Український поет, посол і священик, що вирощував виноград і робив вино

Вулиця Миколи Устияновича у Львові має довжину всього 150-ть метрів. Вона з’єднує вулицю Ірини Фаріон ( відкрили 1-го січня 2025-го року, донедавна вул Технічна) із вулицею Бібліотечною і виходить на площу, що веде до катедрального собору Св. Юра.

Не випадково цю вуличку назвали на честь священика, який віддав духовній службі півстоліття свого життя !

Микола Устиянович  ( 1811-1885) був цікавою і неординарною людиною в історії Галичини (XIXст.). Він реалізував себе у багатьох напрямках: священик, поет, публіцист, учасник львівського гуртка семінаристів  ”Руська Трійця”, громадський діяч часів “Весни народів” (1848), редактор “Галичо-руського вісника”, посол Галицького сейму (1860-ті), організатор культурно-просвітницької діяльності українців Галичини й Буковини…

Поділи Речі Посполитої та Буковини в кінці XVIII століття, підпорядкування цісарю Угорського королівства «зшили» в одну державу країни з дуже різними бекграундами. І якщо поляки й угорці ще добре пам’ятали, що таке — своя держава і права, ще збереглися їхні еліти, які могли ці права відстоювати, то, скажімо, для українців та словаків ситуація була набагато складнішою. Йдеться буквально про все: від політичних та економічних можливостей впливати на стан справ, до мовних і церковних питань.

Отець Микола Устиянович, як товариш і соратник Маркіяна Шашкевича, жив та діяв у час, коли у Європі буяла «Весна народів», яка у 1848 році дійшла й до Галичини. Авангардом відстоювання «українського питання» стали греко-католицьке духовенство та національна світська інтелігенція, яким доводилося долати як спротив польських, угорських та румунських еліт, так і опиратися впливу москвофільства, яке набирало обертів на цих теренах Австро-Угорщини.

Родовід

Микола Устиянович  (Миколаїв на Дністрі, 7 грудня 1811-22 жовтня 1885). Його батько – Леонтій Устиянович –  міський радник, згодом бургомістр Миколаєва. За його урядування латинський напис на печатці міста змінено на руський (український). Мати –Євдокія із селянського роду прищепила дітям любов до рідної української мови, звичаїв. Юність  Миколи співпала з часами полонізації. Руської мови майже не було чути, лише польську.

 Навчання

Перший учитель дітей Устияновичів – місцевий дяк. Відтак Микола продовжив навчання у Львові: Із 1820-го – в “нормальній школі”, упродовж 1824-1830 рр. –  у  гімназії. Жив у старшого брата Михайла – львівського службовця. 1830-го закінчив філософський ф-т Львівського університету. Упродовж 1832-1833 рр. –  вихованець греко-католицької  духовної семінарії.

Священничі свячення отримав 1838 року. До 1841 року душпастирював у селі Вовків Щирецького деканату, а з травня 1841-го і до грудня 1870 року дбав про парафію містечка Славського, що на Сколівщині.

Пропагатор рідної народної мови

Микола Устиянович –один із священиків (ще семінарист) виголосив проповідь у церкві народною мовою (14 жовтня 1836-го у храмі Св.  Параскевії (Львів), а Маркіян Шашкевич виголосив її у соборі Св.  Юра.

Разом із Маркіяном Шашкевичем і Симоном Плешкевичем  підготували підручник для елементарного викладання в парафіяльних школах, працювали також над укладанням російсько-руського словника. У 1848-1849 рр. на сторінках першої газети народною мовою в Галичині – “Зорі Галицької” подав історію розвитку народної мови від часів Київської Русі – це писання-Нестора Літописця.

Упродовж 1848-1849 рр. брав участь в роботі першого політичного органу галицьких українців – Головної Руської  Ради.

Нарешті, він  став засновником “Матиці руської”. На розгляд справи подав п’ять  пунктів. Серед них – “потрібною є народна часопись, щоб наша письменність могла розвиватись”.

Упродовж 1849-1850-х рр.  редактор “Галицько- руського вісника”. Брав участь у засіданнях Галицько- Руської Матиці 5 лютого 1850-го ( йшлося про підготовку до друку “Читанки” Маркіяна Шашкевича. Микола Устиянович підготував її до видання.

У Славську він разом із Іваном  Партацьким, Степаном Шепедієм, Михайлом  Медвідським започаткували краєзнавче вивчення гірських сіл. Тут вони  вивчали початки їх заснування, розвиток, записували легенди і перекази.  Одне із досліджень про Карпатські гори – неопублікований рукопис  “Карпати в Галіції”. У роботі Галицького сейму (1861-1866) відстоював право викладання рідною мовою в народних школах. 1861-го священик Микола Устиянович закликав вирішувати селянське питання, бо щастя народу було і є в загальному порозумінні всіх верств населення, взаємній любові.

На третій сесії Галицького сейму (23 листопада 1865- 28 квітня 1866) Микола Устиянович вніс пропозицію стосовно рівноправності руської і польської мови в школах Галичини і відповідного забезпечення вчителями. Йшлося також  про скорочення курсу навчання для сільських дітей із десяти до семи місяців (не підтримано). На шпальтах “Газети шкільної” опублікував чимало поетичних творів, а також статтю “Початки літератури руської в Галичині”. Готував до друку свою гімназіальну “Читанку”, “пройнята Шашкевичем духом” (Михайло Шалата).  Інше  видання  – “Руська читанка для нижчих клас середніх шкіл” (1871, видавець – Омелян Партицький).

Отець Микола Устиянович був переведений до Сучави саме тоді, коли парафії потрібна була сильна і працьовита рука. Обійнявши Сучавську парафію 60-річним, отець Микола уже мав великий досвід співпраці з урядовими структурами, адже від 1861 до 1866 року був послом до Галицького сейму.

Набуті знання та знайомства допомогли священникові швидко вирішувати різні проблеми громади. Наприклад, коли дахи храму і парафіяльного будинку прогнили, а огорожа навколо церковного подвір’я впала, він заручився підтримкою президента краю — барона Фелікса Піно фон Фріденталя. Той виділив на будівництво нових дахів 700 золотих ринських і сам приїхав до Сучави, щоби врегулювати питання з ділянкою навколо церкви, яку місцева влада хотіла відібрати. Після детального вивчення документів та огляду території бургомістр наказав віддати земельну ділянку громаді та обгородити її новим парканом.

Історичний напрямок у педагогічній праці

Перший розділ згаданої “Руської читанки…” містив відомості з історії, географії, природничих наук.  Він автор  параграфа  “Часть исторична”.  Йшлося про Нестора-літописця та початки  літописання на руських землях.  Вельми цікаве історико-краєзнавче дослідження “Могила Святослава”. У ньому дослідник подав відомості про загибель руського князя, сина Володимира Великого –  Святослава (1015) біля села Гребенів. Автор згадує  невеличкий потічок – “Святославчик”. Він також автор розвідки про скелі в селі Бубнищах та Тустанську фортецю.

Останній період життя і діяльності Миколи Устияновича пов’язаний із перебуванням у Сучаві (Буковина), куди його скерувала львівська  консисторія (1871). Історія греко-католицького духовенства Північної Буковини висвітлена в його публіцистичній спадщині на сторінках видання “Галицький Сіон”. Останньою із відвіданих церков був латинський костел (село Куцмань). Тут він відправив  прощальне богослужіння.

4 жовтня 1875-го взяв участь у відкритті Чернівецького університету. Особливо піклувався освітнім рівнем місцевого населення, зокрема навчанням дітей.

Ольга Кобилянська: “ Коли мене навчено читати ( а то було польською мовою), були моєю першою –лектурою-чеські казки”. Їх дав мені в руки, з наказом читати їх, саме той достойний білоголовий  поет Миколай, на котрого ззиралися ми, діти, а за нами й його парафіяни, мов на святого. Ніколи я не бачила в своєму подальшому житті нічого кращого такого, що подобало майже на святого, поважнішого, достойнішого як того чоловіка, що й досі стоїть у моїй душі як ідеал духовного отця…”. 

Микола Устиянович є автором віршів, які були покладені на музику і, фактично, вважаються народними піснями: «Верховинець» (пісня «Верховино, світку ти наш») та «Піснь опришків» (пісня «Гей, браття опришки»).

У 1885 році отець Устиянович відсвяткував 50-річчя літературної діяльності. З цієї нагоди український літератор і громадсько-політичний діяч із Буковини Омелян Попович під псевдонімом Омелян Олексов написав, зокрема, такі рядки:

Виноград вирощував і споживав винце

Священик Микола, подібно  як і  більшість греко-католицького духовенства, займався господарською працею – вирощував виноград.  Він автор публікації “Практична наука о годованю винной лози”. Значить, залюбки споживав винце.

В останні роки свого життя Микола  Устиянович хворів. Залишив світ на 74-му році життя та 50-му році священичої служби.

Отець Устиянович помер 22 жовтня 1885 року. Газета «Буковина» тоді повідомляла, що він, ровесник і шкільний товариш Маркіяна Шашкевича, одним із перших почав писати українською мовою, друкувався в «Русалці Дністровій», відгукнуся на смерть провідника «Руської трійці» віршем «Згадка», багато працював як редактор українських часописів.

Похорон отця Устияновича відбувся під проводом чернівецького пароха — отця Келестина Костецького. Над жалібним погребом, як тоді говорили, надійшло багато телеграм від чернівецьких товариств, львівської «Просвіти», тернопільської «Руської бесіди», від родини Кобилянських із Кімполунга. Іван Франко в некролозі назвав його «одним із перших будителів українського духу».

Прощання з вислуженим священником було надзвичайно величне й урочисте. На сучавському цвинтарі його тіло поклали у гробівець, який збудували парафіяни за власні кошти. Ця пам’ятка вдячності збереглася і до сьогодні в доброму стані.

Варто згадати також про сина священика Устияновича Корнила. Він — відомий український художник, основоположник національної академічної школи малярства на західноукраїнських землях. Довший час мешкав у батька в Сучаві, де створював свої картини.

Корнило Устиянович (1839-1903) похований у селі Довге Дрогобицького району Львівської області. Митець помер під час роботи над іконостасом.

Підготував Степан Беца