Чому українська письменниця з Буковини так і не знайшла свого особистого щастя
Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863-го (м. Гура-Гумора (Південна Буковина) у багатодітній (сім дітей, вона – четверта) сім’ї дрібного урядовця.
Мати – наполовину німкеня Марія Вернер, яка прийняла греко-католицьку віру з пошани до чоловіка, батько – Юліан Кобилянський. Упродовж 1873-1877 рр. вчилася у початковій чотирикласній німецькій школі, подальшу освіту здобула самотужки.
Українська модерністка, письменниця, близька подруга і соратниця Лесі Українки. Мала українсько-німецько-польські коріння. Починаючи з 13-14 років писала вірші німецькою.
Із 20-и років вела щоденник, який розкриває її складний, суперечливий внутрішній світ. Записала у щоденнику, що до 22 років ”багато, дуже багато любила”. Справді, тут згадуються 27 осіб чоловічої статі, до яких була небайдужа. Її ідеал – високий, фізично міцний чоловік з енергійними рухами та мужнім обличчям.
Авторка повістей та оповідань про проблеми українського жіноцтва. З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в родині.
Читання, малювання, музика, театр, верхова їзда — і це ще не повний перелік захоплень Кобилянської. Читання для неї було і хобі, і потребою, так вона пізнавала світ. Малювала Ольга з меркантильних причин, щоб потайки продати роботи та купити кукурудзи для голубів. Театр письменниця любила, бо хотіла стати акторкою, аби мандрувати та заробляти власні кошти. Якось у неї виникла ідея податися до театру товариства “Руська бесіда”.
Її навіть запросили на проби, за умови, що буде дозвіл батьків. Та Ольга навіть не уявляла, як розкаже про це батькам і якою буде реакція. Тому розпрощалася зі своєю мрією стати акторкою. Згодом Кобилянська стала кіноманкою. Дивилася фільм тричі: вперше — для загального ознайомлення, вдруге — придивитися до гри акторів, а втретє — стежити за конкретним актором. Були в письменниці і містичні інтереси.
Вона брала участь у спіритичних сеансах та любила трактувати сни.
Дитячі та юнацькі роки минули в румунсько-німецькому містечку Гура-Гумора, Сучава, Кімполунг. Пізніше перебралася в село Димка, а з 1891-го – у Чернівці. Це жагуча брюнетка, з великими оксамитовими, вогнистими очима, струнка, висока на зріст, мовчазна дівчина, мала гладку зачіску, смагляве обличчя, дещо завелиrий для дівчини… ніс.
Вона дивувалася, чому, коли дівчина кохає, то те в ній нічо інше, як лиш “самиця заворушилась”. У щоденнику писала про зворушливо-бентежні сни з солодкими обіймами та щемом серця, чуттєвими переживаннями, бажанням комусь належати.
Заради особистого спокою Ольга після 20 років боялася виходити заміж, “а водночас хотіла б вийти заміж , аби бути щасливою”.
Про ідею жіночого руху
У Південній Буковині, заселеній переважно німцями та румунами, замешкували й українці, хоча українських шкіл не було.
Чи не тому її перші прозові твори написані німецькою мовою? Зрештою, до них ще, мабуть, не можна додати слово “література”.
“Німецька мова й німецька культура – перший крок у житті та творчості Ольги Кобилянської, – як слушно зауважила Леся Українка, – допомогли їй вийти в широкий світ загальнолюдської культури, утвердити Кобилянську як письменницю, аби знати не лише українську мову, а й збагатити українську літературу”.
Цю істину вона усвідомила з кінця 80-х рр. Тоді майбутня письменниця наполегливо вивчає культурну спадщину свого народу, виявляє зацікавленість до його життя. Вона бере активну участь у т.зв. феміністичному русі.
У Ольги Кобилянської було чимало друзів. Та дружба з Лесею Українкою була особливою, сповненою підтримки, належної довіри і розуміння. За життя вони бачилися всього тричі, а товаришували — 14 років. Єдине спільне фото літераторок зроблене в Чернівцях, в 1901 році. Одну фотографію Леся зберігатиме на своєму робочому столі, а іншу Ольга триматиме в альбомі.

Вони були споріднені духом, захоплювались одна одною, обоє цікавилися музикою, фольклором та етнографією. Їхня дружба протікала в численних листуваннях. І до сьогодні збереглися листи Лесі Українки до Ольги Кобилянської й лише один лист Ольги до Лесі.
Стала ініціаторкою створення “Товариства руських жінок” (1894) на Буковині. Обгрунтувала цю ідею у брошурі – ”Дещо про ідею жіночого руху”. Йшлося про жінок ”середньої верстви”, досягати рівноправності жінок і чоловіків за їх право на гідне життя людини (твори – ”Гортенза”, “Вона вийшла заміж”) – маємо наголос на пошуках ними особистого щастя. Із зневагою дивилася на “природу” чоловіків, у яких домінував інстинкт ненаситного самця. Думала, “невже на світі нема жодної людини, такої як я, з якою я могла б жити, хоча б жінки?”
Про особисте щастя у творах Ольги Кобилянської
У повістях “Людина” та “Царівна” особисте щастя пов’язується із соціальними проблемами, з необхідністю боротися із обставинами, що гальмують розвиток духовних сил. Опубліковані твори в газеті “Буковина” (1895) і того ж року видала у Чернівцях окремим виданням. У новелах “Аристократки” (1896) та Imprompu phentasie Ольга Кобилянська продовжує розробляти цілісні образи жінок-інтелігенток в оповіданнях Valse melancolique (1808). Згодом повертається до цієї теми в оповіданнях “Ніоба”, “Через моду за ситуацією” (1913). У новелі “Жебрак” письменниця показує людину з народу, яка існує з милостині.
У 20-30-х рр. нав’язує контакт із редакцією прогресивного журналу “Промінь” (1921-1923), із львівським місячником “Нові шляхи” та харківським видавництвом “Рух” (1927-1929), видає твори у дев’яти томах.
”Земля” – правдива історія
У середині 90-х письменниця поглибила свої знання суспільства, знайомлячись з мешканцями буковинських сіл, звідки увійде в її творчість страшною трагедією-братовбивством (“Земля”).
“Факти, що спонукала мене написати “Землю” – правдиві, майже всі з одного села із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з’явленням тих фактів, і коли писала, ох, як хвилями ридала”, – згадувала у своїй автобіографії “Про себе саму”.
Це дало підставу Іванові Франку назвати “Землю” твором, що пропагує духовні цінності, має тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього темного лихоліття”.
Кому віддати серце
На початку 900-х звертається до абстрактних сильних типів і образів (“Акорди”, “Хрест”, “Місяць”). Окремі твори опублікувала у модерністському журналі “Світ України”.
Їй також належить повість “В неділю рано зілля копала” (на мотив романтичної пісні-балади “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”. Та й особисто, якщо хтось із чоловіків зауважив, що подобається Ользі, вона подумки обурювалася: “ От мавпа! Що він собі думає ? Як сміє ?”
Коли їй виповнилося 25 років, Ользі напророчили, що вийде заміж за багатого пана. А ще хотіла віддати серце двом селянським парубкам, інженерові, студентам, одруженому греко-католицькому священику.
Письменниця першою описала замилування чоловічим тілом ( новела “Природа”), змалювала сцену фізичного кохання аристократки-русинки з гуцулом.
Понад шість років тривали платонічні стосунки Ольги з поетом і журналістом Йосипом Маковеєм. Він на чотири роки молодший від неї – попеляста чуприна, високий лоб, блакитні очі. Йосип до Ольги загравав, а вона – “дитя, яке хоче гратися”. Не дочекавшись освідчення, натякнула йому: “Все мені здається, що Ви сильніший і зможете хоть слово промовити там, де я можу ані уст оттулити. Тепер я Вас так добре знаю… хоть ви і мовчите, хоть сидите і далеко від мене – я Вас знаю.. .Мені доволі того переконання, що Ви мене розумієте… Прийдіть до мене!”.
Розчарування
Але у листі до неї він визнав, що не плекав любовного почуття. Для мужицького нащадка Ольга – аристократка. До того ж вона здавалася йому копією Наталки-Полтавки – повітряно-легкою, безтілесною, холодною і завжди урочистою. У листах до нього нагадувала про свою незалежність. рівноправність.
Нарешті, 37-річна Ольга запропонувала Маковею свою руку і серце: “Чи маєте відвагу розпочати життя, як я Вам пропоную. Я маю , але Ви скажіть рішуче слово, і я піду за Вами ”.
Відповідь була негативна. Ольга з гіркотою писала: “Нехай були Ви мені і ніж в серце всадили – мені було б з ним по світі ходити, а не повинна я була Вам тих листів відсилати”.
1903-го Маковей залишив Чернівці. Цього ж року Ольгу Юліанівну розбив перший лівобічний параліч. Восени 1905-го Маковей одружився з Ольгою Кордубою – на 13 років молодша від нього.
22 грудня 1908-го Кобилянська писала: “Сам Маковей нещасливий. одружився з дуже грубим елементом”. Через 14 років спільного життя з дружиною Йосип писав до Ольги: ”Нині люблю тебе ще більше, як тоді, краща ти для мене, як в молодості, бо вдячний я тобі за кожний щасливий день довгих, а однак коротких літ, котрі ми разом прожили. Люблю тебе аж до смерти”.
Осип Маковей помер у 1925 році. У день його похорону Кобилянська блукала в горах і плакала. Ці стосунки тривали десять років і закінчились нічим. Вона йому освідчилась, а він злякався. Для Маковея то була просто літературна дружба, а Кобилянська вмирала від любові.
Майже ідеальний чоловік
Кохав Ольгу Юліанівну Василь Стефаник ( 1871-1936). Красива, класична будова тіла, приємні риси обличчя, благородність рухів, прегарна посмішка створювали, на думку Кобилянської, тип майже ідеального чоловіка. Коли у серпні 1898-го вона подарувала йому білу лілею, Василь обережно ніс її три кілометри до рідного села Русова. Розійшлися вони через належність до різних соціальних груп.
Він навчив її, що таке свята любов
Двічі 1904-го до Ольги Юліанівни сватався чех Франц Правнічек, але вона відмовила. Потім зізналася, що він навчив мене, “що це таке правдива, щира, чиста і свята любов”.
Сумно, але 1918-го у своєму заповіті письменниця писала правду: “Я ніколи не була щасливою, бо не мала свого особистого життя”.
Померла 21 березня 1942-го, похована у родинному склепі Руського цвинтаря Чернівців.
Підготував Степан Беца
Читайте також: що писала засновниця українського фемінізму Наталія Кобринська