Раціо праведного митрополита Андрея (Шептицького) та листи до нього

Поділитись
Що тут довго думати про перевагу однієї Церкви над  іншою?  Це ж кожному зрозуміло: одна є лише у світі істинна церква Христова: чи вона Православна, як  у нас називають, чи Католицька, як називаємо її ми.
 
Вона тепер розділена навпіл, але не сама вона розділилася, а розділена насильно політикою. Тому вона повинна знову з’єднатися, повинна неодмінно,  повинна обов’язково, повинна Христа ради, Бога істинного ради ! І цю необхідність відчувають усі благородні душі – чи то серед католиків, чи поміж православними”.
 
Митрополит Андрей (Шептицький) до російського православного єпископа Антонія (Храповецького), 1904 р. (Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Кн.!. Документи  і матеріали. -Львів, 20041899-1917.- С.92-93).
 
“Покажімо, милостивий пане, усьому християнському світові, як дорога нам Заповідь любови між Його учнями, покажімо,  що навіть коли ми ще так віддалені один від одного, все ж, принаймні, прагнемо подолати отой згубний поділ, який роз’ятрує святі рани нашого Божественного Спасителя !
 
Тоді в день Страшного Суду ми відважно постанемо перед  престолом Божим з надією почути від Господа Ісуса: Блаженні миротворці, що синами Божими назовуться!
 
Митрополит Андрей (Шептицький) до старообрядця Арсенія Морозова. 1909 р.Там само. (С.331-332).
 
“Дозвольте сказати Вам, як я люблю Вас у нашому Господеві, які почуття глибокої поваги, вдячности і синівської  любови виповнюють моє серце! [] О, Владико, як я хотів би бути у Вас у цю ж хвилину, цілувати Ваші пастирські руки, цілувати Ваші стопи, стопи апостола і руського католицького єпископа !
Я відчуваю, що незважаючи на відстань,  ми з’єдинені у Священному Серці Ісуса, і надіюся, навічно. Допоки я католик, допоки вірний християнській свідомости, не можу забути й тебе, Галичино, моя мамо, моя католицька вітчизно; серце моє;  сповнене синівської любови, назавше належить тобі, о Свята, о католицька Русь!”
 
Російський греко-католицький священик Йоан Дейбнер до митрополита Андрея (Шептицького), 1906 р.  Там само (-С. 119).
 
“Католицька Церква не лише була мені джерелом пізнання Вічної Істини, але й стала для мене новою силоамською купіллю,   з якої я вийшов цілковито оновленим. […] Тут я гаряче полюбив народ – і не лише загалом, але і наш російський народ зокрема”.
 
Блаженніший Леонід Фьодоров до митрополита Андрея (Шептицького). 1912 р. Там само (-С.499).
 
На Вас…, Владико, дивлюся мов на ту тверду скалу, до якої я вчепився, як той кораловий поліп; на Вас після Бога – вся моя надія. Я не називатиму Вас генієм чи надлюдиною, як це іноді кажуть інші.
Це не по-християнськи), а просто констатую той факт, що Господь дав Вам особливу благодать, аби зрушити справу Св. Унії”.
 
Блаженніший Леонід Фьодоров до митрополита Андрея (Шептицького), 1912 р. Там само (-С.529).
 
…Будучи католицькими християнами, – тому що ми перебуваємо у сопричасті з усією Вселенською Церквою та Її Верховним Пастирем, Папою Римським, – ми залишаємося  і називаємо себе, як у Літургії, так і в житті, православними: сполучаємо православ’я та католицизм воєдино. {… З попереднього випливає і наше ставлення до нашого рідного російського народу, ми – плоть від плоти його та кість від кости, живемо його народним життям,  шануємо наші історичні святині, наших російських святих, тому що увесь цей безцінний набуток повинен увійти до Св. Єдности”.
 
Із передової статті у часописі російських греко-католиків Слово Истини, 1913 р. Там само (-Сс.547-548).
 
“Віруючий християнин не може залишатися байдужим, споглядаючи ту спокусу розривання Тіла Христового, яка віками існує через незгоду Східної та Західної Церков. Віруючі обидвох цих Церков гублять свої сили у братовбивчій боротьбі, замість того, щоб виступати усім разом супроти спільних ворогів християнства.
А тим часом у світі зростає та помножується безвір’я, черствий матеріалізм і всілякі підробки під істину Христову, чи то від невігластва, чи від злоби й підступу. А між тим, саме підгрунтя цієї боротьби і цих чварів дуже часто полягає у мимовільному (а деколи й навмисному) нерозумінні один одного і зберігається через задавнену призвичаєність до підозрілости й недовіри. На подолання усіх тих підстав міжцерковної незгоди, що не мають справжніх коренів у щирих переконаннях, і спрямоваана насамперед  наша діяльність”.
 
Зі звернення “Товариства прихильників возз’єднання Церков”. Петроград. 1917 р. Там само (-С.738).
 
Цитати підготував Степан Боруцький