Найбільша перемога Кир Володимира Стернюка

Торік на свято Покрови, яке тепер відзначається 1-го жовтня, у Трускавці освячено і відкрито пам’ятник митрополитові Володимиру Стернюку (12 лютого 1907-29 вересня 1997), ЧНІ, місіонеру, в’язню радянських концтаборів, із 1972-го очолив УГКЦ в Україні як місцеблюститель митрополичого престолу.

 

Сьогодні пропонуємо спогади про Кир Володимира Стернюка, які описав священик Іван Музичка (21 листопада 1921 року в селі Пуків на Івано-Франківщині – помер у Римі 22 лютого 2016 року. Похований 25 лютого в крипті собору Святої Софії).

 

Головною метою моєї першої поїздки в Україну, як і пізніше, було питання катезитики  і катехизи, якими я займався в Римі при УКУ пару років. Здавалося мені тоді, що це буде перша важна справа у вільній Україні. Тут вже відбувалися різні богословські курси для підготовки покликаних до священства. То була сизифова праця нашої підпільної Церкви. Я їхав зголоситися зі своєю  поміччю і, очевидно,  просити благословення в Ісповідника віри Кир Володимира Стернюка. Знайти адресу і місце проживання Ісповідника не було важко. В канцелярії, біля собору Св. Юра, був добрий чоловік, що тут служив. Він повів мене різними вуличками.

Ідучи до помешкання Ісповідника Володимира, згадав Блаженнішого Йосифа, Ісповідника Кир Василя Величковського, якого не раз зустрічав у Римі аж до його виїзду у Канаду. Зустріч з Ісповідником Кир Володимиром не була першою з числа зустрічей з подвижниками нашої Церкви. Вперше вона відбулася на терені, де він служив, терпів і трудився, – у Львові.                                                                                

Будинок, де було помешкання Кир Володимира,  –  старий, нічим не примітний, просив, як і інші будинки Львова, ремонту, віднови і направ. Сходи тьмаві, доволі брудні, двері нічим, окрім старости, не примітні.

 

Короткий стук – і ми зі служачим на порозі. Відчинив Владика. Було чути, як він устав від столу, за яким щось читав. По християнськім привіті я припав до його твердих, запрацьованих фізично рук. Поки я знайшов язика у роті, мій супутник уже представив мене. У відповідь типова давня галицька відповідь: ”Гості, гості, чув про вас, ну, от сідайте, де бачите от так воно у мене…”.

 

Кімната маленька-маленька, може б і виглядала більшою, коли б не було стільки книжок і різних предметів (усі також маленькі): ліжко, впритул до нього  столик, що служив і престоликом для Богослужб, і стільчиком. Ніяково йому, ніяково і нам. Він пробував виправдовуватись: “От так то тісно у мене”.

Митрополит розпитував мене про Рим, що там думають про нас в Україні, що будуть робити для нашої кращої долі. Очевидно, то були питання, на які я не мав відповідей.  Я пригадую зацитував журливу пісню-думу з часів Богдана Хмельницького: ”Ой хто знає чи відає, що Хмельницький думає-гадає, підставляючи замість прізвища гетьмана слова: ”що там папа думає-гадає”. Владика засміявся і радо почав питати про мене, звідки родом, як опинився в Римі, що там роблю. Бесіда стала живою як між давніми знайомими.

 

Так, так в Україні, зокрема, у “підпіллі” був страх перед нами, із Заходу,  перед “новим богослов’ям”. Був  острах перед “латинізацією”,  що видавалась тоді “страшним явищем, що несло  нашу загибель”, боялися крайнього “восточництва”,  яке також досить агресивно йшло із Заходу. Одні та інші були для нашої Церкви в Україні “чужинцями”. Це нещастя прийшло до нас,  коли Церква після геройського мучеництва починала нове життя у Христі. Щось подібного трапляється в медицині, коли,  подолавши важку травму, людина впадає у кризу нервової системи.

 

Таке було і в нас, на еміграції. Кожний на свій спосіб шукав стежок, доріг і напряму в усьому – політиці,  Церкві,  культурі, богослов’ї, науці,  економіці. Ми часто жили старими позиченими світоглядами, декларували,  патріотично проповідували з мріями і гаслами, що найближчого Різдва будемо в Києві. На запитання: “Як же воно буде, коли доберемось до Києва?” – відповідали: “Якось воно буде”.

 

 

Слухачі сідали скрізь, де тільки можна було. Видно  велике зацікавлення,  бажання вчитись. Відчутно й богословську атмосферу. На Заході таких учнів ми не мали. Був гострий брак підручників. Ми на еміграції  їх не приготували… Порадив післати студентів до Любліна.  Митрополит  зауважив, що боїться  студій у Польщі. На його думку,  стосунки між поляками та українцями ще ятрять після війни незагоєними ранами, треба ще почекати.  Обережність Владики  частково виправдана. Тодішній кардинал Вишинський добре ставився до наших студентів у Варшаві, вірив, що буде вільна Україна “на тим старим російськім прухнє”.

Він, як стратег, мав добрий план нової праці і звитяги, що почалася і триватиме тривалий час.

 

Кир Володимир радив:  Блаженніший Мирослав як Патріарх чи Верховний Архиєпископ нехай лишається в Римі до свого повороту у Київ “у время благоприятноє”  і дбає звідти про всю нашу Церкву в Україні, Росії і на поселеннях по цілім світі. 

 

Владика Стернюк нехай стане митрополитом у Львові і нехай відбудовує зруйновану Митрополію,  здобуває награбоване грабіжниками, відродить  завмерле життя  З’єдиненої церкви, приверне їй силу і славу, якою вона цвіла в Києві по своїм хрещенні з Володимиром у неподіленій Христовій єдиній, святій, соборній і апостольській Церкві.

 

Митрополита Стернюка,  як Христового полководця чи як наша Літургія подібних йому називає воєводу,  який виграв багато баталій, були б шанували,  бо він мав вінець Ісповідника, й “імуще кріпость сію” харизму, що здобув би мирно, як і інші перемоги і мир  між Церквами на цьому довго безталанному  Сході.

 

Йому не дозволили. І він в своїй монашій смиренності і послузі прийняв це,  і  то була його чи не найбільша перемога.

 

 

Читайте також: що говорив про похвалу кардинал Мирослав Іван Любачівський