Історія визвольної боротьби – коли спогади про Ананія Волинця роблять сильнішими
Пізнаючи історію Визвольної боротьби, стаємо сильніші спогадами. Так можна висловитися, коли згадати підполковника армії УНР Ананія Волинця.
“Ананій Гаврилович Волинець народився 1894 року в с.Карбівці Гайсинського повіту в багатодітній селянській сім’ї.1) Навчався в церковно-парафіальній школі, однокласній міністерській народній школі в Кисляку, а також у дво-класній в Гайсині, яку закінчив 1908 року.
У 1913 р. поступив до Верхньодніпровського середнього сільськогосподарського училища.2) Директором школи був свідомий українець Тушкан, який посіяв в душі юнака зерна національної свідомості. Не дивно, що в училищі Ананій стає співредактором нелегального українського журналу “Наше життя”.
За фахом агроном. Не виключено, що якийсь час А.Волинець працював учителем. Принаймні, більшовицький історик Б.Козельський писав про нього: “Замінив абетку сільського вчителя на отаманську шаблюку”.3) А совєтський історик Д.Голінков пише про “отряд бывшего учителя Волынца”.4)
Його “радвлада” розстріляла 14 травня 1941-го. Через півстоліття УРСР, іменем якої Москва засудила до розстрілу Ананія Волинця, щезла. Відродилася Україна. За нею боровся і поклав своє життя подільський отаман.
… Під час “возз’єднання Західних та Східних земель України” у 1939-у більшовикам — за доносом якогось С.В.Пекаря — вдалося арештувати Волинця.
У січні-лютому 1941 р. у Вінниці відбулася трагічна судова вистава.
“На процесі була маса кореспондентів та журналістів, — писав Тарас Бульба-Боровець. — Усі вони аж запінювалися з приводу того, що цей старий ”бандит” ще й тепер перед світлим трибуналом ”трудящих” поводиться так само, як 25 років тому в Гайсині.
Коли Волинця запитали, чи винен він у тому, в чому його обвинувачують, він спокійно відповів: ”Ні”.
– Як то ні? Ти не чуєш, що народ говорить?
– Хіба це народ?..
Волинець не просив помилування. Навпаки, він виступив із гострим звинуваченням тих, хто судив його.
– Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам’ятайте, що ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаєте завтра!
Таке було останнє слово гайсинського отамана, полковника Волинця. Він гідно жив і боровся за волю України…
27 серпня 1997 р. Генеральна прокуратура переглянула його справу. Заступник Генерального прокурора України Олександр Христенко завізував “Висновок у архівній кримінальній справі №3962” на Ананія Гавриловича Волинця, організатора Вільного козацтва, командира 61-го полку Дієвої Армії УНР.
Чи випадково висока посадова особа України писала мовою тих, хто знищив УНР, хто ув’язнив і розстріляв Ананія Волинця ?
“Висновок у архівній кримінальній справі № 3962” написаний у стилі сталінських часів.
Ось переклад фрагмента документа: “У 1918 р. за дорученням Центральної Ради з церковного і кулацького елементу Гайсинського й Брацлавського районів Волинець організував політбанду, яка нараховувала близько 5500 чоловік”. Христенко інкримінував Ананію Волинцю навіть членство в партії есерів, до речі, урядової партії Центральної Ради, до середовища якої належав Михайло Грушевський, іменем якого в Україні названі десятки вулиць, пам’ятник якому височіє в центрі Києва.
Протизаконною, на думку очільника ГП, була й журналістська діяльність Ананія Волинця в українських виданнях “Дзвін” і “Культурне життя”. Водночас назвав їх (1997 !) “контрреволюційними” і зазначив, що на їхніх сторінках Волинець “у наклепницькому дусі” виступав проти Радянської влади”.
” У такий спосіб”, – завершив своє резюме очільник ГП. І далі: ”Матеріалами справи доведено, що Волинець організував збройну банду з метою захоплення влади, підготовки і здійснення контрреволюційних злочинів. Вів активну боротьбу проти революційного руху.
На підставі викладеного (…) вважати Волинця Ананія Гавриловича обґрунтовано засудженого за даною кримінальною справою і таким, що не підлягає реабілітації”.
Отже, у змаганнях за сучасну Україну очільник сучасної ГП визнав … злочин Ананія Волинця.
Заступник Генерального прокурора у “Висновку” визнав політичні мотиви боротьби Ананія Волинця, тобто, не заперечив очевидної істини, що Ананій Волинець зі зброєю в руках боровся за владу УНР. Та з усього тексту “Висновку” архівної кримінальної справи № 3962 випливає, що саме в цьому Христенко і вбачає злочин Ананія Волинця.
Отаман Волинець
… Після революції 1917 року Ананій Волинець вступає до партії українських есерів, стає повітовим комісаром та начальником міліції Гайсинського повіту.
Він — організатор Вільного Козацтва, на чолі якого “провадив невпинну боротьбу з московським анархічним елементом, що лишав фронт і сіяв скрізь по Україні нечувану руїну”.)
Навесні 1918 р. від імені Центральної Ради інспектував органи місцевої влади в Київській та Подільській губерніях.)
Ананій Волинець — учасник повстання проти Гетьмана. На 20 листопада 1918 р. його загін становив 250 добре озброєних козаків — переважно селян Рахнівки. Загін мав чотири скоростріли. На початку грудня вже командував трьохтисячним загоном, на озброєнні якого було 30 кулеметів та одна гармата. Кінний відділ нараховував 200 вершників. Підпорядковувався 2-у Подільському корпусу ген.Ярошевича.
“Отаман Волинець був запеклим ворогом озброєної товпи і палким прихильником свідомої національної армії. Почуття національних зобов’язань він поглиблював і поширював у своїх частинах зі всім розмахом досвідченого педагога”.)
1919 року на чолі Гайсинського полку бився з більшовиками. Зокрема, відбив у них Літин, Летичів, Меджибізький замок, зліквідував т.зв. Меджибізьку республіку на чолі з євреєм Мушліним, змусивши останнього назавжди залишити Україну.
Гайсинський курінь Національної Гвардії під проводом Ананія Волинця з наказу штабу Правобережного фронту був перетворений в 61-й піхотний Гайсинський полк і приділений до складу 19-ї дивізії, а Волинцю присвоєно звання підполковника.
У лютому 1919 р. полк вирушив на Північний фронт у розпорядження отамана Оскілка. Повстанці Волинця успішно забезпечували ділянку Коростень-Житомир і навіть відкинули більшовиків за Прип’ять. Але у квітні 1919 р. Армія УНР, зазнавши відчутної поразки під Новоград-Волинським, почала відкочуватися на Рівне.
Ананій Волинець вирішив не відступати з армією, а продертися в запілля ворога, ближче до Гайсинщини. У складі 230 піших, 100 кінних при 70 скорострілах він з боями прорвався в Радомишльський повіт, де діяв отаман Соколовський. Прихід Волинця був своєчасним: Красна армія (21, 22 піхотні, 5 кінний ім. Троцького полки) взяла була загін отамана Соколовського в лещата і той гостро потребував допомоги. Ворог зайняв вже й “столицю” Соколовського — рідне село Горбулів.
Ананій Волинець виправдав сподівання повстанців Соколовського: більшовики, що скупчилися в Горбулеві, були розтрощені.
Після бою Соколовський пропонував Волинцю залишитися для спільної праці, але козаків Волинця тягло до рідних осель. Тепло попрощавшись з Соколовським, Волинець рушив на південь, у напрямку Коростишева. Під виглядом розгромленого ним 21 полку Красної армії, отаман перехитрив більшовицьку кулеметну частину, яка обсіла міст через річку Тетерів, і без перешкод переправився.
Наступного дня Волинець перейшов залізницю Козятин-Фастів і 6 травня отаборився під Гайсином. Росіянам повернення господаря не сподобалося і вони стягнули свої частини з Липовця, Монастирища, Вінниці, Брацлава та Погребища (разом 2000 багнетів). Вночі, вдалим маневром, Волинець вийшов з оточення, “залишивши два большевицькі фронти у твердому переконанню, що вони мають перед собою повстанців. На світанок большевики розпочали між собою завзятий бій”.)..
А ось що згодом писала його донька Таїсія Калагурська (Волинець) ? Донька отамана Ананія Волинця – Таїсія Калагурська народилася в сім’ї, де домінувала любов. Гармонійними були стосунки батьків, взаємини зі всіма, хто їх оточував… “Це великий Божий дар мати таких маму і тата, З розмови моїх батьків я зрозуміла, що молодь тих часів була прекрасна”, – згадувала Таїсія.
Родинне щастя тривало до вересня 1939-го. Тоді Красна армія спільно з Вермахтом увійшла до Польщі. Під час повальних арештів української інтелігенції московські спецслужби схопили й Ананія Волинця. У травні 1941-го його розстріляли, а дружину – Ольгу, членкиню Союзу українок, вислали до Казахстану в “Голодні степи’.
21-го травня Таїсії виповнилося 20, а 22 травня 1941-го уночі до переповненого “телячого вагона’ запхали і студентку філологічного ф-ту Львівського університету Таїсію Волинець. ”Як була, без всякого одягу і копійки за душею, так і опинилася серед зовсім чужих людей на півночі Сибіру, куди привезли пароплавом по річці Обі” Наримський край! Тут можна втратити віру і надію на майбутнє”, – писала згодом Таїсія.

І раптом – надія! Колишніх громадян Польщі 1944-го перевели в категорію евакуйованих із поверненням прав. Їм видали паспорти. Можливістю стало позбуття “сибірського пекла”. Намагалася потрапити пароплавом до Новосибірська, але річка замерзла. До міста добиралася пішки (40 км.).
1944-го разом із колишніми польськими громадянами приїхала в Краснодарський край на станцію Тихорецьк (зернорадгосп “Газирі”). У наказі йшлося: ”Для улучшения битових условий євакуированих, бивших польских граждан”. Тут довідалася про свою маму, про яку нічого не знала три роки. Дістала перепустку і вирушила до Південного Казахстану (“Голодная степь”). Тут усі перебували “під комендатурою”.
Навкруги – табори з полоненими італійцями. “Атмосфера така, що якби я довше затрималася, – згадувала Таїсія, – то мене знову взяли б під комендатуру”.
Зустрівшись із мамою, Таїсія поїхала в Ташкент шукати роботу – щоб отримати хлібні картки. А тут друзі зі Львова прислали їй виклик як студентці Львівського університету (на підставі архівних даних). У грудні 1945-го повернулася до Львова.
Львів’яни допомогли влаштуватися на роботу в аптечному управлінні. У мене з’явилася цікава праця, пов’язана з медициною із медиками, – писала вона. У мене утворилося широке коло знайомих лікарів. Добрі люди допомогли з помешканням. У першій моїй трудовій книжці відділ кадрів записав прекрасну професію – “продавець хірургічних інструментів”. Така спеціальність допомогла мені багато чого досягнути у житті”. Тут Таїсія знайшла своє сімейне щастя – свого коханого – Володимира Калагурського.
1946-го у Львів приїхала мама, хвора на малярію, без документів. Таїсині друзі допомогли оформити її документи.
25 лютого 1950-го Таїсія вийшла заміж за Володимира. Оселилися в центрі міста , поруч із університетом. І тут сім’ю спіткало лихо. Влітку 1950-го маму засуджують на вісім років.
14 січня 1951-го у Таїсії та Володимира народжується син Богдан. 25 червня 1952-го її арештовують. Знову “враг народа”.
У Томську влаштувалася “чорно робочою” на будівництві. На той час була вагітною. Як і раніше, відмічалася у комендатурі НКВД. Сім’ю розлучили. Володимир залишився у Львові з малою дитиною (один рік і п’ять місяців). Розшукував дружину. Через три тижні (плюс місяць тюрми у дорозі), послала чоловікові телеграму.
Через тиждень він залишив Богдана у знайомих і приїхав у Томськ. Відтак повернувся до Львова, аби підготуватися до переїзду в Сибір.
25 січня 1953-го в Томську народився син Володя, а в червні до Таїсії приїхав чоловік із Богданом. Того ж літа у Томськ перебралася й Ольга Волинець, – кончина “вождя народів” у березні 1953-го багатьом подарувала свободу.
“Cім’я наша оберігала всі українські традиції, – писала Таїсія Калагурська. – Моя мама не вміла зовсім розмовляти російською, визнавала тільки українську мову. А чоловік говорив українською з галицьким акцентом. Так що мої діти виховувалися в українській сім’ї, але дєтсад, російська школа і армія своє зробили, а потім і дружини”.
У Києві у приміщенні Центральної Ради 4 жовтня 2002 р. відбулася презентація книги ”Трагедія отамана Волинця”.
На Покрову книгу представили у Вінниці. Про всі ці презентації повідомляли і Таїсію Калагурську.
Вона відійшла у засвіти 15 жовтня 2011 року, на 90-у році життя. Сумна вістка надійшла з Томська від сина Володимира.
“Ми ж сущі, пізнаючи історію Визвольної боротьби, стаємо сильніші спогадами про світлі роки Визвольних змагань, не одну сторінку яких своєю кров’ю написав і Ананій Волинець.
Підготував Степан Беца