Спогади Євгена Сверстюка про Василя Симоненка

4 Грудня, 202414 Грудня, 2024 Редакція Євген Сверстюк, Василь Симоненко, видатні українці, філософ

Поділитись

Дисидент і філософ, літературознавець Євген Сверстюк народився 13 грудня 1928 року у селі Сільце на Волині.

1952-го закінчив філологічний факультет Львівського університету. Згодом – аспірантуру Інституту психології, та до захисту кандидатської дисертації його не допустили. Викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті, завідував відділом прози журналу «Вітчизна». Неодноразово його звільняли з роботи з політичних мотивів.

За свої політичні погляди відбував заслання у Пермських таборах.

Був дійсним членом Української Вільної Академії Наук у США. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка 1995 року, кавалер ордену Свободи.

Входив до Ініціативної групи «Першого грудня». Автор книжок і численних статей з літературознавства, психології та релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської. Помер 10 років тому – 1 грудня 2014-го року у Києві.

Пропонуємо спогади Євгена Сверстюка про ще одного українського поета-шістдесятника Василя Симоненка (8 січня 1935 р., – 13 грудня 1963 р., Черкаська обласна лікарня).

З фотографій видно, що він був чоловіком скромним. Із тихим глухуватим голосом. Я пригадую його першу появу в Києві.

1962-го був вечір Симоненка і Вінграновського. Тоді це були, здавалося, несумірні величини. Микола – актор, з його ескападами, гострими словесними бомбардуваннями.

Хто такий Симоненко, ніхто ще не знав. Увечері він мене наздогнав на вулиці. Я йшов до бібліотеки. Сказав, що він – Симоненко. І що він хотів би зі мною познайомитися. Я відповів: ”Ну, раз ви – Симоненко, тоді в бібліотеку я вже не йду. Йдемо до Світличного”.

Коли він уже хворів. ми їздили до нього в його рідні Черкаси з Михайлиною Коцюбинською і Романом Корогородським. То була така собі номенклатурна лікарня. Він один у великій палаті. Пригадую, як одна жінка принесла йому якусь книжку.

Вона запитала: ”Мне можно присутсвовать или здесь одни украинские националисти?” А Василь каже: ”Можна, можна. Це моя цензорка”.

Уявляєте, вона приїхала з Росії і побачила в Черкасах єдину живу душу – Василя. Їй не було чого сильно боятися, тому в “Черкаській правді” виходили такі його тексти, які ніколи б не пройшли в Києві. Вона тоді йому подарувала “Планету людей” Сент-Екзюпері.

Пригадую, як ми святкували початок 1963-го. Іванові Драчеві тоді дали квартиру. З натяком – біля Лук’янівської в ‘язниці. Зібралася компанія. Приїхав і Василь.

Іван Драч купив десь бочку червоного вина. На закуску щось уже не вистачило. Іван Драч тоді прочитав нам свою провісну баладу про порубані крила.

Під вечір раптом хтось зайшов у квартиру і повідомив, що секретар ЦК комсомолу вимагає терміново зібрати поетів. Бо в Манежі виступав Микита Хрущов і говорив про мистецтво. І на цю тему мала бути зустріч у Жовтневому палаці. Ми з Василем пішли. Симоненка запросили у президію. Після попередніх вірнопідданих виступів він своїм тихим голосом почав читати спершу про показне щастя доярок і пружні цівки молока, які крешуть у космос. Це ще можна було стерпіти. Далі “Де вони, ті відгодовані й сірі, недорікуваті демагоги й брехуни…”.

І нарешті “Гранітні обеліски як медузи”. Це був політичний виклик . Василь скромно зійшов зі сцени. На цьому вечір закінчився. До його потяга лишалось кілька годин. Я кинувся позичити пару рублів, бо сам мав лише три. Ми купили по пляшці пива. І тоді була дуже відверта розмова. Він зрозумів, що може бути після таких віршів у такій аудиторії… “В калюжі глибоко не пірнеш”, – скаржився Василь.

На його похороні була страшенна заметіль. Людей було небагато. Але то був майже офіційно підтриманий похорон. Вінки від редакції, партії. Більшовики страшенно любили покійників. Їх вони вже могли довільно використовувати. Коли ми влаштовували потім вечори Симоненка, достатньо було записати деякі виступи – і вже можна було судити. Я говорив колись про Симоненка в одній школі. Директор після виступу підходить і запитує: ” Я послушал ваше виступление и не могу понять: существует еще советская власть или ее уже нет?”.

Р.S. Василь Симоненко (селище Біївці (Полтавщина), 8 січня 1935 – 13 грудня 1963, Черкаси, лікарня). батьки колгоспники – батько Андрій Симоненко, мати – Ганна Щербань.

Дитинство майбутнього поета – важке і голодне. Батько залишив сім’ю, його заступив дідусь. До Ганни сваталось чимало чоловіків, та вона дуже любила сина Василя і не хотіла, щоб він мав вітчима. Початкову школу закінчив у селі. У школі з-поміж дітей він вирізнявся двома речами – бідним одягом та розумом.

Потім продовжив навчання в сусідньому селі Єнківці. 1952-го закінчив із золотою медаллю Тарандіївську СШ (тільки в одну сторону 9 км.) Мріяв поступити на факультет журналістики. Відмовили – мав 16 років. І все-таки здобув освіту в Київському Національному Університеті імені Тараса Шевченка (1952-1957).

Стажувався в університетській багатотиражці “За радянські кадри”, вів рубрику “На літері Парнасі”. Упродовж 1957-1960 рр. працював у газеті “Черкаська правда”, згодом у газеті ”Молодь Черкащини”, одночасно власкор “Робітничої газети”)(Київ).

Весною разом із Лесем Танюком заснували КТМ. 1962– член СПУ. Разом із Танюком виявляли могили розстріляних НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, а також – лісовому масиві біля Биківні.

Міліція встановила за ним нагляд. 6 червня 1962-го на вокзалі Черкас його затримали і насильно повезли в міліцію. Сильно побили. Поклали в лікарню. 13 грудня 1963-го помер. (Офіційна версія – рак нирок).

Р..S.Василь Симоненко: ”Формалізм починається там, де кінчається правда. Якщо поет не приносить нової думки та емоцій – він формаліст”.

Серед його творів –“Ти знаєш, що ти – людина”, “Лебеді материнства”, “Грудочка землі”, “Задивляюсь у твої зіниці”, “Є тисячі доріг’…

Чимало написав у Самвидаві – “Некролог кукурудзяних качанів”, “Злодій”, “Одинока матір”, “Брама”, “Де зараз ви, кати мого народу”.

У його доробку кілька інтимних віршів – “Тиша і грім”, “Земне життя та жінка”. ” Казка про Дурила” опублікована через 24 років після смерті поета.

Овдовіла дружина Людмила та осиротів син Олесь.

17 листопада 2010-го у Черкасах зведено йому пам’ятник. Його іменем названі школи №33 (Черкаси) та № 252 (Київ).

Встановлено п’ять премій

Як кохав Василь Симоненко

У соцмережах автор матеріалу натрапив на допис про кохання Василя Симоненка та його останні дні у лікарні, куди він потрапив не без допомоги радянської міліції.

“Вона вперто не відповідала на листи. Василь наполягав, називав Малюсею, зізнавався, що всі дівчата в темно-блакитних пальтах здалеку дуже схожі на неї, а зблизька – ні. Що ніхто й ніколи йому так не морочив голову.

Подумки цілував жіночі пальчики, щоб швидше залишили на аркуші хоча б кілька нехитрих слів. Писав у щоденнику: «Ходжу наче схиблений. Навіть найкращий друг сказав, що віднині я тронутий суб’єкт. А як від такої дівчини не тронутися?»

Хлопець кохав пристрасно та зворушливо, а у відповідь розливалася тиша. Від неї в роті ставало так гірко, ніби наївся кульбаби. Продовжував навчання в університеті, блискуче складав іспити, потужно любив. Настільки, що навіть вдався до «чарів» і зробив для коханої вино з троянд. Придбав на базарі відро пелюсток, розтер з цукром, залив водою, дочекався бродіння. Це вино називав на французький манер СимонЕ, а дівчину замість Людмила – Люсьєн. Люся й далі працювала кур’єром у місцевій газеті. Невибаглива, трохи поверхнева, дещо легковажна.

Згодом відбули весілля, і життя набуло нових барв. Молодятам дали двохкімнатну квартиру з видом на Дніпро, Люся завагітніла, приїхала свекруха. Про свою матір наречений попередив відразу: «Вона підняла мене самотужки. Все життя в хаті, вкритій очеретом. Не пішла заміж, щоб вітчим часом не скривдив». Так і жили. Василь захищав диплом і продовжував листування, обціловуючи кожним словом. Навіть руки, якими чистила карасів.

Люся ставилась до всього прагматичніше, більше цікавилася столичними гардинами, ніж мистецтвом. Чоловік розводив руками: «У травні штори були, а в червні – як вітром здуло». Благав добре їсти, бо вагітність – це серйозно (приїду та буду годувати, як гуску) і пошити собі нове вбрання. Римував. Дружина не розуміла поезій чоловіка. Думала, буде заробляти на хліб, а не ночами бавиться віршиками. Той лише усміхався й черкав сірником на сходовій клітці. Віддавав перевагу «Примі» та скурював по дві пачки на день.

У лютому народився син Олесь. Василь відчував таке піднесення, що не втримався й під час виступу в Будинку офіцерів зізнався: «Сьогодні народився ще один захисник вітчизни, а я його тато». Далі розлилася «відлига», і поет авансом вирішив, що тепер можна все.

На повний голос заговорив про злочини радянської влади й масові поховання, які слід перетворити на місця скорботи та пам’яті (бачив на власні очі, як хлопці на галявині Биківнянського лісу грали черепом з діркою в потилиці у футбол). За сміливцем почали стежити. Дорікали: «Ти ж комуніст».

Він не здавався. Вперто їздив у відрядження, шукаючи достеменної правди. Люся мала підозри, щодо коханки, адже про роман з Ніною ходили докучливі чутки. Василь пояснював, що між ними – нічого. Лише людяність і тепло. Ніну підтримав, коли вагітною пішла від чоловіка й наголосив: «Не проспи життя». Присвятив: «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це, чи ні?» Дав кілька порад з приводу віршування. Оце і все. Обіймав свою Малюсю й шепотів з неприхованим болем: «Все одно люблю тебе набагато більше, ніж ти мене».

У той день проводжав друга на залізничній станції та хотів купити цигарки. До початку обідньої перерви лишалося кілька хвилин, але буфетниця зухвало зачинила двері. Василь обурився. Дамочка покликала міліціонерів, ті скрутили «дебоширу» руки й на очах в натовпу запхали у «воронок».

Поета били професійно, не залишаючи синців. Орудували «товстими палицями», заповненими піском. Основні удари припали на хребет та нижню частину спини. Всередині щось невпинно рвалося. Мозок скрипів і римував. Після побиття почувався кепсько.

Нестерпно болів поперек, тож звернувся за допомогою, і лікарі діагностували рак нирок. Видно, хвороба тліла, а міліціонери її прискорили. Василю зробили операцію. Марно.

Один з товаришів звернувся до відомого на той час онколога на прізвище Шевченко. Попросив приїхати, обстежити, але той відмовлявся: «У мене таких хворих – повні палати».

– Ви носите прізвище Шевченко, а якщо я вам скажу, що цей хлопець – новий Кобзар ?
– Тоді приїду.
Лікар прибув до Черкас сірого зимного дня. Оглянув, прочитав вірші, а коли вийшов на вулицю, заплакав:
– Я безсилий.

Василь згасав. Хутко втрачав вагу й не міг зігрітися. Саме тоді написав своєму п’ятирічному сину: «Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки батьківщину».

Люся-Малюся не хотіла помічати серйозності хвороби. Казала: «Хай просто менше палить, і буде все добре». Ніна провідувала часто. Напередодні попросив яблук, а коли прийшла з сіткою, побачила спорожніле ліжко.

Ховали поета у заметіль. Розгублені друзі, мати, син-дошкільник… Поруч з чолом – почорніла калина. У паспорті – 28 років.

Люся-Малюся відразу привела нового чоловіка.
Мати пережила свого сина на 35 років.
Досі на могилу Василя Симоненка люди несуть яблука…