Тернистий шлях шістдесятника Євгена Сверстюка
Тернистий шлях до істини пройшов у своєму житті шістдесятник Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк (Сільце, Волинь,13 грудня 1927 –1 грудня 2014, Київ) – український літературний критик, поет, мислитель, філософ, есеїст, учасник руху шістдесятництва, дисидент.
Батьки – селяни. Закінчив Львівський Державний Університет імені Івана Франка, відділення “ логіка і психологія” філологічний факультет (1947-1952). Аспірант Науково-дослідного інституту психології Міністерства освіти України (1953-1956), викладач української літератури Полтавського педінституту (1956-1959), старший науковий працівник НДІ психології (1959-1960), заввідділом прози журналу “Вітчизна” (1961-1962), старший науковий працівник відділу психологічного виховання НДІ психології (1962-1965), вчений секретар Українського ботанічного журналу. До речі, батько записав його народження 1928-го.
Дружина Валерія Андрієвська (1938-2020) – психоаналітик, кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник Інституту психології імені Г. Костюка.
1972-го за промову на похороні Дмитра Зерова звільнений з роботи за політичними мотивами. Переслідуваний за участь у Самвидаві і протести проти арештів і незаконних судів. 1965-го в Одеському державному університеті захист дисертації на кандидата педагогічних наук із зрозумілих причин не відбувся.
Формуючись як особистість в умовах ”відлиги”, Євген Сверстюк потрапив до дисидентського руху наприкінці 1950-х років. Протестував проти дискримінації української культури в СРСР.
14 січня 1972-го заарештований разом з багатьма іншими українськими письменниками. У квітні 1973-го за антирадянську агітацію та пропаганду засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.
– Я вам скажу, що перевага тих людей, які були суджені, полягає в тому, що вони вже знали, чого боятися, а чого ні. І зек відчуває плечима, чи є за ним шпик, чи ні, чого боятися, чого ні. Коли виступав, завжди знав, що там сидять шпики, але хай вони слухають. То був виклик, до певної міри зухвальство.
Євген Сверстюк: “1987-го Оксана Мешко поїхала за кордон і дала мені знати, що Конгрес українців (Нью-Йорк) чекає від мене слова. Я поїхав у Москву й по телефону передав до Західної Німеччини Галі Горбач. Московський телефон найнейтральніший, ніж київський. Він міг, якщо оплатити, витримати пів години, а деколи й годину. Таким чином, вдалося його передати, а там прочитали”.
1987-го Євген Сверстюк один із засновників Українського культурологічного клубу. із 1989-го редагував газету “Наша віра”, брав активну участь у відродженні УАПЦ.
Тоді ж очолив Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції. Упродовж 1993- 2000 – президент Українського відділення ПЕНклубу.
2011-го долучився до ініціативної групи “Перше грудня”.
Автор книжок, присвячених українській культурі та історії. За книжку “Блудні сини України” (1995) отримав Національну премію імені Тараса Шевченка. Удостоєний премії ЮНЕСКО “За міжетнічну і міжконфесійну толерантність” ”Корнеліу Копосу” (2000).
Друкувався у журналах – “Вітчизна”, “Дніпро”, “Жовтень”, “Дукля”. У “Літературній газеті” опублікував матеріал ”Котляревський сміється” про Тараса Шевченка. Автор есею ”Собор у риштуванні” (1970) про роман “Собор” Олеся Гончара.
Отримав премію “Світло справедливості” (2010). За грошову винагороду за неї придбав відлитий у Польщі дзвін. Він назвав його “Андрій” на честь свого покійного сина.
Дружина Валерія Андрієвська: ”Він знав про час свого відходу. Якось я бачу, що він сидить і пише. Заглядаю через плече – це моя остання зима”.
2015-го Євгенові Сверстюку відкрито пам’ятник у Києві (Бровари). 2016-го у Полтаві, Кропиницькому, Луцьку.
Кілька пам’ятних фраз Євгена Сверстюка
У нас духовність – часто ялове поняття, що прикладається до явищ, причетних і непричетних до культури. І все це називається духовністю: і політика, і еротика, і танці, і графоманство.
Так багато духовності, що фактично ядра і глибини того поняття нема. Я за те, щоби це поняття обережно вживати і простежувати, чи має воно спільне з тим всетворящим і всезапліднюючим Духом – чи воно просто спекуляція словом.
Я бачу перспективу в тій Церкві, що об’єднує людей, котрі шукають дороги до Бога. Я, зрештою, бачу сенс і в тій Церкві, яка гуртує село. До неї теж треба пустити струмінь із свіжого повітря, не можна, щоби темний поліський батюшка обслуговував бабусь, але був зовсім не цікавим для їх онуків.
Якщо говорити в рамках здорового глузду, то Бандера є українським націоналістом, якого переслідували все його життя, і практично він ніколи не був у бойових операціях, діях. Він сидів у польській в’язниці, сидів у німецьких концтаборах. І це були дуже жорстокі концтабори. Потім його вбили совєтські агенти.
Зрозуміло, що Росія нервово реагує на те, що Бандера став символом національного опору. Завжди той, хто вбив, дуже не любить свою жертву. Вбивця не може, щоб дарувати вбитому власного вчинку.
Розкручується саме політичний стереотип. Є певні імена, які за кремлівською режисурою, стали одіозними. На те, щоб вони були одіозними, працювала колосальна пропагандистська машина, цілі покоління.
Тому дуже важко протистояти безглуздій анафемі на храмобудівника Мазепу. Дуже важко реабілітувати ім’я Петлюри, оскільки він був утіленням українського національного опору. Він теж був убитий більшовиками.
У нас нема націоналістів типу Бандери, тобто людей, які вірять і які готові жертвувати життям. У нас дуже багато людей, які граються в націоналізм, використовують націоналістичну риторику.
Натомість націоналізм в Україні, то майже завжди означав “патріотизм”.
Підготував Степан Беца
Читайте також:
