Як Борис Грінченко з дружини-росіянки “виліпив” українську письменницю

Народився Борис Грінченко 9 грудня 1863-го на хуторі Вільховий Яр (Харківщина) у родині відставного офіцера зі збіднілих дворян, де розмовляли російською.

 

У п’ять років хлопчик навчився читати, зростав серед книжок батьківської бібліотеки. Одинадцятирічного хлопця віддали в реальне училище (Харків). Там, читаючи  праці Тараса Шевченка, почав писати українською і з часом долучився до гуртка революціонерів-народників.

 

У грудні 1789-го його арештували за читання заборонених книжок. У в’язниці через півтора місяця захворів на сухоти. Постійно за ним  наглядала поліція. Вдома Борис навчився шити чоботи. Згодом влаштувався канцеляристом у Харкові.

 

Одночасно вчився. 1881-го склав екстерном іспити на звання народного вчителя. Учителював на Слобожанщині.  Переглянув свої політичні погляди, відрікся від тероризму і революційного перетворення світу. Знайшов себе у просвітництві народу задля поступових національно-культурних та соціальних перетворень у напрямку до самостійного національного життя українців.

1891-го Борис Грінченко спільно з Миколою Міхновським, Іваном Липою, Миколою Вороним та іншими діячами заснував славнозвісне Братство Тарасівців, що чи не першим обґрунтувало ідею самостійності України.

 

З 1904-го – лідер новоствореної Української демократичної партії. Обстоював поширення української мови у школі та в установах, укладав перші українські підручники і читанки. Організатор єдиного в підросійській Україні видавництва книжок українською,  видав  п’ятдесят назв накладом 200 тисяч примірників. 

 

Укладач чотиритомного ”Словаря української мови”(70 тисяч слів української літературної  і народної мови. За Грінченковим  словником  укладено нинішній український правопис. На підставі цієї праці НАН України видала 11-томний Словник української мови).  Борис Грінченко додав своїх 20 тисяч власноруч записаних слів.                            

                                    

Цікаво, що однодумці, друзі настільки захопилися ним, що своїх дітей називали йменням Борис. Це була людина феноменальної працездатності, феноменального таланту.

 

До 1930-х років Борис Грінченко звеличався апостолом. З початком червоних репресій намагалися викреслити з пам’яті за “буржуазний націоналізм”. Його твори майже не видавали.

 

1963-го, в дні т. зв. відлиги, організували вечір  у Спілці письменників України. На жаль, вже на початку 1970-х його творчість знову “забули”. Навіть у Київському університеті студенти нічого не знали про Бориса Грінченка. Хто говорив, що це герой війни, і все, що хотів.  Виникла ідея створити музей – аби бодай студенти-грінченківці знали цю неординарну постать.

 

2009-го музей відкрили і відтоді першу лекцію з першокурсниками проводять тут.

1888-го Борис Грінченко на вчительських курсах у містечку Змієві знайомиться з молодою вчителькою, купецькою донькою з Богодухова Марією Гладиліною.

 

За рік повінчалися у харківській Воскресенській церкві. Тепер Марія стала вірною помічницею у його важливих і важких справах. Навіть через десять років спільного життя Борис Грінченко писав до неї, як закоханий  юнак. Листи завжди закінчував словами: ”Цілую твої  ніженьки. Твій Борис”.

“Мій учитель працює для рідного краю. Я… по щирості не можу сказати, чи для рідного краю, чи для отих очей, що глибоко зоріли й зоріють мені в душу”, – писала про своє почуття Марія Грінченко (псевдо. Загірня). Казали люди, що Борис Дмитрович умів краще тішити їхню єдину дитину, ніж вона.

 

Тоді в підросійській Україні не було українських дитячих журналів. Єдиний український журнал для дітей, “Дзвінок”, виходив у Львові. Борис Грінченко великими друкованими літерами випускає для своєї доньки журнал “Квітка” в одному примірнику. Підписав: “Редактор – татко’.

Настя Грінченко також стала дитячою письменницею і перекладачкою. Вона закінчила гімназію у Чернігові, а в Києві – приватну гімназію Дучинської.

 

Потім батько відвіз  її у Львів в університет. Тут дівчина познайомилася з членами Революційної Української партії, Захопилася українським  соціал-демократичним робітничим рухом. Залишила навчання і повернулася в підросійську Україну. Працювала у Полтаві на партійній роботі, потім – у Лубнах. Жила громадянським шлюбом із  студентом Миколою Сахаровим.

 

Її арештували і посадили у Лук’янівську в’язницю, де вона захворіла на туберкульоз. Борис Грінченко визволив доньку. Вдруге він дав заставу, коли донька перебувала на восьмому місяці вагітності. Настя народила сина і дала йому ім’я Воля (Володимир). Померла у жовтні 1908-го, у лютому помер і 11-ти місячний її син.

 

У Бориса Грінченка відкрився задавнений туберкульоз. Помер в Італії 6 травня 1910-го. Усі Грінченки поховані на Байковому  кладовищі. У заповіті він написав, щоб за гроші, виручені з видання його книг, побудували українську школу імені Володимира Грінченка, внука.

 

Нарешті, не втримаюсь, щоб не навести актуальну заповідь Бориса Грінченка: ”Звикли завтра всі людці робити, плентатись помалу до мети: Звикни все робити лиш сьогодні і до неї першим прийдеш ти”.       

В Україні працюють два музеї Бориса Грінченка – в селі Олексіївка на Луганщині, де він трудився упродовж шести років, та в Київському університеті імені Бориса Грінченка.

 

У будинку неподалік ректорату вишу була колись київська “Просвіта”, яку очолював  Борис Грінченко, його заступником була Леся Українка. Поруч дружина Марія придбала квартиру, аби розмістити в ній бібліотеку свого чоловіка для міста. Там, у сквері 2011-го 22 серпня відкрито пам’ятник Грінченку (скульптор – Микола Обезюк, архітектор – Микола Босенко) на кошти викладачів, студентів і освітян Києва.

 

Свого часу письменник Михайло Коцюбинський про Бориса Грінченка сказав так: “Нехай буде потіхою вам, як і всій Україні, що він був серед нас, що його велика праця, його велика любов до народу не згинуть ніколи”.

 

 

Читайте також: як українська монахиня стала “Праведником світу”