Священик, що любив свою Церкву і присвятив життя народу
Він любив свій народ, бо йому присвятив все своє життя.
Таку оцінку життя і праці дали священикові Іванові Шевціву українці діаспори Австралії.
Народився Іван Шевців 1 листопада 1926-го в селі Гарбузів біля Зборова на Тернопільщині.
Через два роки сім’я перебралася в село Лукавець на Бродівщині до дідуся Ілька – дяка місцевої церкви Покрова Матері Божої.
За спогадами Івана Шевціва, ”навпроти нашої хати була народна чотирикласна школа, вчителем якої був українець, колишній десятник Січових Стрільців, Денис Лада. Його в селі називали “професором”.
Завдяки йому, а радше книгам і часописам, які він передавав через мене моєму вуйкові Іванові, який в селі вважався дуже вченим, я скоро розкусив всі “ази” початкової освіти, пізнав, що “книги –це морська глибина”. Я полюбив ту “глибину” і, пірнувши в неї, бовтаюсь у ній ціле моє життя по сьогодні, не без того, щоб часом “дивні скарби” винести з неї для себе і людей”.
Релігійний поділ українців на католиків і православних відчувався і в родині Шевцівих. Частина з них жила “за старою границею” і була “православною”. Юнак став “прихильником покривджених православних”. З часом він переконався, що те православ’я – московське. Відвідування з мамою Почаївської Лаври, де він вперше почув багато московського, а також читання Волині Уласа Самчука. вилікували Івана Шевціва від “православофільства”, а з часом зродило бажання працювати для церковної єдності.
Прихід в село Червоної Армії у вересні 1939-го лукавчани зустріли нерадо, із синьо-жовтими прапорами, а на мітингу у справі “приєднання” до Радянської України заявили, що хочуть самостійної України. Незважаючи на війну й німецькі обмеження українського шкільництва, юний Іван прагнув здобути якусь освіту.
Не потрапивши на учительські курси (Яворів), все ж вступив у Львові в Малу Духовну Семінарію. За згодою її ректора владики Йосифа Сліпого і обіцянки ”добре вчитися” його зарахували до гімназії, яку закінчив 1944-го.
Коли Червона Армія наближалася до Львова, повернувся у своє село, де застав відділ УПА із штабом в батьківській хаті. Юнак зголосиася до 1-ої дивізії “Галичина”. Після її погрому перебрався до Словаччини. Тут пройшов вишкіл радистів. Очутився в полоні англічан, потім у таборі Ріміні.
У листопаді 1945-го Іван Шевців виїхав до Риму на богословське навчання в Колегію Св. Йосафата.
Правда, не все тут складалося добре. Як напише згодом священик Іван, “ми не хотіли погодитися з тим римським, запліснілим “духом”. З часом почали думати і над тим, як поставити край русинству в Колегії й добитися того, щоб щонайменше ті римські “чинники” не називали нас русинами, руськими, бо назва ця перейшла до історії, а щоб вони сприймали і називали нас українцями.
Упродовж 1945– 1951 рр. пройшов філософські та богословські студії в університеті Урбаніянум (бакалавр філософії та ліценціат богослов’я).
У травні 1951-го рукоположений у священичий сан Архипастирем Скитальців Преосвященним Кир Іваном Бучко.
У березні 1952-го виїхав на душпастирське служіння до Англії. Для духовного виховання вірян написав “Пастирські листи” а з часом видавав-редагував журнал-місячник”Наша Церква”, як прес-орган Світського апостольства УКЦ в Західній Європі.
7 липня 1952-го папа Пій XII написав “Апостольське послання до всіх народів Росії”. Тут йшлося про посвяту Росії та її “народів”. Священик Іван Шевців у листі-протесті написав: ”Я почуваюся зраненим у моїх національних почуттях, як українець, а в релігійних, як католицький священик. Бо, мимо всього, зміст того листа почав захитувати мої переконання про любов і доброзичливість Римської Апостольської Столиці у відношенні до Українського Народу ”.
Образливим щодо українців у Папському посланні було включення українців до якихось “російських народів”, приписування московському народові п’яти століть історії України, терпінь із-за гонінь і переслідувань УКЦ.
Уже 15 грудня 1952-го папа проголосив Енцикліку “Східні Церкви”, яка виправляла помилки липневого Послання. Серед поіменно названих країн звучала вже й Україна, український народ був названий “нам найдорожчий”, висловлювалося засудження гонінь УКЦ в Україні…
У березні 1959– го на запрошення Апостольського Екзарха Австралії Кир Івана Прашка виїхав до цієї країни. Займався навчанням релігії в українських школах (12 – на теренах Сіднею і по одній в Канберрі, Квінбієні й Воллонгонзі), написав підручник з навчання релігії. Вечорами відвідував вірних, вів картотеку й “status animarum”, заснував і провадив ТУСК “Обнова”.
1960-го започаткував і редагував журнал “Церква і Життя”. Як сумісник, їздив до Канберри, Квінбієну та Воллонгонгу, а також, в міру потреби, інших осередків, зокрема Батгурст й Орандж.
У січні 1962-го священика перевели на становище служителя в Аделаїду, а в лютому – парох української парафії в Перті. Тут звів церкву Св. Івана Хрестителя, школу, парафіяльний дім, організував ТУСК ”Обнова”, Братство і Сестринство, Вівтарну і Марійську Дружини, заложив кредитівку “Карпати”, організував церковний молодіжний хор. Упродовж 1970-1995 рр. очолював Товариство священиків імені Св. Андрія.
Cвященик Іван Шевців- книголюб. При парафіяльному домі вибудував бібліотеку (понад 5 тисяч томів), яку 1996-го передав у Львів до Богословської Академії. Своїм коштом видав для роздачі понад сто тисяч доларів до канцелярії УГКЦ у Фонд “Церква в потребі’…
2003-го в Україні вийшла праця о. Івана Шевціва “Християнська Україна” (Вибрані твори). Упокоївся на 86-му році життя (21 березня 2012 року).
Ось що писав про Івана Шевціва вже знайомий нам Іван Музичка
“Життєве кредо о. Івана можна було б передати відомими рядками з “Кобзаря” Тараса Шевченка: “Мені однаково…” Гарний паралелізм. “Мені однаково, – сказав би він, – чи буду я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде… Та не однаково мені, як Україну (і мою Церкву) злії люде присплять, лукаві, і в огні її окраденую збудять… ”
Цим я пояснюю і виправдовую о. Шевціва і в його помилках та невдачах, у недоліках і пересадах, в його категоричності й одержимості. Така була в нього вдача і такою була його любов (і до своєї Церкви, і до свого Народу). Це треба шанувати.
Про все це може колись ще скажуть нам біографи. І не на підставі якихось емоцій, амбіцій чи паперового патріотизму, але на основі плодів жертвенної праці о. Івана. Старий Сенека писав: “Nulla dies sine linea” (“ані дня без рядка”) !
Жодного дня без праці-труду. Таким дослівно був о. Іван Шевців і ця коротка фраза якнайточніше характеризує його особу”.
Відомий також вислів Івана Шевціва, у якому він оцінив значення унії Української Церкви з римською:
“Унія (1596) себе виправдала. Тепер час сказати римським опікунам: ”дякуємо за “розум” і дотеперішню поміч, тепер у нас є своя держава, і ми повертаємося туди, звідки прийшли – до єдиної Української Церкви, під провід одного Українського патріарха !
Священика не дивує наявне обурення поверховістю, дволичністю і фарисейством деяких духовних різних чинів – чи то православних, чи католиків. Відомий вислів Григорія Сковороди, що багато з них “стовпи необтесані” теж дуже влучний. Інколи серед духовних осіб чимало прикривається чином, рясою, а серед світських – урядовим становищем, калиткою-грошем.
Підготував Степан Беца.
