Розкол у християнстві і довгий шлях до Української Церкви

Епіграфом до наступного може бути вислів нашого Тараса Шевченка: ”За кого ж Ти, розпинався, Христе, Сину Божий?”

 

За словами греко- католицького священика отця Дмитра Блажейовського, в доісторичних часах українці не створили цілісної держави, не витворили своєї власної віри.

 

За Рюриковичів, аж до Володимира, наші предки поклонялися Перуну, Дажбогу  та іншим божкам, але вони не були винятково українськими, власне, тому не мали і не могли мати відповідного впливу на формування нашої ідентичності.

 

Чимало авторів писали, що винні лиха доля та “воріженьки”, і навіть хтось Іванові Мазепі вклав в уста вислів: ”Ой горе, горе ж чайці небозі, що вивела часнят при битій дорозі”.

 

Це може бути один бік справи,  а інший – винні наші предки, зокрема провідна еліта, що не збудувала та не доклала відповідних старань та енергії, щоб втримати і оборонити країну…

 

Винне тут українське духовенство, світське і чернече. Вони мали мати виховання у своїх руках. Треба, нарешті,  потрібної праці, аби виховати державно, національно і релігійно думаючих людей для будови і розбудови та оборони нашої власної спільної хати – нашої України.

 

Щоправда, Володимир бажав зробити Перуна головним богом Русі, однак, згодом змінив думку і проголосив (988) християнство державною релігією країни.

                                                           

До 1054-го (розколу Вселенської Церкви) Київська Церква була в єдності з усіма церквами, включно з Римською.

 

Особливі зв’язки мала з болгарською,  звідки отримувала чимало церковних книжок, церковної утварі.

 

Ситуація після 1054-го корінним чином змінилася. Греки (візантійці) виокремилися і створили свою власну Церкву – Грецьку (Візантійську). Потім до неї включилися Антіохійська, Олександрійська, Єрусалимська.

 

У складі Грецької очутилася й Українська Церква, яка до 1147-го мала тільки митрополитів із греків. Лише того року українці обрали митрополитом свого русича Клима Смолятича. Правда, за часів Ярослава ми мали митрополита русича Іларіона Київського(1051).

 

1054-го християнський світ розколовся на римо-католицьку (західну) і греко-католицьку (східну) Церкви. Формально це сталося через канонічні суперечки між Папою Римським Левом IX та константинопольським патріархом Михайлом Керулярієм.

 

А до 1054-го не було ні православних, ні католиків, була одна Церква Христова, одні християни. Хрещення України-Русі відбулося 988-го. Україна-Русь мала тісні, всебічні зв’язки як із Візантією, так і з країнами Західної Європи. Це стосується і релігійних, церковних зв’язків. Відомо, що Україну-Русь відвідав єпископ Альберт, якого на прохання королеви Ольги вислав цісар Оттон біля 960-го, а опісля – єпископ Боніфатій в часи князювання Ярополка. Посли України-Русі брали участь в роботі Кведліндбурзького Сейму 973-го.                                                                      

Формально, за часів Володимира християнство було єдине, хоча вже за Фотія поділилося на два напрямки, що згодом вилилося у великий розкол Церкви Христової. Підстава – зібралося докупи все, що тоді різнило Схід і Захід – культура, політика, економіка, звичаї, атрибутика та символіка, їх трактування.

 

Іншими словами, що відрізняло тоді Східну і Західну Церкви, тобто Константинопольську (грецьку) і Римську(латинську). Власне, за цими показниками стояв культурний феномен – грецька культура і політична особливість – візантійське цісарство. Відповідно за іншою, –  латинська культура та римське-франко-німецьке управління. Східна Церква (грецька) стала Церквою Візантії залежною від князів та імператорів. У Церкві практично всі питання вирішував керівник імперії. У Західній Церкві папи були незалежні від імператора та від політичної влади королів і князів. Греки (візантійці) бачили Київську Церкву своєю колонією або васалом, тому не допускала до її управління русичів.

Термін ”православ’я” та “православний”  походить із Візантії, зокрема із Константинополя, в часи змагань за вшанування ікон (відповідно їх образу, точніше ідеї). Хто був ”за”, той вважався православний, хто ж “проти” – єретик. Завдяки імператриці Теодорі перемогли ті, які вшановували ікони.

 

 

Так тривало до Флорентійскої  унії (1439). Тут дві Церкви, західна – латинська і східна – грецька, пітвердили спільність – є тільки один глава над  двома Церквами – Папа Римський. Обидві Церкви погодились, що вислови ”від Отця через Сина” та “від Отця і Сина” – одне і те ж саме. Остаточна згода? Ні. Повернувшись із Флоренції, греки розпочали дискусію про примат, тобто про першенство Римського Папи. Хто  був проти догмату про примат, уважався “православним”.  А хто визнавав його – зрадник рідної віри, уніат. 1453-го упав Константинополь… і впала Флорентійська унія…

                                                                  

Слово “уніати” означає тих, хто пішов на злуку з кимось.

 

В історії Київської Церкви маємо три унії: з Константинополем (1054), Римом (1596)  Москвою (1686).

 

Унія означає злуку двох рівноправних сторін. Київська митрополія, однак,  у всіх трьох випадках не була рівноправним партнером. Вона кожного разу підлягала під чиюсь юрисдикцію.

 

У першому випадку  – під юрисдикцію царгородського патріарха, в другому – римського папи, в третьому – московського патріарха.

 

Разом з тим, у часи нашої бездержавності  наша  греко-католицька Церква була берегинею української духовності своїх вірних і зберегла їх національне обличчя, зробивши  Галичину П’ємонтом  України. 

 

У Польщі ж римо-католицька Церква була і залишилась просто польською церквою, подібно як ”русская” – московською, імперською за своїм духом (священик Іван Шевців).

 

У Бересті (1596) київський митрополит Михайло  Рагоза  разом з єпископами злучилися з Римом, або, іншими словами підпорядкували Київську митрополію юрисдикції Риму і стали римськими уніатами, а Церква, яку вони провадили, стала римсько-уніатською. Київський церковний провід вирішив у Бересті (1596) злучитися з першим Римом, апостольською столицею.

                 

Тут слід зауважити, що Володимир та інші наші князі віддали Українську Церкву у підданство грекам і грецькому патріархові, то не аж до Страшного суду!!!  Наш церковний провід у Бересті  це відмінив, як гетьман Іван Мазепа 1709-го, а Український політичний провід – Верховна Рада, та плебісцит 1991-го відмінив ухвалу Богдана Хмельницького про підданство українського народу Москві.

 

Берестя – далекосяжна подія у братсько-козачім періоді. Вона мала поважний вплив в історії українського народу для вироблення його ідентичності та самобутності. Берестя – це шукання дороги для кращого релігійного і національного виховання, дієвих зв’язків із Західною Європою та осягнення кращої долі для України і українського народу… Берестя – це залишити назавжди контакти з москалями, їх засади на кшталт:  ”Робім все і тримаймо все так, як було за царя Гороха”.                                                      

Щодо цієї проблеми (“рідна віра”, “віра батьків”, “прадідна віра”] та її зради), то нині трудно сказати, котрою була  рідна віра, віра батьків і прадідів, і коли та хто цю віру “зрадив” і яку саме.

 

Мо’ цю віру зрадила королева Ольга, а опісля  – Володимир. Якщо це так, то це правдива зрада, прарідної віри, бо треба відмовлятися від консервативного. Та й саму “зраду”  батьківської віри слід уважати радше релігійним, культурним і політичним кроком для добра держави та українського народу, кожного з нас.

 

Так, кожна людина належить до Церкви, яка їй з різних рацій виглядає відповідною для неї, для України, українського народу. Поміркуємо разом, що для України, українського народу дав, дає і може дати Константинополь (Стамбул, Анкара), що Москва, що Рим та особливо та Церква, до якої ми самі належимо…                                                                      

                                  

Священика не дивує наявне обурення поверховістю, дволичністю  і фарисейством деяких духовних різних чинів – чи то православних, чи католиків. Відомий вислів Григорія Сковороди, що багато з них “стовпи необтесані” теж дуже влучний. Інколи серед духовних осіб чимало  прикривається чином, рясою, а серед світських – урядовим становищем, калиткою-грошем. Та чи лише світськими  особами…?