Український Бельмондо перед смертю просив …”яблучка”
Валерій Марченко (Київ, 16 вересня 1947- 7 жовтня 1984, Ленінград).
Дідусь Валерія – Михайло Іванович Марченко (9 вересня 1902-22 січня 1983), доктор історії (1961), професор (1962) – український історик, ректор Львівського університету (16 жовтня 1939 – 23 червня 1941 (до речі, саме за його ректорства 8 січня 1940-го отримав ймення Івана Франка).
Валерія стратили на смерть за протидію русифікації. Писав проти неї, проти Голодомору. Киянин-журналіст схожий на французького Бельмондо, перекладач-філолог, учасник Гельсінської Української Групи (ГУГ). Його з хворими нирками за “нахабність”, як сказав один зі слідчих, ув’язнили у табір суворого режиму на Уралі. Фактично прирекли на смерть.
Свій 26-тий день народження відзначив у камері під час слідства. На календарі був вересень 1973-го. Заарештували його ще влітку, а засудили в грудні на 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму та 2 роки заслання.
Чому ? Не бачив сенсу. Як радянська людина 70-х років до праці ставився як до ” комуністичної ортодоксії ”, не сприймав працю як описував Робінзон Крузо Даніель Дефо, а “ радянський труд уярмленого бидла на зграю політиканів, яке погрузло в пияцтві і розпусті ”.
Марним і безплідним назвав життя лауреата Шевченківської премії Миколи Нагнибіди через його базікання на філософічність, безмежну любов до вождя і дивне перше кохання.
“Виявляється, що саме він вперше закохався, чим була для Петрарки – Лаура, а для Данте – Бєатріче, є то місто Запоріжжя. Це все одно якби хтось із нас закохався назавжди в табуретку, яку в школі витесували на уроках ручної праці”, – іронізував Валерій Марченко.
Виставляв продажних митців, які писали на “правильні теми”. У статті “За карнавалом ідейності” (1972). До друку не дійшла. Інкримінували йому як злочин у грудні перед радянським ув’язненням. Статтю “Київський діалог” написав на Уралі (зарахували як антирадянську пропаганду і агітацію).
Особисто автор оцінив її як свою найкращу за 25 років праці. Тут автор дискутує про русифікацію, українську мову та літературу зі своїм талановитим Аліком із Києва, але ніяк не міг втямити навіщо потрібна боротьба за відновлення здобутих традицій, поширення рідної мови, зрештою, за самостійність.
1975-го він писав: ”Переконався, що цієї незнищимої непримиренності не здатна подолати жодна комуністична забезпеченість та ситість. Усвідомив, що навіть на відлюдному острові, поза соціальним оточенням і класами індивідуум може перетворитися на втілення сатанинности або, навпаки, людськости в найвищому її вияві”.
Відстоював думку, що радянський режим не давав можливості розвивати українську культуру, мистецтво та робити якісний продукт. Обурювався, що оригінали кінофільмів були російськими, російських копій було значно більше, до того ж українські дубляжі були поганої якості, в яких українська мова “звучить неприродно, фальшиво”.
У колонії не переходив на російську, навіть зі своїми російськомовними співкамерниками, дехто з них розумів його, хоча й не переходив на українську. Дві його статті потрапили на Захід. “Я за вільну розкуту думку, я захищаю гідність людини, відстоюючи високі принципи людини. Мені як громадянинові і чоловікові соромно за країну, в якій жінки за переконання відбувають 25 років каторги”.
Заперечував більшовицьку для себе норму існування всього. “Ніхто нам не допоможе, крім нас самих”.
Валерій писав дідусеві, чому мовчати він не може, бо і як дідусь у свій час, відкидав брехню. Він писав також про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна. Зрештою, від дідуся Валерій багато чого перейняв, зокрема, його наукової праці: ”Боротьба Польщі та Росії за Україну” (1970): ”…Прочитавши її, він написав: ”Вона навчила багатьох любити Батьківщину” . І додав: ”Я, наприклад, один із них”.
Закінчив філологічний факультет Київського університету. Стажувався в Азербайджанському університеті (Баку). Працював у “Літературній Україні”, вечорами займався перекладацькою роботою.
Любов до української мови прийшла саме з нею. Певно, відчув бабусине “добридень” звідусіль звучало “добрий день” (російською) та “здраствуйте”. Відчувати відповідник українською не зміг. Але запам’ятав “вот – по украински так не скажеш”.
У колонії почав перекладати з англійської “Троє в човні, не кажучи про собаку” Джером Джерома.” З того часу в мене вселився пієтизм до англійського гумору, а пам’ятаєте душа Володимира Даля: “Я люблю роботу”. “Воно просто загартує мене. Я годинами можу сидіти і дивитися, як хтось працює стало мені крилатим дороговказом у плавбі по житейському морі”, – писав Валерій під час першого арешту у пермській колонії № 35. Переклав Декларацію Незалежності США Томаса Джефферсона.
У пермській тюрмі познайомився із Семеном Глузманом та Іваном Світличним. Коли мова торкалася мами, він змінювався. ”Одного разу я зрозумів, що їхні стосунки ґрунтуються на позиції – “мати-син” мають свій відтінок метою раніше небачений та зв’язок друга”, – згадував пізніше Глузман.
Після повернення із заслання почав листування із італійською студенткою Сандрою Фапп’яно, говорили вони і писали один одному англійською. “Текст виходив дещо кострубатим і школярським. Втім, і дивуватися тут нічим, як просто з нічого виникає картина любові”, – писав дослідник Вахтанг Кіпіані.
Втім, прочитаймо його українською: ”Дорога Сандро ! Я радий, що попри відстань додаю Тобі сили та мужності. Як мені пощастило – мати такого доброго друга. Дякую Богові й Тобі за силу та мужність, які я отримую, і за те щастя пізнати тебе, яким Господь мене обдарував”.
Хворі нирки постійно нагадували про себе. Різні міжнародні гуманітарні та лікарняні установи запрошували до себе на лікування. Не пустили. Більше того, ще у пермському таборі зіштовхнувся з брехнею і беззаконням.
“Як людина вільна, тобто така, що вважає себе вільною, де і в яких умовах вона б не була, я не міг мовчати і писав тут про те. За це мене судять. Я проти брехні та обшуків. Я захищаю людину, як християнин, керуючись Божими заповідями” – це були останні його слова на суді. Вирок – 10 років таборів особливого режиму ув’язнення і 5 років заслання. “Можна було дати мені й менше, я стільки не проживу”, – сказав він.
17 лютого 1984-го відмовили нирки. Закінчив життя у лікарні Ленінграду. Йому було всього 37 років. За переказом, перед кончиною просив яблучка.
Мати Валерія довго просила владні структури забрати тіло сина. Перепоховали його поруч з дідусем у Гатне під Києвом.
На 50-річчя мами Ніни Михайлівни Марченко 1978-го написав їй листівку: “Люба матусю ! Ти мій безцінний скарб, світло, що освітлює гнітючу темноту. Материні добра, як виплекаю в уяві завжди, коли сумую і боляче. Відчуваю твої образи ( навіть якби ти надихала чистий папір) і бути неспроможним нічим зарадити – синівський тягар не з найлегших. Але я вірю в нашу тріумфальну зустріч. Так. Бажаю здоров’я і незгасимості Твого оптимізму. Син”.
Мати Валерія Ніна Михайлівна згодом напише книгу ”Листи до матері з неволі” (1981.)
Підготував Степан Беца
