Спогади Євгена Сверстюка про Василя Стуса
Ми продовжуємо публікувати спогади дисидента і філософа, літературознавця Євгена Сверстюка
про українських шістдесятників, багатьох з яких радянський тоталітарний режим буквально знищував у політичних засланнях, таборах і тюрмах.
Василь Стус вийшов на сцену тільки після смерті Василя Симоненка. Вони так і не зустрілися.
1964-го Василь Стус переїхав до Києва як скромний аспірант Інституту літератури. Щось було в його обличчі, розмові таке, що привертало до нього увагу.
Він одразу увійшов у наше середовище. А це було непросто. Треба було приходити із чимось. А не так, як казав академік Зеров: ”Здрастє, я ваша тьотя”.
Тоді був запит на симоненківські вірші. Василеві вірші вимагали поступового наближення. Якось так одразу я почав його називати “Базилеос”. Так він підписувався і в листах до мене.
1965-го його виключили з Інституту через поведінку під час показу “Тіней забути предків” у кінотеатрі. Бував я в нього і в дома, в хаті з осінніми яблуками і книжками по кутках. Тоді ще не відчувалося, якою буде ця постать у нашій історії. Коли я працював в “Українському ботанічному журналі”, він приходив до мене по кілька разів на тиждень із перекладами з Рільке. Частенько навідувалася одна жінка. То була літературний редактор Зінаїда Піскорська.
Така дивакувата жінка, яка дуже любила Стуса. Вона його впізнавала по кроках. Може, тоді вона була першою людиною в Києві, яка сказала, що Базилеос – найталановитіший сучасний поет. Він мені найбільше писав під час заслання. Ми були сусідами. Василь Стус був на Колимі, а я в Бурятії. Він надсилав мені книги і радіолу з платівками, бо скоро мав повернутися додому. У своїй уяві він вибудував “небобратство” з тих, кого сувора доля закинула високо. Дон-Кіхота приймав беззастережно.
Торік у Львові презентували фільм про Василя Стуса “Заборонений”
«Заборонений» — це український художній фільм, який на широкому тлі боротьби українських дисидентів кінця 1960-х — початку 1980-х років розповідає про життя і загадкову смерть відомого поета-шістдесятника, правозахисника, Героя України — Василя Стуса.
Р.S. Василь Стус (село Рахнівка, Вінничина, 6 січня 1938- 4 вересня 1985, Кучина, Росія). Він був четвертою дитиною у сім’ї. Батьки – тато Семен Стус, мати – Ірина Стус. Закінчив середню школу із золотою медаллю. Закінчив філологічний факультет Київського університету.
Самотужки вивчив латинь та німецьку мову. із 1963-го – аспірант Інституту літератури АН УРСР. Гостро сприймав несправедливість. Під час перегляду кінострічки “Тіні забутих предків” Василь підвівся… і крикнув: ”Всі, хто протестує проти арештів, встаньте!” Це був протест проти вбивства художниці Алли Горської (грудень, 1970).
Василя Стуса виключили з Інституту. Став чорноробом. Перший арешт. 1976-го відмовився від радянського громадянства. За його словами, бути радянським громадянином – значить бути рабом. Автор збірника “Зимові дерева”, нотатків “З таборових зошитів”.
1968-го підписав “листа 139-ти” керівникам СРСР проти національного гноблення. 1979 – член УГС.
Володимир Медведчук як адвокат без згоди на судовому засіданні визнав його “провину”. Із 47-ми років 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах Колими.
4 вересня 1985-го помер у селі Кучино, Росія. 1989-го його перепоховали. Залишив рукопис 300 віршів.
Підготував Степан Беца.
Читайте також: кого несамовито кохав командир армії УНР Петро Болбочан
