Спогади Митрополита Андрія (Горака): Владика Миколай (Юрик) – велика Людина і великий Архипастир
Моє інтелектуальне зростання й проходження усіх щаблів духовної освіти відбувалися під безпосереднім керівництвом і патронатом Владики Миколая (Євгена Юрика).
Він умів, не наполягаючи, направляти молоду людину в потрібне русло і виховувати її у духовному сенсі. Усі найкращі риси своєї духовної постави я сформував через спілкування з Владикою, який міг переконливо і дуже яскраво подати основи богослов’я для розуміння молодої людини. Це було богослов’я, втілене в щоденному, практичному житті Владики.
Знайомство
Наше знайомство відбулося 1968-го на свято Преображення Господнього у львівській Преображенській церкві, коли я брав благословення у Владики. У ті офіційно атеїстичні радянські часи молоді не було так багато в церкві, і Владика, побачивши молоду людину, яка регулярно відвідувала богослужіння ( і в Преображенському храмі, і в соборі Св. Юра), вирішив поцікавитися долею юнака.
Наша перша розмова, яка відбулася восени після Всенічного Богослужіння в соборі Св. Юра, була короткотривалою, хвилин з десять. Тоді Владиці було 58 років.
Поступово це спілкування і зустрічі, що супроводжувалися довгими і надзвичайо змістовними розмовами, ставали частішими.
За кілька місяців, уже будучи студентом Львівського державного університету (біологічний ф-т), я отримав запрошення стати особистим секретарем Владики і, здається, у жовтні перейшов жити до Митрополичої резиденції при соборі Св. Юра, де усі п’ять років навчання в університеті я жив, виховувався, здобував вищу світську освіту, а також – пізнавав ази духовності в щоденному спілкуванні з Великим Митрополитом.
Він ніколи не наполягав, щоб я став священиком. Він лише дуже м’яко, але постійно готував мене до духовної кар’єри.
Згодом, коли я навчався в Духовній академії в Санкт-Петербурзі, здобував грунтовні теоретичні знання, а от практичне втілення цих знань мені дав Митрополит. Усе те добре і позитивне, що знаходять в мені люди, а також усім духовним, що я маю, я завдячую тільки Владиці.
Митрополит завжди був приємним співрозмовником, він умів говорити з молодими людьми, любив спілкуватися із студентською молоддю. Він випромінював (як я це розумію тепер, 20 років після його смерті) такий унікальний духовний потенціал, який постійно притягував до нього людей. І люди це розуміли, тягнулися до Владики, бажали такого спілкування.
Владика ж завжди відповідав взаємністю: він максимально себе розкривав, спілкуючись із кожною людиною, прагнув увійти в деталі справи, яку йому представляв священик, чи мирянин, і завжди вирішував її справедливо.
Праця в канцелярії забирала Владиці левову частку вільного часу. Я б сказав, що вільного часу як такого у Святителя взагалі не було або було дуже мало, бо починався ранок сніданком, а же о 9 годині він сидів за робочим письмовим столом і розбирав пошту. Пошта ж була вражаючою, бо тоді він очолював єпархію, до складу якої входили всі православні храми ( а це понад тисяча парафій!) Львівської і Тернопільської областей. Тільки-но закінчивши розбирати пошту, Владика починав прийом духівництва і мирян: щодня до 4-ої години після обіду.
Від часу, коли отець Євген Юрик став владикою Миколаєм, тобто від 1965-го разом із ним у митрополичих палатах при соборі Св. Юра аж до смерті мешкала його мама – Леопольдина Юрик, з роду Мартинець.
Щодня Владика заходив до неї і провадив тривалі розмови. Треба сказати, що Владика був чудовим сином для своєї матері, турботливим, якого вона завжди потребувала.
Мама взагалі відігравала надзвичайно вагому роль в житті Митрополита. Річ у тім, що його батько помер ще 1933-го дуже рано. Молодому студентові Медичного інституту в Познані Євгенові Юрику не було чим платити за навчання, і він був змушений взяти целібат як студент Станіславівської духовної семінарії, провчившись перед тим один рік у Львівській Богословській Академії за ректорства Йосифа Сліпого.
Владика вечорами дуже любив згадувати миинуле. Мені, молодому, це було надзвичайно цікаво: як було на парафії в батька, якими були його дитячі роки, як він, гімназист, у Станіславові, брав участь у балах Червоної калини, як тоді бавилася молодь, як організовувала драматичні гуртки (збереглося кілька фотографій, на яких молодий Євген у сценічних костюмах). Він також завжди згадував свою першу вчительку – пані Мацюхову – із школи в Сівці Войнилівській біля Галича, де його батько служив парохом. Із особливим болем і трагізмом Владика згадував про кінець 1930-х, коли почаася перша окупація Галичини радянськими військами: як тяжко і непевно тоді почувалися священки, як нова влада конфіскувала землю, масово виселяючи галичан на Схід.
Священича родина Владики
Родина Юриків мала давню і глибоку священичу традицію. Священиком був не лише батько Владики – Микола Юрик (власне, на його честь о. Євген Юрик й обрав монаше ім’я при архиєрейській хіротонії) 1965-го, але й батьків брат, Юліан Юрик.
Дідусь Владики, Олександр Юрик – парох Дроговижа (Миколаївський р-н., помер, здається, 1935-го). До речі, священик Олександр за походженням українець, а його дружина – Матильда Мінцгер – стовідсотково австрійка. Тільки наполовину українкою була мама Владики- Леопольдина з родини Мартинець.: її батько- Юрій Мартинець – українець, а мама – Вікторія – з німецького роду Курцвайльд.
Отже, у родині Владики, і по матері, і по батькові, жіноча лінія етнічно австрійська, а чоловіча – українська. Діти виховувалися як українці. Владика вільно володів німецькою, польською. Брат дідуся – Стефан Юрик- парох Золочева. Коли ж російська адміністрація в Галичині арештувала Митрополита Андрея (Шептицького), то одночасно арештували та вивезли до Росії й Стефана Юрика. На засланні священик обморозив обличчя.
З католицьких священиків до Другої світової війни ніхто не носив бороди, а священик Стефан це робив, оскільки мав спотворене ще із середини 1910-х років обличчя.
Навчання в академії та семінарії, служба на парафіях
І, власне, коли помер священик Миколай Юрик, батько майбутнього Митрополита, то родичі наполягали, щоб і Євген став священиком. Усі священнослужителі з роду Юриків були пастирями Львівської архиєпархії.
Євген також вступив до Львівської Богословської Академії. Тут виник конфлікт з керівництвом Академії. Йшлося про матеріальні справи: Євген, як сирота, не міг внести оплати за навчання. Залишив Академію. Згодом опинився у Станіславівській семінарії (навчався три роки). Висвячений 1937-го і скерований на парафію Ганківці (Снятин). 1938-го – парох Воскресінців (під Коломиєю). Тут також працював викладачем гімназії до 1943-го. Відтак – адміністратор у Чернівцях, а потім парох Успенського собору, нарешті, служба на парафії у селі Пробіжна (Тернопільщина).
У лабетах атеїстичної системи
Після смерті Митрополита Андрея (Шептицького), постало питання: як бути Церкві, як Її розвиватися, як будувати стосунки з новою радянсько-атеїстичною владою. Священик Гавриїл Костельник розпочав справу навернення галицьких греко-католиків до Православної віри своїх батьків. До створення Ініціативної групи він залучив священика Євгена Юрика як свого однодумця. На його запрошення священик Євген Юрик прибув до Львова (1945).
Майбутній Владика отримав від священиків Пельвецького та Мельника пропозицію висвятитися на єпископа. Він відмовився. Потім згадував, як спочатку репресували всіх греко-католицьких священиків, а потім почали такі ж акції проти православного духівництва. Це був метод радянського правління – шукати неблагонадійних скрізь, навіть серед тих, хто задекларував свою лояльність до радвлади. Комуністи не вірили, що галичани можуть бути по-справжньому лояльними до них.
Арешт
Передчуття майбутнього Владики його не обманули: 1950-го священик Євген Юрик, незважаючи на участь в Ініціативній групі та підготовці Львівського собору 1946-го, був арештований. Головне, що йому закидали – це його сприяння, як пароха Миколаївської Княжої церкви (Львів) активізації релігійного життя наперекір політичній лінії атеїстичної держави.
Конфіскація
Миколаївська церква дуже маленька, але коли там настоятелем був священик Юрик, вона стала справжнім українським осередком у післявоєнному Львові. Він створив при церкві катехитичну школу для дітей, запровадив публічні перші причастя (оскільки цього не можна було робити у школі, то він робив це в церкві), навчав дітей пісень, організовував концерти.
Закономірно, що така робота священика не сподобалася радвладі, яка не довіряла і тим, хто сповідав Православ’я, вважала їх неблагонадійними. В його справі читаємо, що священик залучає молодь і дітей до церкви та Богослужінь. Під час обшуку у квартирі священика Євгена (він мешкав у прицерковному будинку біля церкви Св. Миколая) знайшли чимало релігійної та світської української літератури, яку конфіскували. З болем у серці Владика згадував, як одразу після арешту в нього вдома влаштували аукціон з продажу його речей, зокрема тих, що перейшли до нього в спадщину. Продали порцеляну, кришталь, срібло. Лише деякі речі дозволили забрати сестрі Владики.
Патріотична діяльність священика
Священику Євгенові дуже поталанило, що радвлада не дізналася про патріотичну діяльність ще в часі та після першого приходу радянських військ до Галичини. Якби ця сторінка життя була відома НКВС, то вирок Владиці 1950-го (десять років таборів) був би незрівнянно суворішим. Ще у сані пароха Воскресінців (під Коломиєю) він чимало разів допомагав повстанцям фінансово, підтримував із ними постійні контакти, робив спеціальні датки.
Особливо промовистою була участь священика в легалізації кількох людей, які брали активну участь в діяльності ОУН-УПА. Він допоміг легалізуватися колишньому бійцеві УПА священику Левкові Крижанівському (Мирослав Стефурак). Ця людина була легалізована на прізвище двоюрідного брата Владики: рідна сестра мами Леопольдини Юрик – Галина Крижанівська – заміжня за інженером Мироном Крижанівським (управитель лісами Буковинської митрополії)
Під час війни їхній син Левко пропав безвісти. Священик Євген виробив документи і за його рекомендацією в минулому Мирослав Стефурак, закінчив семінарію, отримав сан священика під ім’ям Левка Крижанівського.
Через 25 років після війни священик Левко Крижанівський (Мирослав Стефурак) отримав призначення до Щирця (неподалік Львова). Владика не лише допомагав батькові, але й надавав спеціальну стипендію його синові – Андрію Крижанівському (Львівська Політехніка).
Ще один священик (росіянин) Анатолій Сидоренко (помер 1994-го) завдячував Владиці своїм порятунком. Він був у складі армії Власова, Потрапив на Західну Україну, працював тут кілька років санітаром. Владика виробив йому потрібні документи, допоміг оволодіти українською мовою, стати священиком. До слова, діти священика ідентифікували себе українцями.
Повернення Владики додому
Повернувшись із таборів, майбутній Владика отримав призначення у львівську Преображенську церкву (служив парохом десять років). Замешкав у двокімнатному будиночку на вулиці Ніжинській (бічна Личаківської).
Хіротонія
Для багатьох львів’ян призначення священика Юрика львівським Владикою стало несподіванкою. Однією з причин цього був факт, що львівські єпископи (за винятком єпископа Григорія Закаляка) не були галичанами, а тому не могли віднайти сталого контакту з місцевим духівництвом. Певну роль у призначенні хіротонії для священика Юрика відіграв тодішній Патріарх Московський і всія Русі Алексій I. Він знав священика Євгена ще з 1940-х років.
Та незважаючи, шо священик Євген Юрик очолив Львівську кафедру (хіротонія відбулася у Троїце-Сергієвій лаврі (Загорськ), радвлада не довіряла Владиці.
Тому лише один раз 1968-го він відвідав Асамблею Всесвітньої ради церков (Швеція). Під час візиту він придбав десять листівок із національним прапором Швеції – синє тло із жовтим хрестом – і послав їх в Україну. Сміливо!
Влада і Владика
Непросто складалися стосунки Владики з державними структурами. Митрополитові часто доводилося наполягати на своєму, особливо стосовно призначення чи переміщення священиків.
При Владиці не було випадків закриття храмів.
Зруйновано лише церкву в Підлісках. Одну церкву демонтовано у Львові: Свято-Введенську (вулиця Артема).1972-го Владика придбав у Львові невеликий приватний дім (вул. Стрийська). Йому прислуговували дві монахині: одна – буковинка, інша – румунка. Одна із монахинь, здається, 1913-го р. н. дожила до легалізації УГКЦ і перейшла мешкати в монастир.
До речі, Владика вельми благоговійно ставився до речей, що в минулому належали Митрополитові Андреєві (Шептицькому). Є також усні свідчення, що, закликаючи не відвідувати діючих православних церков, підпільні греко-католицькі священики дозволяли вірним відвідувати Літургії та інші богослужіння до собору Св. Юра, де відправляв Владика Миколай.
Співчутливо ставився до єпископа Йоана Лятишевського, який його висвятив на священика. Позитивно відгукувався про Владику Йосафата Коциловського, якого знав особисто.
Часто згадував як ректор Йосиф Сліпий завжди проводив літургію при зачинених Царських вратах, тобто суто в рамках східного обряду.
Вільно володіючи німецькою, польською та російською мовами, Владика завжди розмовляв гарною українською літературною мовою.
1968-го відновив друк щомісячного часопису “Православний вісник” (1946- 1960). Блиькими приятелями Владики були батько ректора Львівської Політехніки доктор Рудавський (особистий лікар Владики), вчителька гімназії і викладачка німецької мови, а потім доцент Львівської консерваторії – Марія Білинська.
Високо цінив протоєреїв Івана Короля, Євгена Городиловського, священиків Олександра Задорожнього, Віталія Політила…
Із захоплень найперше любив оперу. Сам Владика часто і гарно співав, кохався в живописі, колекціонер старих годинників, мав особисту бібліотеку, часто писав проповіді. Найбільше бажання Владики – прагнення заснувати у Львові духовну семінарію (не реалізоване).
Хвороба
Управління величезною Львівсько-Тернопільською єпархією – справа не з легких. До того ж Владика володів титулом Священоархимандрита Свято-Успенської Почаївської лаври, яка перебувала під його духовною опікою. Тут він служив п’ять-шість разів щороку. Щомісяця архиєрей проводив збори деканів (Львів) у митрополичих палатах при соборі Св. Юра.
Деканатів у Львівській області – 20, у Тернопільській -17. Тяжка хвороба – білокрів’я, про яку Митрополит дізнався 1982-го, підірвала сили Владики. За 10 місяців до кончини (1 жовтня 1984-го) Владика відійшов від справ.
За матеріалами Митрополит Миколай (Юрик) – ієрарх, українець, людина. (Львів, 2004)
підготував Степан Беца
Р. S. Митрополит Андрій (Горак) (село Поляна, 1 березня 1946 – 5 липня 2010, Львів).
Закінчив медичне училище (1965), працював у медичних закладах Львова.
1974-го закінчив біологічний ф-т ЛДУ імені Івана Франка. У студентські роки служив іподияконом. 1979-го закінчив Ленінградську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я.
1976-го митрополит Никодим (Ротов) висвятив його на священика. Служив на парафіях Львова. На Великдень-1982-го отримав митру.
1990-го склав чернечий постриг. 18 квітня 1990-го у Києві (Володимирський собор) відбув хіротонію на єпископа Львівського і Дрогобицького ( 8 вересня 1992-го). Від грудня 1995-го – митрополит Львівський і Сокальський.
На ФОТО: Після собору 1946 р. м. Львів. Зліва направо – свящ. Євген Юрик, а згодом – митрополит Львівський Миколай, протопресвятер Гавриїл Костельник, єпископ Станіславський і Коломийський Антоній (Пельвецький), Патріарх Алексій (Симанський), єпископ Дрогобицький і Самбірський Михаїл (Мельник), свящ. Іван Лоточинський з Івано-Франківська.
