Любов Шульгина як взірцевий образ української матері
Саме з Хорольським повітом пов’язане життя славетної родини Шульгіних – на жаль, незаслужено забутої на Полтавщині. Майбутня просвітителька і патріотка, мама Героя Крут народилася 1 (13) березня 1865 року в с. Бурбине Хорольського повіту у сім’ї Миколи Устимовича – нащадка гетьманів Павла Полуботка і Данила апостола.
Цікаво, що існує легенда, начебто, у родині Шульгіних зберігалася вишита сорочка гетьмана Павла Полуботка.
Опіка своїми учнями, а чужих для неї не було
Подружжя мало трьох синів і дочку Надію. Старший син Олександр народився в 1889 році у селі Софине неподалік Хоролу. Шульгин Олександр Якович (30 липня 1889, с. Софине, Хорольський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія – 4 березня1960, Париж, Франція) – український політичний, громадський, культурний і науковий діяч. Член ТУП, а потім УПСФ, дійсний член НТШ.
У 1917 році – член Центральної Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ. У 1918 році – посол УНР в Болгарії. Член делегації України на мирній конференції в Парижі. З 1920-х років – в еміграції. Брав участь у емігрантських урядах УНР. Професор УВУ в Празі. Батько журналіста Ростислава Шульгина. Походив з козацького старшинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами; син Якова Шульгина. Викладав історію й філософію у Петербурзькому університеті (1908-1915), згодом асистент у ньому (1915-1917). Там почав свою громадсько-політичну діяльність, активний у Петербурзькій Громаді ТУП, пізніше у демократично-радикальній партії, яку у 1917 році перейменовано на Українську Партію Соціалістів Федералістів, член її центрального комітету.
У Петрограді з ініціативи Української Національної Ради Шульгин був делегатом до Ради робітничих і солдатських депутатів. З початком березневої революції Шульгин повернувся до Києва, став членом Української Центральної Ради, згодом і малої Ради, з липня 1917 року до 30 січня 1918 року генеральним секретарем міжнаціональних (пізніше міжнародних) справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З’їзду народів Росії у Києві (вересень 1917 р.).
За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнала de facto УНР членом української делегації на Мирову Конференцію в Парижі, згодом (у 1920 році) голова української делегації на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві; з 1921 року очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі.
На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Міжнародної Унії для Ліги Націй, головою якої він був. У 1933-1938 роках виступив проти більшовицького терору в УССР, примусової праці, голоду в Україні; Шульгин домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національності. У 1923-1927 роках жив у Празі, де був професором УВУ і українського Високого Педагогічного Інституту імені М.Драгоманова, у яких викладав загальну історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикально-демократичну партію, ставши головою її празького комітету. В 1926 році був призначений міністром закордонних справ УНР у вигнанні й керував її зовнішньою політикою 1926-1936, 1939-1940 (тоді ж очолював уряд УНР у вигнанні) і 1945-1946.
У Парижі Шульгин з 1927 року брав активну участь у житті української еміграції: 1929-1939 – голова Головної Еміграції Ради, редактор ревю «Прометей», співредактор тижневика «Тризуб» (у 1940 році – редактор), співзасновник Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України. Під час німецької окупації був заарештований (1940-1941). Після 1945 віддався науковій праці: засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946-1960), ініціатор і віце-президент міжнародної вільної академії в Парижі (1952-1960), що об’єднувала учених у вигнанні. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній організації біженців (ІРО, 1948-1952 роки) і співробітник французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ (1952-1960 роки).
Автор розвідок з історії української державності 1917-1918 років і діяльності уряду УНР у вигнанні:»Політика» (1918 рік), «L’Ukraine, la Russie et les puissances de l’Entente» (1918 рік), «Les promlemes de l’Ukraine» (1919 рік), «L’Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en Ukraine» (1927 рік), «Державність чи Гайдамаччина» (1931 рік), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934 рік), «L’Ukraine contre Moscou, 1917» (1935 рік), соціологічні і історіософічні праці: «Нариси з нової історії Європи» (1925 рік), «Les origins de l’esprit national moderneet J.-J. Rousseau» (1938 рік), «L’histoire et la vie. Les lois, le hazard, la volonte humaine» (1957 рік). Статті в «УЗЕ» і «ЕУ» (доба Центральної Ради, доба Гетьманщини), у наукових збірках, журналах, особливо у паризькому «Тризубі», «Promethеe» (1916-1938 роки), «La Revue de Promethеe» (1938-1940 роки), «Українській літературній газеті» (1956-1960 роки) та ін.. Помер у Парижі, похований у Сарселі.
Молодший син Микола (1896 р.н.) – радник місії УНР у Парижі.
У Софиному Хорольського повіту Полтавщини іноді бував і їх рідний брат, який народився у Єлисаветграді (нині Кропивницький) – Володимир: студент фізико-математичного факультету Київського університету, фундатор (1913 рік) й голова Київської Української студентської Громади.
Нащадок українських гетьманів Володимир Шульгин опинився серед добровольців, що захищали УНР сто років тому. Поліг смертю хоробрих під Крутами.
Видатний український драматург Людмила Старицька-Черняхівська у газеті «Нова Рада» так відгукнулася про смерть Героя: «Чи є хто з українців в Києві, хто б не знав Володю Шульгина? Його ніхто не знав Володимиром Яковичем, не зважаючи на те, що він вже кінчив університет, так хотілося кожному сказати щось тепле, ласкаве цій всім дорогій, всім любій, всім рідній людині. Одколи скінчив гімназію, він став душею молоді і теплим зв’язком між нею і старшим поколінням, бо він був увесь – любов до України. Палкий організатор, палкий промовець, теплий заступник всіх тих, що постраждали за Україну, любий, дорогий, незабутній Володя Шульгин. Він згромаджував, єднав молодь і разом з тим всією своєю істотою збуджував в людей старшого віку віру в долю України».
