Історія визвольної боротьби – коли спогади про Ананія Волинця роблять сильнішими

Поділитись

Пізнаючи історію Визвольної боротьби, стаємо сильніші спогадами. Так можна висловитися, коли згадати  підполковника армії  УНР Ананія Волинця.

“Ананій Гаврилович Волинець народився 1894 року в с.Карбівці Гайсинського повіту в багатодітній селянській сім’ї.1) Навчався в церковно-парафіальній школі, однокласній міністерській народній школі в Кисляку, а також у дво-класній в Гайсині, яку закінчив 1908 року.

У 1913 р. поступив до Верхньодніпровського середнього сільськогосподарського училища.2) Директором школи був свідомий українець Тушкан, який посіяв в душі юнака зерна національної свідомості. Не дивно, що в училищі Ананій стає співредактором нелегального українського журналу “Наше життя”.

За фахом агроном. Не виключено, що якийсь час А.Волинець працював учителем. Принаймні, більшовицький історик Б.Козельський писав про нього: “Замінив абетку сільського вчителя на отаманську шаблюку”.3) А совєтський історик Д.Голінков пише про “отряд бывшего учителя Волынца”.4)

Його “радвлада”  розстріляла 14 травня 1941-го. Через півстоліття УРСР,  іменем якої  Москва засудила до розстрілу Ананія Волинця, щезла. Відродилася  Україна. За нею боровся і поклав своє життя подільський отаман.

… Під час “возз’єднання Західних та Східних земель України” у 1939-у більшовикам — за доносом якогось С.В.Пекаря — вдалося арештувати Волинця.

У січні-лютому 1941 р. у Вінниці відбулася трагічна судова вистава.

“На процесі була маса кореспондентів та журналістів, — писав Тарас Бульба-Боровець. — Усі вони аж запінювалися з приводу того, що цей старий ”бандит” ще й тепер перед світлим трибуналом ”трудящих” поводиться так само, як 25 років тому в Гайсині.

Коли Волинця запитали, чи винен він у тому, в чому його обвинувачують, він спокійно відповів: ”Ні”.
– Як то ні? Ти не чуєш, що народ говорить?
– Хіба це народ?..
Волинець не просив помилування. Навпаки, він виступив із гострим звинуваченням тих, хто судив його.

– Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам’ятайте, що ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаєте завтра!
Таке було останнє слово гайсинського отамана, полковника Волинця. Він гідно жив і боровся за волю України…

27 серпня 1997 р. Генеральна прокуратура переглянула його справу. Заступник Генерального прокурора України Олександр Христенко завізував “Висновок у архівній кримінальній справі №3962” на Ананія Гавриловича Волинця, організатора Вільного козацтва, командира 61-го полку Дієвої Армії УНР.

Чи випадково висока посадова особа України писала мовою тих, хто знищив УНР, хто ув’язнив і розстріляв Ананія Волинця ?

“Висновок у архівній кримінальній справі № 3962” написаний у стилі сталінських часів.

Ось переклад фрагмента документа: “У 1918 р. за дорученням Центральної Ради з церковного і кулацького елементу Гайсинського й Брацлавського районів Волинець організував політбанду, яка нараховувала близько 5500 чоловік”. Христенко інкримінував Ананію Волинцю навіть членство в партії есерів, до речі, урядової партії Центральної Ради, до середовища якої належав Михайло Грушевський, іменем якого в Україні названі десятки вулиць, пам’ятник якому височіє в центрі Києва.

Протизаконною, на думку очільника ГП, була й журналістська діяльність Ананія Волинця в українських виданнях “Дзвін”  і “Культурне життя”. Водночас назвав їх  (1997 !) “контрреволюційними” і зазначив, що на їхніх сторінках Волинець “у наклепницькому дусі” виступав проти Радянської влади”.  

” У такий спосіб”, – завершив своє резюме очільник ГП. І далі: ”Матеріалами справи доведено, що Волинець організував збройну банду  з метою захоплення влади, підготовки і здійснення контрреволюційних злочинів. Вів активну боротьбу проти революційного руху.

На підставі викладеного (…) вважати Волинця Ананія  Гавриловича обґрунтовано засудженого за даною кримінальною справою і таким, що не підлягає реабілітації”. 

Отже, у змаганнях за сучасну Україну очільник сучасної ГП визнав … злочин Ананія Волинця. 

Заступник Генерального прокурора у “Висновку” визнав політичні мотиви боротьби Ананія Волинця, тобто, не заперечив очевидної істини, що Ананій Волинець зі зброєю в руках боровся за владу УНР. Та з усього тексту “Висновку” архівної кримінальної справи № 3962 випливає, що саме в цьому Христенко і вбачає злочин Ананія Волинця.

Отаман Волинець

… Після революції 1917 року Ананій Волинець вступає до партії українських есерів, стає повітовим комісаром та начальником міліції Гайсинського повіту.

Він — організатор Вільного Козацтва, на чолі якого “провадив невпинну боротьбу з московським анархічним елементом, що лишав фронт і сіяв скрізь по Україні нечувану руїну”.)
Навесні 1918 р. від імені Центральної Ради інспектував органи місцевої влади в Київській та Подільській губерніях.)
Ананій Волинець — учасник повстання проти Гетьмана. На 20 листопада 1918 р. його загін становив 250 добре озброєних козаків — переважно селян Рахнівки. Загін мав чотири скоростріли. На початку грудня вже командував трьохтисячним загоном, на озброєнні якого було 30 кулеметів та одна гармата. Кінний відділ нараховував 200 вершників. Підпорядковувався 2-у Подільському корпусу ген.Ярошевича.

“Отаман Волинець був запеклим ворогом озброєної товпи і палким прихильником свідомої національної армії. Почуття національних зобов’язань він поглиблював і поширював у своїх частинах зі всім розмахом досвідченого педагога”.)

1919 року на чолі Гайсинського полку бився з більшовиками. Зокрема, відбив у них Літин, Летичів, Меджибізький замок, зліквідував т.зв. Меджибізьку республіку на чолі з євреєм Мушліним, змусивши останнього назавжди залишити Україну.

Гайсинський курінь Національної Гвардії під проводом Ананія Волинця з наказу штабу Правобережного фронту був перетворений в 61-й піхотний Гайсинський полк і приділений до складу 19-ї дивізії, а Волинцю присвоєно звання підполковника.

У лютому 1919 р. полк вирушив на Північний фронт у розпорядження отамана Оскілка. Повстанці Волинця успішно забезпечували ділянку Коростень-Житомир і навіть відкинули більшовиків за Прип’ять. Але у квітні 1919 р. Армія УНР, зазнавши відчутної поразки під Новоград-Волинським, почала відкочуватися на Рівне.

Ананій Волинець вирішив не відступати з армією, а продертися в запілля ворога, ближче до Гайсинщини. У складі 230 піших, 100 кінних при 70 скорострілах він з боями прорвався в Радомишльський повіт, де діяв отаман Соколовський. Прихід Волинця був своєчасним: Красна армія (21, 22 піхотні, 5 кінний ім. Троцького полки) взяла була загін отамана Соколовського в лещата і той гостро потребував допомоги. Ворог зайняв вже й “столицю” Соколовського — рідне село Горбулів.
Ананій Волинець виправдав сподівання повстанців Соколовського: більшовики, що скупчилися в Горбулеві, були розтрощені.

Після бою Соколовський пропонував Волинцю залишитися для спільної праці, але козаків Волинця тягло до рідних осель. Тепло попрощавшись з Соколовським, Волинець рушив на південь, у напрямку Коростишева. Під виглядом розгромленого ним 21 полку Красної армії, отаман перехитрив більшовицьку кулеметну частину, яка обсіла міст через річку Тетерів, і без перешкод переправився.

Наступного дня Волинець перейшов залізницю Козятин-Фастів і 6 травня отаборився під Гайсином. Росіянам повернення господаря не сподобалося і вони стягнули свої частини з Липовця, Монастирища, Вінниці, Брацлава та Погребища (разом 2000 багнетів). Вночі, вдалим маневром, Волинець вийшов з оточення, “залишивши два большевицькі фронти у твердому переконанню, що вони мають перед собою повстанців. На світанок большевики розпочали між собою завзятий бій”.)..

А ось що згодом писала  його донька Таїсія Калагурська (Волинець) ?  Донька отамана Ананія Волинця – Таїсія Калагурська народилася в сім’ї, де домінувала любов. Гармонійними були стосунки батьків, взаємини зі всіма, хто їх оточував… “Це великий Божий дар мати таких маму і тата,  З розмови моїх батьків я зрозуміла, що молодь тих часів була прекрасна”, – згадувала Таїсія.

Родинне щастя  тривало до вересня 1939-го. Тоді Красна армія спільно з Вермахтом увійшла до Польщі.  Під час повальних арештів української інтелігенції московські спецслужби схопили й Ананія Волинця. У травні 1941-го його розстріляли, а дружину –  Ольгу, членкиню Союзу українок, вислали до Казахстану в “Голодні степи’. 

21-го травня Таїсії виповнилося 20, а 22 травня 1941-го уночі до переповненого “телячого вагона’  запхали і студентку філологічного ф-ту Львівського університету Таїсію Волинець. ”Як була, без всякого одягу і копійки за душею, так і опинилася серед зовсім чужих людей на півночі Сибіру, куди привезли пароплавом по річці Обі”  Наримський край! Тут можна втратити віру і надію на майбутнє”, – писала згодом  Таїсія.

Таїсія Волинець з батьками

І раптом – надія!  Колишніх громадян Польщі 1944-го перевели в  категорію евакуйованих із поверненням прав. Їм   видали паспорти.  Можливістю стало позбуття  “сибірського пекла”. Намагалася потрапити пароплавом до Новосибірська, але річка замерзла. До міста добиралася пішки (40 км.).

1944-го разом із колишніми польськими громадянами приїхала в Краснодарський край на станцію Тихорецьк (зернорадгосп  “Газирі”).  У наказі йшлося: ”Для улучшения битових  условий євакуированих,  бивших  польских граждан”.  Тут довідалася про свою маму,  про  яку  нічого не знала три роки. Дістала перепустку і вирушила до  Південного  Казахстану (“Голодная степь”). Тут усі перебували “під комендатурою”.

Навкруги – табори з полоненими італійцями. “Атмосфера така, що якби я довше затрималася, – згадувала Таїсія, – то мене  знову взяли б  під комендатуру”.

Зустрівшись із мамою, Таїсія поїхала в Ташкент шукати роботу – щоб отримати хлібні картки. А тут друзі зі Львова прислали їй виклик як студентці  Львівського університету (на підставі архівних даних). У грудні 1945-го повернулася до Львова.

Львів’яни допомогли влаштуватися на роботу в аптечному управлінні.  У  мене з’явилася цікава праця, пов’язана з медициною із медиками, – писала вона.  У мене утворилося широке коло знайомих лікарів.  Добрі люди допомогли з помешканням.  У першій моїй  трудовій книжці відділ кадрів записав прекрасну професію – “продавець хірургічних інструментів”. Така спеціальність допомогла мені багато чого досягнути у житті”. Тут  Таїсія знайшла своє сімейне щастя – свого коханого –  Володимира Калагурського.

1946-го у Львів  приїхала мама, хвора на малярію, без документів. Таїсині друзі допомогли оформити її  документи.

25 лютого 1950-го  Таїсія  вийшла заміж  за Володимира. Оселилися  в центрі міста , поруч із університетом. І тут сім’ю спіткало лихо.  Влітку 1950-го маму засуджують  на вісім років.

14 січня 1951-го у Таїсії та Володимира народжується син Богдан. 25 червня 1952-го  її  арештовують. Знову “враг народа”.

У Томську влаштувалася “чорно робочою” на будівництві. На той час була вагітною.  Як і раніше, відмічалася у  комендатурі НКВД. Сім’ю розлучили. Володимир залишився у Львові з малою дитиною (один рік і п’ять місяців). Розшукував дружину. Через три тижні  (плюс  місяць тюрми у дорозі), послала чоловікові телеграму.

Через тиждень він  залишив Богдана у знайомих і приїхав у Томськ. Відтак повернувся до Львова, аби підготуватися до переїзду в Сибір.

25 січня 1953-го  в Томську народився син Володя, а в червні до Таїсії приїхав чоловік із Богданом. Того ж  літа у Томськ перебралася й Ольга Волинець, – кончина “вождя народів”  у березні 1953-го багатьом подарувала свободу. 

“Cім’я наша оберігала всі українські традиції, – писала  Таїсія  Калагурська. – Моя  мама не вміла зовсім розмовляти російською, визнавала тільки українську мову. А чоловік говорив українською з галицьким акцентом. Так що мої діти виховувалися в українській сім’ї, але дєтсад,  російська школа і армія своє зробили, а потім і дружини”.

У Києві у приміщенні Центральної Ради 4 жовтня 2002 р. відбулася презентація книги ”Трагедія отамана Волинця”.

На Покрову книгу представили у Вінниці. Про всі ці презентації повідомляли і Таїсію Калагурську. 

Вона відійшла у засвіти 15 жовтня 2011 року, на 90-у році життя. Сумна вістка надійшла з Томська від сина Володимира.

 “Ми ж сущі, пізнаючи історію Визвольної  боротьби, стаємо сильніші спогадами про  світлі роки Визвольних змагань,  не одну сторінку яких своєю кров’ю написав і Ананій Волинець.

Підготував Степан Беца