У вівторок, 12-го листопада, минає сім років від часу, коли відійшла у вічність відома українка, єдина у світі жінка-археолог, яка організувала й успішно провела понад 50 археологічних експедицій професор Лариса Крушельницька (5 квітня 1928, Стрий, нині Львівська область, Україна — 12 листопада 2017, Львів).
Наслідком експедицій Лариси Крушельницької стали 206 наукових досліджень, з яких понад 170 опубліковані — зокрема, 8 монографій. Вона відкрила і дослідила близько 60 пам’яток минулого, що принесли їй визнання як в Україні, так і за кордоном.
Наукові інтереси Л. І. Крушельницької охоплюють широке коло проблем археології бронзової і ранньозалізної доби Центральної та Східної Європи.
Широкомасштабні дослідження пам’яток цього періоду, вперше проведені на території Північно-Східного Прикарпаття і Західної Волині, збагатили археологічну науку численними новими джерелами.
Вона вперше провела розкопки в гірських районах Карпат, де виділила низку виробничих осередків соляного виробництва, масштаб якого мав у стародавні часи велике економічне значення.
Визначним внеском Л. І. Крушельницької є обґрунтування нею феномену розвитку земель Прикарпаття і Волині як контактної зони і периферійної території щодо етнокультурних масивів Східної та Центральної Європи. Концептуально важливе наукове значення мають дослідження Крушельницької на території Середнього Подністров’я і виділення нею Непоротівської групи пам’яток, яка репрезентує західні окраїни Чорноліської культури.
Про Ларису Крушельницьку, яку сміливо можна назвати видатною львів’янкою, згадав у своєму дописі львівський історик Микола Бандрівський.
Він розповів про важке дитинство Лариси Крушельницької, трагедію родини Крушельницьких. Адже родину у Галичині переслідували поляки, через що Крушельницткі вирішили емігрувати у 1934 році (із тоді ще маленькою Ларисою) до радянської України, наївно надіючись, що розбудовувати україніку там, за Збручем, можна і під червоними прапорами.
Що таке росіяни і яку вони становлять загрозу для цивілізованого людства, родина Крушельницьких зрозуміла вже там – у Харкові, який російські більшовики проголосили, на той час, столицею УРСР. Та це прегірке усвідомлення прийшло надто пізно: у грудні 1934 року був розстріляний батько Лариси Крушельницької – Іван разом зі своїм братом Тарасом, а невдовзі на Соловках в урочищі Сандормох були розстріляні й інші члени родини Крушельницьких.
І, якби не заступництво Пешкової (дружини Максима Горького), яка спільно з дружиною Юзефа Пілсудського через міжнародну організацію Червоного Хреста потайки переправили семирічну Ларису через кордон, то історія зі свідомим і планомірним знищенням родини Крушельницьких могла б мати і тут, у Львові своє трагічне продовження.
У 1943 році, у п’ятнадцятирічному віці, вона з мамою виїхала до Штутгарта, а згодом до міста Зінген у Швейцарії, де під час авіанальотів союзницької авіації ота юнка Лариса гасила запалювальні бомби на дахах заводу, на якому працювала.
Здавалось би, оті страшні випробування, які випали на долю молодої Лариси Крушельницької, мали закінчитися наприкінці 1945 року, коли вона з мамою повернулися до Львова. Однак російські синьопогонники з органів радянської держбезпеки, мали щодо їх повернення власні міркування, тому переслідування відновилися з новою силою.
Обравши собі за фах археологію західноукраїнських земель, Лариса Крушельницька поринула в, образно кажучи, «тіні забутих предків» вишукуючи то в горах, то на дністрових кручах, то на піскових дюнах Яворівщини розорані сліди тих давніх епох.
Щороку експедиції і враження від яких двояке: з одного боку – пренудна бухгалтерія з коштами на розкопки і зі всілякими фінансовими «викрутасами» головної бухгалтерки Інституту; з іншого – пречудна природа на виїзді і такі ж милі і збідовані усілякими негараздами таки наші селяни, які залюбки, і майже задарма, йшли помагати розкопувати давні селища і городища.
Але, крім того, що Лариса Крушельницька була висококласним фахівцем у своїй галузі, то, вже від якогось часу, світ був подивований ще однією гранню її таланту – як публіциста і мемуариста. Про те, що події зі свого дитинства й далі нуртували і «не відпускали» Ларису Іванівну аж до дня відходу її душі у Засвіти, свідчать резонансні вже на сьогодні її мемуари – «Спогади Галичанки. Рубали ліс…».
Микола Бандрівський переконаний, що сьогодні превелика кількість людей тримає у пам’яті теплі спогади про Ларису Крушельницьку – мудру, гарну, стильну і неймовірно приємну, у спілкуванні, жінку.
12 листопада 2024 року у сьому річницю відходу до Вічності душі цієї достойної – у всіх відношеннях – проф. Лариси Крушельницької, чимало людей згадають про неї у своїх серцях.
.
А якби хтось мав хвилину часу, то міг би того ж 12 листопада 2024 року прийти на 12 годину до брами Личаківського цвинтаря, де зберуться родичі і знайомі упокоєної, а о 12 год. 20 хв помолитися всім разом біля родинного гробівця Левицьких-Крушельницьких на кладовищі Личакова.
Щиро дякуємо і просимо про молитву за упокій душі р. Б. Лариси.
