося адміністративне приміщення (1894, архітектор Соломон Крох). Нарешті, 1912-го за проектом архітекторів Романа Фелінського та Єжи Гродинського розпочате будівництво передпоховального приміщення Бет-Тагара, виконане в стилі модерну. Керівництво будівельним процесом здійснював архітектор Міхель Улям (Х. Харчук).
На новому єврейському кладовищі спочиває багато видатних осіб єврейської спільноти: Емануїл Блюменфельд, Еміль Бик, рабин Ш. А. Швабахер, Натан Льовенштейн, Єзекіль Каро, ребе Олеський, професор Львівської політехніки Беркман, професор, доктор хімії Йоана Грінберг та інші.
Львівська єврейська громада спорудила меморіал загиблим єврейським воїнам із періоду українсько-польської війни (симпатії єврейських національно-демократичних сил були на боці українців) та погрому 21-23 листопада 1918 р. Жертвам погрому поставлено також пам’ятник на Кортумовій горі, біля якого розміщено меморіал. Після його розширення (1922) тут було 375 поховань.
Пам’ятний обеліск загиблим воїнам на єврейському цвинтарі запроектував архітектор Вавжинець Дайчак (близько 1919-го).
Нове єврейське кладовище зазнало руйнувань в роки Другої світової війни. Голова львівського юденрату Генрик Ландесберг (травень, 1942) зробив відчайдушну спробу захистити стародавній цвинтар від знищення.
Він звернувся з листом у дистрикт ”Галичина” з проханням надати окопищу статус пам’ятника, оскільки на ньому перебуває велика кількість старовинних надгробків із плоскорізами, які є цінними витворами мистецтва. Однак відповіді так і не дочекався. Г. Ландесберга повісили у липні 1942-го (Й. Гельстон).
Німецькі окупанти зруйнували всі споруди і могили на цвинтарі, висадили в повітря будинок передпоховального приміщення (Бет-Тахара) (1943). Багаточисленні надгробки вжито для вимощення доріг (О. Шишка). Найстарший надгробок, що уцілів до наших днів, датується 1914 роком. У радянські часи цвинтарем на Піліховських пагорбах опікувалася львівська єврейська громада. На її кошти біля входу від вул. Єрошенка в перші післявоєнні роки на братській могилі (перезахоронені останки розстріляних у 1942/1943 рр. та зі знищених давніх поховань) встановлено гранітний обеліск. Сьогодні єврейські поховання розташовані вздовж головної алеї цвинтаря на прилеглих до неї полях. Незважаючи на приєднання (1962) єврейського кладовища до Янівського (християнського, із 1883 р.), збереглася власна нумерація полів (Х. Харчук).
Серед інших львівських єврейських кладовищ дослідники називають цвинтар на Знесінні (травень, 1872). Тут ховали мешканців Замарстинова, Збоїщ, Голоска, Клепарова, Кривчиць (радянська влада облаштувала автобазу).
Діяв єврейський цвинтар на вул. Кульпарківській (площа 0,77 га) при психіатричній лікарні (вересень, 1884) (в радянські часи облаштовано домобудівний комбінат).
На Замарстинові невеличкий єврейський цвинтар (поч. XX ст.) – знищений після I світової війни. Однак, 1924-го місцеві євреї знову його відкрили, оскільки, на їхню думку, поховання на цвинтарі по вул. Піліховській коштувало занадто дорого (Й. Гельстон). В околицях вул. Золотої (єврейські поховання сконцентровані біля головної алеї, майже повністю зайнятий християнськими та частково мусульманськими похованнями).
Не існує також старе єврейське кладовище, яке спочатку нищили німецькі окупанти, а пізніше радянська влада. На його місці влаштували продовольчий ринок «Центральний», відомий у Львові як «Краківський».
Окремого цвинтаря єврейська спільнота Львова на сьогодні не посідає.
Дослідник єврейської культури Йосиф Гельстон наводить слова професора Пшемислава Бурхарда, – «для віруючих євреїв цвинтар існує вічно, навіть тоді, коли його у брутальний, варварський спосіб зруйновано». Безумовно, все це сумні події, але без них, на жаль, людське життя-буття не обходиться. Вони теж наша пам’ять…
Інші єврейські звичаї
В останній місяць року (Елул) правовірні євреї зазвичай готуються до Днів каяття. У цей час вони посилено вивчають Тору, чималу увагу надають благодійництву. Починаючи з Рош-Ходеш упродовж усього місяця прийнято в листах бажати одне одному щасливого нового року.
Мешканці релігійного кварталу м. Бейт-Шемеш (неподалік Єрусалима) розділивши автобуси на жіночу і чоловічу половину, взялися за тротуари. Так, на одній із центральних вулиць кварталу вони встановили вивіску. Текст на ній закликає жінок перейти на інший бік дороги, щоб не бентежити чоловіків, які йдуть в синагогу. Побоюючись, що моральність мешканців може постраждати, тротуари теж було вирішено розділити (Релігійна панорама. – 2007. – № 1. – С. 32).
Побутують відповідні звичаї, що стосуються сільськогосподарської продукції в Ізраїлі. Це передусім дари, що їх віддають біднякам на полі: пеа – край поля, який не зжинають, лекет – колоски, які впали на землю під час жнив, не підбираються на полі. Залишають лелот на виноградному кущі і поару – на оливах. Побутують ндака – заборона давати гроші євреям у борг під відсоток; маасерани – виділення десятої частини врожаю бідним раз у три роки; шміта – прощення боргів у суботній (сьомий) рік. Тоді ж забороняється обробляти землю – вона має відпочити. Те, що виросте на ній, вважається безгосподарним, тобто належить усім, хто візьме. Загроза втратити позичені кошти в рік шміта підштовхнула заможних до відмови кредитів бідним. На цій підставі виник прозболь – документ, за яким кредитор передає право стягнення боргів до суду («бейт – дин»). Тоді рік шміта не скасовує їх.
Одним словом, у звичаях єврейського, як і українського, народів підтверджується стародавнє: «Кожен край має свій звичай», «Скільки світа – стільки дива», «Що інша хатка, то інша гадка»…
Нарешті, пам’ятаєте Шевченкове: «Що з нами буде, як ми через якийсь там срібляник почнемо глумитися над святими звичаями старовини. …Коли в нації нема риси власної, що самій їй тільки належить та її характеризує, то вона скидається тоді на кисіль, та ще й кисіль найнесмачніший»
Читайте також: які жінки подобалися Тарасу Шевченку
Підготував Степан Беца
