Останній Головнокомандувач УПА
Це стосується великої постаті в історії українських національно-визвольних змагань XX ст. Василя Степановича Кука.
Він народився у багатодітній сім’ї 11 січня 1913-го в селі Красне на Львівщині. Його батько – Степан Матвійович – працював на залізничній станції в Красне. Мати – Параскевія Федорівна (дівоче прізвище – Постолюк).
Кук Василь Степанович — останній головний командир Української повстанської армії (УПА), символ боротьби за свободу України. Навчаючись у Люблінському університеті, приєднався до Організації українських націоналістів (ОУН), ставши активним учасником підпільної боротьби за права українців.
Під час Другої світової війни Кук став одним із провідних командирів УПА, а після загибелі Романа Шухевича у 1950 році очолив армію. Він реорганізував її, приділяючи увагу ідеологічній боротьбі за права людини та незалежність України. У 1954 році Кука заарештували радянські органи. Після восьми років ув’язнення він був звільнений, але перебував під постійним наглядом КДБ.
Із 14 років – належав до молодіжної організації “Пласт” куреня імені Івана Богуна.
У 16 років – член юнацтва ОУН.
21-річного юнака Василя Кука польський суд ув’язнив до двох років за революційну діяльність. Навчався у Люблінському католицькому університеті (не закінчив, бо перевозив заборонену літературу, за що був ув’язнений польською поліцією). Упродовж 1921-1932 навчався у класичній гімназії Золочева, далі здобував освіту у селі Красне.
З початку Другої світової війни (1939) Василь Кук очолив штаб похідних груп ОУН у східні області України. Тут, виконуючи підпільну роботу, Василь запізнався з місцевою дівчиною, очільницею ОУН в Дніпрі Уляною Крюченко. Побралися. Народився син Юрій. Уляна передала його на виховання батькам Василя. Невдові радянська влада вислала бабусю і дідуся у Сибір. Трирічного хлопчика відправили у дитячий будинок Маріуполя (тут він пробув до 10-річного віку).
Василь Кук очолив провідну групу ОУН. Вона 30 червня 1941-го у Львові скликала Народні збори і проголосила Акт відновлення Української держави.
”Тільки большевики відійшли зі Львова, ми відразу взяли владу в свої руки”, – згадував пізніше Василь Кук.
Німців у Львові ще не було. Очолив Київську провідну групу членів ОУН (біля 30 осіб) переважно зі східних областей України та Волині для повторного проголошення відновлення Української державності.
Із 1947-го після загибелі Романа Шухевича (6 березня 1950-го) Василя Кука обрали Головою Проводу ОУН в Україні.
37-річний Василь Кук – командувач УПА
Український військовий діяч, один із керівників українського національно-визвольного руху, генерал хорунжий, командувач УПА-Південь, другий Голова Генерального Секретаріату УГВР, Головнокомандувач УПА ( 1950-1954).
Група Захід-УПА у квітні 1944 року у бою під Гурбами (близько 5 тисяч повстанців), де їм протистояли 30 тисяч вояків НКВС, прорвали оточення. І зрозуміло, що з того часу він, у статусі члена Проводу ОУН, став об’єктом розшуку НКВД, одним із фігурантів оперативно-розшукової операції “Берлога”.
У 1944 році командування УПА ухвалило рішення про перехід радянсько-німецького фронту для того, щоб опинитися в тилу Червоної армії. Таким чином повстанці могли б продовжувати диверсійну та пропагандистську діяльність серед місцевого населення, не зустрічаючись із значними угрупуваннями радянських сил.
Однак, навесні 1944 року німецько-радянський фронт розділяє основні сили упівців на тих, що розташовані на території, окупованій німецькими військами (під командуванням Романа Шухевича), і тих, які розташовані на території, окупованій радянськими військами (під командуванням Василя Кука).
У січні 1944 року до бійців УПА приєдналося кілька десятків українців-червоноармійців, які пізніше взяли участь у бою під Гурбами. На знищення загонів УПА радянське командування відіслало «загороджувальний» загін військ НКВС за підтримки окремих частин Червоної армії. Ці «загороджувальні» загони були створені радянським командуванням для затримки дезертирів-червоноармійців, що тікали з лінії фронту.
У бою брали участь відділ південної групи УПА-Північ (Військова округа «Богун» під командою Петра Олійника — «Енея») та з’єднання УПА-Південь (під командуванням Василя Кука — «Леміша»).
Бій тривав на всіх відтинках оборони і тільки ввечері 24-го квітня радянським військам удалося оточити понад 1,5 тис. повстанців у так званий «гурбенський котел» та захопити Гурбенську Гору.
Командування УПА, обмежене в набоях і продовольчих запасах, ухвалює рішення про прорив оточення. Польовий шпиталь було розформовано. Легкопоранені бійці долучилися до бойових загонів, а важкопоранені, разом із цивільним населенням, розділилися на кілька груп, які мали просочитися через лінію фронту, поки основні сили відвертали на себе увагу військ НКВС. Трьом сотням із різних куренів було доручено забрати гармати.
Уранці 25 квітня повстанці трьома групами з боєм почали виходити з оточення в районі села Буща. Для знищення сил повстанців у районі села Буща радянське командування відіслало туди 5 танків і кілька сотень піхоти. Для знищення противника керівництво сил УПА направило ударну групу під командуванням старшого лейтенанта Кузьмича, підрозділ якого входив до складу з’єднання Бувалого. Бій почався у самому селі, коли кулеметники повстанців почали обстріл позицій НКВС. Повстанці зуміли відбити частину села, однак подальше просування зупинили танки. Залишки куреня Сторчана та курінь Мамая, які йшли іншою дорогою, досягли Бущі і вступили до бою. За допомогою трофейних протитанкових рушниць повстанці знерухомили один з танків, та знищили його гранатами. Було пошкоджено ще один танк, однак війська НКВС відступили.
Усім куреням УПА вдалося вирватися з оточення, хоча деякі, як-от курені Мамая та Довбенка, зазнали значних втрат (самого Мамая було вбито). Курені Довбенка та Бувалого відійшли в Суразькі ліси, курінь Мамая прорвався на північ і перейшов залізничний шлях Здолбунів — Шепетівка, а відділи Ясеня та Докса відступили у напрямку Клевані.
Великі втрати українських вояків можна пояснити тим, що до втрат УПА НКВС зарахувала розстріляне цивільне населення.
Василь Кук у своєму інтерв’ю Олександрові Гогуну зазначив, що УПА втратила не більше 100 людей, а вбили повстанці 900 радянських солдатів і ще стільки ж поранили.
Василь Кук мав псевдонім ”Борсук”. Мав також псевдоніми у партизанці – “Василь Коваль”, “Юрко Леміш”, “Лев”, “Медвідь”. Тривалий час жив у лісах, а ведмеді тут найкультурніші тварини. За розповсюдження оунівської літератури півроку перебував у Золочівській в’язниці.
23 травня 1954-го Василь Кук і дружина прибули на зустріч із зв’язковим. Він мав переправити їх на Схід. Перед тим були у криївці. Заснули міцним сном. Зв’язковий натиснув кнопку… Тривога. У райвідділі КДБ засвітилася лампочка – це був сигнал “Борсук” пійманий. Василя Кука судили без вироку суду (перебував шість років у в’язницях Києва та Москви). 1960-го його помилували зі звільненням від кримінальної відповідальності.
19 вересня того ж року Василь Кук зачитав звернення по радіо до українців в еміграції. Звернення опублікували в газеті ”Вісті з України” – для поширення в діаспорі. Кук вставив в нього слова із своєї розмови із Ярославом Стецько. Вони означали, що підпільний канал провалено. КДБ цього не зрозумів. З іншого боку кордону був Степан Мудрий, який зрозумів в чому справа. “Ми, коли прочитали його, перестали посилати зв’язкових старими “каналами”, – згадував Степан Мудрий.
1974-го знайшли доповідну записку голови КДБ при Раді Міністрів УРСР Федорчука до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ про Василя Кука. Аби тримати Василя Кука під постійним наглядом працівники КДБ забезпечили його квартирою у столиці, влаштували на роботу в ЦДІА (Київ), згодом – в Інститут історії АН УРСР.
Після звільнення Кук із дружиною Уляною забрали із дитячого будинку сина Юрія. Згодом він захистив кандидатську дисертацію і отримав ступінь кандидата фізико-математичних наук. Мати Уляна померла 1972-го.
Василь Кук відмовився від звання Герой України
“Не можна отримувати нагороду, коли армія, якою він командував, на державному рівні не визнана визвольною” , – підвела резюме одна із дослідниць його біографії.
Відійшов у кращий світ 2007-го, на 94- му році життя у квартирі (Київ). Василь Кук бажав, аби його поховаали у рідному селі, поряд з могилами батьків. Громадськість і влада 2007-го поховали його посеред села, у сквері, де встановили меморіал борцям за волю України.
Нині люди кажуть, що тут похований український Герой. Сьогодні діє у “Пласті” курінь Василя Кука.
Він – перший із ОУН, хто 1937-го перебував у підпіллі до 1954-го. Він та його сім’я зазнали репресій від польської, німецької та радянської влади.
Василь Кук пережив Австо-Угорську імперію, Першу світову війну, Українську державність 1918-го, польську окупацію Західної України, Третій Рейх, нарешті, радянську окупацію, залишивши про себе світлі спогади.
У вересні 2007-го почав діяти краєзнавчий музей Василя Кука. Герой цінний лише тоді, коли він помер за справу, а людина, яка все своє життя зуміла зберегти цінності і власну позицію.
За даними дослідників життя Василя Кука, він ніколи не виправдовувався, бо не почувався винним, не раз зізнавався у розмовах, що волів померти, але водночас говорив, що має відповідальність перед своїми побратимами розповісти про них та їхню боротьбу.
Підготував Степан Беца
Читайте також: як бабця Романа Шухевича Герміна боролася за права жінок
