Орест Левицький – історик, письменник, походив із древнього священицького роду (Полтавщина), вихованець Київського університету, учитель середньої школи (Київ).
Народився Орест Левицький 25 грудня 1848 року в селі Маячка Кобеляцького повіту Полтавської губернії (нині Новосанжарського району Полтавської області).
Батько був православним священником. Його предки належали до козацького стану, служили сотниками й осавулами
Війська Запорозького, брали участь у повстанні Гетьмана
Івана Мазепи проти російського царя Петра І.
Цю інформацію у родині Левицький приховувати, наголошуючи саме на священицькому походженні, щоб не наражатися на підозри російських жандармів.
Орест Левицький яскраво показав, що українська жінка – шляхтянка XVI –XVII cт. рівноправна з чоловіком, мала такі ж громадянські права, особисту незалежність, як і її чоловік-шляхтич.
Жінка була членом церковних братств, засновницею шкіл, монастирів, богоділень, служила у війську, вільно вибирала собі нареченого, виховувала дітей, сама розпоряджалася своїм майном, управляла ним, вільно розривала шлюб.
За словами Ореста Левицького, українській жінці-шляхтянці могла заздрити жінка-шляхтянка будь-якої з європейських країн.
Права жінок
Орест Левицький про права жінки пише так: ”….. пользовалась широкой личной и имущественной независимостью почти не уступая в полноте своих гражданских прав мужчине… При заключении браков, добрая воля и согласие невесты считалось таким же существенно необходимым условием, как и свободный выбор жениха… Хотя, по смыслу статута, муж считался якобы опекуном своей жены, но в действительности мы видим, что жена пользовалась такою ж независимостью в своих действиях, как и ее муж. Она самостоятельно управляла своим “вином”, и если сверх того имела наследственные имения, то имела право их дарить и закладывать; самостоятельно, от одного своего имени, вела судебные иски, процессы…”
Крім того, жінка мала право отримувати освіту. Вивчення грамоти вважалося обов’язковим як для чоловіків, так і для жінок.
Письменник розглядає родинні стосунки в органічному зв’язку з давноруським звичаєвим і писаним правом. На жаль, про життя нижчих верств української спільноти свідчать лише окремі актові книги.
Цікавою є стаття дослідника “Невінчані шлюби на Україні в XVI – XVII ст.” У ній
Орест Левицький аналізує виникнення необхідності вінчання у шлюбній обрядовості, відзначаючи той факт, що воно прийшло в Україну із Візантії після хрещення Русі.
Дослідник також наводить причини, що призвели до узаконення вінчання. В XVI столітті вище православне духовенство часто скаржилося, що багато людей живуть незаконно, тобто не вінчаються.
“З погляду церковних канонів, такі шлюби мусіли здаватися беззаконними, – зазначає О. Левицький, – але простий люд, а почасти й вищі верстви тодішнього українського суспільства не
вважали їх за такі. Тут зіткнулися два ріжні погляди на шлюб і форму його здійснення; церква
розуміла його за “таїнство” і єдиною законною формою здійснення його почитала вінчаннє, а
звичаєве народне право віками виробило свій погляд на шлюб, як на вільну угоду, яку чоловік та жінка по своїй власній охоті замикають, а коли хочуть, то й ламають; а щоб ся угода
усіма вважалась за чесний шлюб, треба було прилюдно ставити законні звичаї” (Левицький)
У своїх дослідженнях обряду вінчання, наводячи різні приклади, О. Левицький доходить
висновку про те, що в XVI – XVII століттях в розумінні не тільки простих людей, а навіть і
самого духовенства, церковне вінчання саме по собі, без виконання весільного обряду не
мало в шлюбі вирішального значення. Воно виконувало роль лише релігійного акту і не було
фактом дійсного одруження, яким виступало власне весілля. Результатом же всіх настанов
обов’язковості вінчання стало те, що в Україні почали вінчатись в один день з весіллям. Це
залишається актуальним і до сьогоднішнього дня.
Отже, маємо низку тодішніх жінок, зокрема їх походження, суспільне, культурне та родинне становище, за даними Ореста Левицького.
Гальшка Гулевичівна (1575-1642) – одна із засновниць Київського братства, монастиря, а також школи при ньому, шпиталю для дітей міщан і шляхти (1615).
Ганна Гойська (XVI ст.) – заснувала Почаївський монастир, в якому діяла друкарня.
Раїна Ярмолинська – засновниця Загаєцького монастиря.
Софія Михайлівна Чорторийська – заснувала у своєму маєтку Рахманові (Волинь) друкарню і сама перекладала із грецької на українську мову книги Св. Письма (євангельські та апостольські бесіди).
Раїна Могилянка Вишневецька (1589-1649) підтримувала православну віру, монастирі Густинський, Магарський, а також ігумена Густинського монастиря, церковного діяча Ісаю Кониського.
Ганна Борзобагата-Красенська підкорила своєму впливові чоловіка і тестя – луцького владику, управляла казною Луцької єпархії, робила наїзди на маєтки сусідів-шляхтичів, навіть відмовлялась виконувати накази і вимоги короля.
Коли проти неї було організоване загальне ополчення воєводства, одягнула панцир і, орудуючи гайдамаками з гарматами, успішно відбила атаки шляхти. Знаючи добре тодішні закони, вона вела судові процеси.
Софія Ружинська – волинська княгиня (1608) – очолила військовий загін (шість тисяч осіб піхоти і кінноти) з військовою музикою і прапорами приступом здобула замок князів Корецьких (Черемош), спалила його.
Олена Зависна – героїня часів Хмельниччини (1654), під час оборони Буші увійшла до фортеці, підпалила пороховий льох і сама загинула разом з ворогами.
Звісно, сімейне життя у кожного складалося по-різному, розлучення подружжя були і в минулому.
Орест Левицький пояснював їх намаганням родин уникнути кровопролиття. Водночас на підставі документів він довів, що українську дівчину силою ніхто не віддавав заміж, а мусив рахуватися з її волею чи бажанням.
Свобода наречених – головна умова шлюбного права. Письменник зумів показати всі етапи українського весілля – від змовин до самого весілля.
Давньоруське право дозволяло необмежену кількість одружень ( через те князь Володимир мав кілька сот дружин-наложниць), а Литовський статут дозволяв одружуватись не більше чотирьох разів, а також з восьмого коліна кревного родичання.
Траплялися в Україні випадки, коли засудженого до страти чоловіка, могла визволити будь-яка дівчина з натовпу, але з умовою, що вона стане його дружиною.
До слова, Орест Левицький рано завів сім’ю. Ймовірно, саме через потребу утримувати сім’ю він був змушений заробляти вчителюванням. Пізніше
Михайло Грушевський, який близько знав Ореста Івановича, писав:
“На все життя зоставсь учителем середньої школи, латинської та російської мови, і це було одною з тих трагедій його життя, котрі він відчував прикро і глибоко”.
Орест закінчив духовне училище та семінарію в Полтаві. Його рекомендували до Київської духовної академії, проте він не захотів ставати священником. Назбиравши грошей працею домашнього вчителя, вступив на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира. Але й юриспруденція не надто вабила юнака, тож він перевівся на історико-філологічний факультет, де став одним із перших учнів і послідовників Володимира Антоновича – видатного українського історика польського походження, до наукової школи якого належатимуть також Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Митрофан Довнар-Запольський, Іван Каманін, Василь Данилевич та інші.
Рано одружившись, так само рано овдовів, залишився з двома малими дітьми, мусив дбати про їхнє утримання.
Водночас викладав латину та російську словесність в 4-й Київській прогімназії , географію в музичному училищі; працював помічником завідувача Центрального архіву в Києві; діловодом управління Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора. Активно співпрацював з журналом «Київська старовина».
Оскільки викладачам гімназій було заборонено публікувати свої статті під власним ім’ям, Левицький друкувався під псевдонімами. Загалом їх нараховується близько 25, найвідоміші: Маячинець, Беркут, Орленко, Волинець.
У доробку письменника та історика Ореста Левицького понад 200 наукових робіт з історії України та правознавства; історичних оповідань та повісті «Ганна Монтовт», наукової розвідки «Сім’я та побут українців у XVI ст.» і багатьох інших.
З ім’ям Ореста Левицького пов’язані перші наукові видання козацьких літописів XVIІ-XVIII ст., перше в українській історіографії наукове видання Літопису Самовидця, видання Львівського літопису 1339–1649 р.р. та Літопису Йоахима Єрлича 1620–1673р.р., великої кількості інших пам’яток, історіографічних та археографічних матеріалів.
Орест Левицький брав участь у перекладі українською мовою Євангелія.
У листопаді 1918р. українські науковці О.Левицький, В.Вернадський, А. Кримський, Д. Багалій та М.Василенко заснували Українську академію наук. Орест Іванович головував на першому засіданні УАН, під час якого Президентом був обраний Володимир Вернадський. У 1920р. О.Левицький став керівником відділу соціальних наук, а через два роки — Президентом Академії.
Це, до речі, єдиний випадок за всю історію Академії наук України, коли її очолив гуманітарій.
Зі встановленням влади більшовиків у Левицького виникли чималі складнощі. Спочатку родину намагалися виселити з квартири (допомогло клопотання сина – військового лікаря у Червоній армії). Але чекісти тримали історика під постійним наглядом аж до його смерті. Час від часу влаштовували провокації.
У липні 1920р. заарештували дружину історика, в оселі вчинили трус, який більше скидався на погром, вилучили частину особистої бібліотеки. Дружину після двотижневого ув’язнення випустили, але книги так і не повернули…
У березні 1922 року під час спільного зібрання Всеукраїнської академії наук Ореста Левицького обрали головою-президентом академії.
Але на цій посаді він пробув лише півтора місяці. 9 травня 1922-го Орест Іванович помер під час наукового відрядження на Драбівській дослідній станції Золотоніського повіту. Поховали його в селі Митлашівка (нині Драбівського району Черкащини).
Підготував Степан Беца
