Чи був князь Данило справжнім королем

Таке запитання  небезпідставно виникло у відомого історика і дослідника Миколи Бандрівського, який виклав кілька фактів, що засвідчують про те, яка саме корона була у Данила Романовича і як у ті часи коронували.

 

Цього князя, який майже все своє життя прожив на Волині, чомусь вперто продовжують іменувати “галицьким”. Так, князь Данило Романович заїжджав кілька разів до Галича, але владарювати йому там дозволила доля, рік чи два. А, ще він (Данило) мав поважний титул: Великий князь київський, про що ми рідко, чомусь, згадуємо.

 

Нині хотів би сказати кілька слів про те, чому частина з нас його називає “королем Данилом”. Врешті, постає питання: чи правильно його (Данила) так титулувати..? Чи, може, він лише в очах сьогоднішніх українців був королем..? То, як воно було насправді?

 

Нижче, хотів би коротко пояснити про що саме йдеться. А, почну з головного: чи був галицький князь Данило, справжнім королем..?

 

Отож, ще у далекому 1953 році в Римі відбулася наукова конференція НТШ, присвячена семисотліттю коронації галицького князя Данила. Так от, на цій конференції з доповіддю “Проблема коронації Данила” виступив відомий церковний історик протоархімандрит василіанського монастиря о.Атанасій Великий (до того часу у науковому світі він вславився тим, що підготував і опублікував повне зібрання документів різних римських пап, що стосуються давньої української історії. Покликання на цю доповідь, яка опублікована в Записках НТШ у 1955 році, я виставив у своєму коментарі під цим дописом).

 

Виступаючи перед присутніми, вищезгаданий отець Атанасій заявив, що в Апостольському секретному архіві Ватикану, в якому він пропрацював кілька десятиліть, немає жодного документу, який би підтверджував прийняття папою рішення про коронацію галицького князя Данила Романовича і про відправлення йому (тобто, Данилові) королівської корони та інших інсигній влади.

.

Такий висновок о.Атанасій зробив на підставі вивчення матеріалів 22-го тому Регістру папських послань, що включають листи папи Інокентія IV, який вів листування із галицьким князем Данилом.

,

Ці, та інші матеріали приводять до висновку, що так звана коронація Данила Романовича є, радше, фікцією, аніж історичним фактом. Чому так..? Нижче подам основні аргументи.

.

По-перше, при “коронації” галицького князя Данила не було здійснено особливе богослужіння – обряд інаугураційного миропомазання, згідно з яким особа володаря “переводилася” зі сфери мирської у сферу сакральну. Цей особливий акт богослужіння під час якого володаря возводилося на королівство, був започаткований ще у ранньосередньовічній Європі часів меровінгів і цей величавий і торжественний акт у присутності багатьох тисяч найдостойніших осіб, здійснювався, як правило, у головному кафедральному соборі держави і корону на голову покладав сам верховний архієпископ. Й усі європейські володарі, які ставали королями, чітко і неухильно слідували цій традиції, оскільки саме цей акт був єдиною умовою легітимності інтронізації володаря.

.

Натомість, у випадку із “коронацією” князя Данила, нічого подібного навіть не планувалося: прийняв він ту папську “корону” у майже нікому невідомому Дорогочині (фактично на далеких задвірках Русі) із рук звичайного католицького абата, тобто ігумена монастиря. Причому, де відбулася ота зустріч князя Данила із папським посланцем абатом Опізо – в якійсь місцевій дерев’яній церковці чи просто у полі – теж невідомо. Тобто жодних (!) традиційних для правдивої європейської інтронізації умов, які б могли легітимізувати королівську владу князя Данила, не було проведено.

.

По-друге, зважаючи на такі очевидні факти невиконання тогочасних інавгураційних вимог під час “коронації” князя Данила Романовича, частина дослідників все ж не пішла на компроміс із поглядами ультрапатріотичних істориків і почала відверто заявляти про сурогатний характер даної “коронації”.

.

Наприклад, таке: “…неважко переконатися у тому, що мова йшла не про справжню велику корону, а лише про вінець, так звану стему – золоту смужку із кількома вертикальними зубцями… Такі стеми, – продовжує дослідник, Інокентій IV, його попередники і наступники роздавали десятками, лишень би просунути католицизм якомога далі у християнському світі. Стемою був коронований і сусід Данила, вчорашній язичник, литовський князь Міндовг…” (при написанні свого допису я послуговувався працями Леонтія Войтовича, Олександра Майорова, Миколи Котляра на інших, див. коментар нижче).

 

І, наостанок – ви можете запитати: як же так, адже Ватикан у своїх листах іменував нашого князя Данила, саме королем..? Так, звісно – відповім я, але тут є один нюанс: нашого галицького князя Данила римський престол іменував королем задовго (!) до так званої коронації у 1253 році в Дорогочині. Наприклад, у своїх листах ще за сім років перед цією “коронацією” у Дорогочині, папа Інокентій IV називає князя Данила саме королем і ніяк інакше.

.

Скажу навіть більше: папський престол називав королем навіть вигнаного з Русі, майже століття перед тим, київського князя Ізяслава Ярославича, а його сину Ярополку передав корону як “звичайний подарунок”, який мав засвідчувати особисту прихильність римського понтифіка до даної особи…

.

Чи мусить уся ця історія із “коронацією” галицького князя Данила, нас якось засмучувати..? Та, ніскільки. Бо галицький і волинський володар Данило Романович, абсолютно не потребує фальшивої позолоти. В українській історії й у віках він залишиться лише тим, ким був насправді.

.

Але, вже від кожного з нас залежить, чи зможемо ми стримати свої ультрапатріотичні пориви від того, щоб не прикрашувати його постать і його діяння тим, чого насправді, ніколи не було…

 

У продовження теми про досілдника коронації короля Данила Микола Бандрівський наводить коментар дописувача Ivana Grosso

 

“Микола Бандрівський Дуже дякую, що згадали у своєму дописі о. А-Г.Великого.

 

Справа в тому, що він родом з рідного села мого батька – Туринка на Жовківщині...

 

Я свого часу досліджував його біографію. З Вашого дозволу, хочу поділитись своїми дослідженнями, може це комусь буде цікаво….

 

Без сумніву, чи не найвідомішим уродженцем Туринки, за всю історію її існування, є Атанасій-Григорій Великий. Можливо, пересічному читачу це прізвище мало про що говорить, однак в середовищі спеціалістів з теології та християнської філософії, Атанасій Великий користується заслуженою повагою і авторитетом.

 

До слова, у Туринці є меморіальна таблиця о.Атанасію.

 

Народився майбутній учений в Туринці 5 листопада 1918 року. Січовий Стрілець з Туринки, Андрій Великий доводився йому дядьком (був рідним братом його батька Федора). Початкову освіту здобував у народній школі та Жовківській гімназії. До Чину о.о.Василіян (ЧСВВ) долучився 31 серпня 1933 року. Разом з цим, талановитий, допитливий юнак продовжує свій вишкіл – наполегливо штудіює філософію у Кристинополі (Червонограді), богослов”я, історію, філологію – в Оломоуці та Празі (Чехословаччина).

 

По завершенню навчання в Українському Вільному Університеті (Прага), здобуває докторат з історії. Богословські студії Григорій Великий продовжив у Вюрцбурзі (Німеччина) та Римі, де в Григоріанському Університеті одержав докторат з теології.

 

У 1946 був висвячений на священника, отримав духовне ім”я Атанасій і продовжив навчання у Папському Східному Інституті (1946-1948р.р.), де отримав ліценціат.

 

Хоч о.Атанасій-Григорій Великий і носив священичий сан, він безпосередньо не займався душпастирством, а присвятив себе виключно науковій і культурологічній діяльності. Його енергії вистачає на те, аби займати одночасно декілька відповідальних посад.

 

Так, у 1948 році він стає співробітником, а згодом і директором української редакції “Радіо Ватикан”. У цьому ж році його призначають редактором відновленого у Римі альманаху “Записки ЧСВВ”, в якому о.Атанасій-Григорій опублікував понад 50 томів архівних документів з історії української Церкви та відредагував близько 30 томів наукових праць. Але й це ще не все: з 1948 по 1953 рік, він плідно працює на посаді віце-ректора Української Папської Колегії св. Йосафата в Римі (у 1955-1960р.р., він вдруге обійняв цю посаду, а з 1961 по 1963 рік був ректором Колегії). У 1960-1965 роках посідав пост Президента Українського богословського наукового товариства. Під час ІІ Ватиканського Собору був секретарем Соборової Комісії для справ Східних Церков і отцем Собору, на якому підняв питання про український католицький патріархат, а також підготував 5-томний переклад документів Ватиканського Собору українською мовою.

 

У 1963 році Атанасія Великого обрано протоархимандритом ЧСВВ. Ось що з цього приводу писала торонтська газета “Вільне слово” від квітня 1963 року:

 

 

З 1964 року о.Великий, будучи дійсним членом НТШ та співредактором Енциклопедії українознавства, започаткував цикл публікацій під назвою “Українська Духовна Бібліотека”, до якого увійшло понад 100 статей.

 

Не дивлячись на свою неймовірну зайнятість, о.Атанасій-Григорій Великий ніколи не забував про “малу батьківщину” та свою рідню в Туринці, яка останнього листа від нього отримала 14.05.1978 р. О.Великий відійшов у Вічність 24 грудня 1982 року у Римі, де, очевидно, й похований.

 

Читайте також: де похований Король Данило