Постать Івана Федоровича (Федорова) і львівські стародруки: де їх шукати
Іван Федорович – видатна постать своєї доби, не потребує ані славослів’я, ні заступництва. Та й особисто друкар засвідчив, що друкованіє занєдбалоє обновил, а вже інші робили з нього ідола та творили відповідну проросійську політику.
Втім, ще Павло Романюк у свій час писав, що своєю немасштабністю пам’ятник Федоровичу у Львові зорово руйнує чудову площу біля нашої руської пам’ятки архітектури доби Відродження – Успенської церкви. Одні тільки кирзові чоботи чого вартують… Хоча з іншого боку, особа друкаря своєю міфологічною іпостассю до певної міри сприяла створенню у місті музею книгодрукування, проведення відповідних читань, семінарів.
Отож і сьогодні Іван Федорович для нас людина не чужа. Більше того, він з нами поріднився, як і багато інших, став галичанином і українцем за духом та справою життя.
Музей писемності
Створення музею книгодрукування у знаменитій пам’ятці архітектури – комплексі Св. Онуфрія – культурницька епопея Львівської картинної галереї (ЛКГ). Безперечно, це сталося завдяки подвижництва її екс-директора Героя України Бориса Возницького та його креативного колективу, починаючи від 60-х років минулого століття.
Саме тоді розпочалися пошуки та збирання стародруків та зразків давньої писемності, друкарської техніки та всього іншого, що мало стосунки до письма. Так ті перші своєрідні перлини друкарства, її продукція стали матеріальною основою музею.
Минуло ще майже десять років… Церкву, дзвіницю, монастир Св. Онуфрія повернули релігійній громаді в середині сімдесятих.
Монастир св. Онуфрія у Львові — один із найдавніших в Україні. Його заснування датують ХIII ст. і пов’язують з іменем галицького князя Льва Даниловича. Документальні відомості про монастир Св. Онуфрія походять щойно з другої половини ХV ст., але про дзвіницю до середини XVII ст. немає жодних писемних згадок. Перші архівні відомості про неї сягають 1654 р. Під цим роком у травні “старший церковний” Матвій Федорович у видатках львівської Ставропігії нотує: “задав мулярам, що звоницю мурують в монастирі Св. Онуфрія, зол. 100”. Дзвіниця спочатку була одноярусною, а 1681 р. мурований ярус надбудували дерев’яним, і до початку XIX ст. вона мала мурований нижній ярус і дерев’яний верхній. Дзвіниця, як і нинішня, була прохідною, бо мала браму і стояла при обвідному мурі, трохи зміщено на північ від осі головного входу до церкви.
Святоонуфріївський монастир існував до 1946 р., поки не був зліквідований радянською владою. Дзвіниця припинила виконувати свою функцію. Постановою №970 Ради Міністрів Української РСР від 24 серпня 1963 року пам’ятку включили до національного реєстру під ох. №364/3. Після 1977 р., відколи монастир почали використовувати як музейний комплекс Львівської картинної галереї, на другому ярусі влаштували змінну експозицію. 1989 р. монастирський комплекс повернули Отцям Василіянам, настала потреба його реставрації. Впродовж 1990-х рр. провели низку ремонтно-реставраційних робіт. 2001 р. влаштували сходи з вулиці. У приміщеннях дзвіниці на другому ярусі розмістили монастирську бібліотеку, на третьому ярусі розташована світлиця “Пласту”.
Вежа-дзвіниця — пам’ятка архітектури класицизму, невід’ємна частина комплексу василіянського монастиря св. Онуфрія.
Галерейна панщина
Далі два роки тривали пошуки матеріалів, аби здійснити ремонтні роботи Звісно, насамперед задіяли своїх працівників –науковців. Відтоді вони стали ще й вантажниками, малярами, прибиральницями. Іншими словами, робили все, що вимагалося для оновлення приміщення, його обладнання. Незабутній Борис Возницький часто жартував – галерейну панщину пройшли всі. І ставилися до неї як до святої справи. Та й він не стояв на місці, а, закотивши рукава, брався за роботу. То були жнива, які виконували добровільно і творчо женці.
Подвижництво
1977-го у вежі розмістилося фондосховище, у церкві – музей, самі ж працівники тіснилися в кількох кімнатках-келіях монастиря. До речі, його в роки війни переобладнали під житло, тут замешкувало десяток сімей. Тепер треба було ще “вибивати” приміщення для житла від чиновників міської ради. Адже відселені люди потребували житло, в якому могли б не лише жити, виховувати дітей, але й творчо працювати. На працю – йди, на нічліг нема куди дітися, хіба що по змінах спати.
Подвійні галери
1990-го із поверненням храмів вірним виникла проблема передачі комплексу релігійній громаді. Це були справді подвійні галери. Одні турбувалися відселенням, інші пакували стародруки в пачки з-під …масла
Храми належать громадам, а музеї ?
Демократична влада почала їх закривати. Що ж вийшло? Cтарання людей були марними ? Але ж збірка музею рідкісна – дванадцять тисяч одиниць збереження – тисяча кириличних стародруків. Сімсот творів латиною. Понад три тисячі україніки. Цінні також іноземні. Це також наше надбання.Серед них екслібриси, поштівки, ілюстрації… А друкарська техніка, древнющі каламарі, нарешті, книги-унікуми світового ґатунку. І все це в одній тісній кімнатці, в одній !
Пачки позбулися масла, а твори “маринуються” без нього ? Жарт. Працівникам тоді було вельми далеко до них.
Стародруки , як люди, почали “пухнути” від …голоду
Народилася шашіль, Помогла дезінфекція, провітрювання.. Стародруки почали корчитися від напруги, покрилися дірочками, ”візерунками”, стали своєрідними тілами мучеників. Зменшився наплив науковців. Масла ж у пачках не було, не стало його і у продажу.
Еврика – знайшли вихід
м, Львів, вул. І вана Федорова, 11. Давньоруський центр, де й діяла друкарня. Згодом наради, зустрічі ділові й просто так, ніби для контролю. Почали мислити чи не зібрати всі стародруки в Науковій бібліотеці, чи в Національному музеї, а чи в Картинній галереї… Мислили-гадали… А Павло Романюк запропонував пам’ятник Івана Федоровича повантажити на авто і відвезти до нового корпусу УПА імені Івана Федоровича. А на вул. Ставропігійській навпроти друкарні поставити невеличкий пам’ятник першодрукарям книжного слова.
Вервечка друкарів в Україні та друкарень
Першими друкарями в Україні були Степан Дропан, Швайпольт Фіоль та Іван Федоров (Федорович). Останній 1573-го з допомогою меценатів створив друкарню, а роком пізніше видав книгу про святих “Апостол”.
Невдовзі друкарні виникли в Києві, Острозі, Дермані, Почаєві, Кременці, Чернігові, Стрятині, Заблудові, Крилосі, Рахманові.
Друкарською справою переймалися Тарас Земка, Єлисей Плетенецький, Захар Копистенський, Памво Беринда…
Згадаємо також Юрія Дрогобича (Котермака) – українського автора першої друкованої праці – книжку “Прогностична оцінка року Божого 1483” – Iudicium prenosticon Anni MCCCCLXXX III currentis Maqistri Georqii Drohobisz de Russia almi studii Bononiensis artium et medecine doctoris” (- Рим, 1483).
Книга відкривається присвятою елегійними рядками чинному понтифіку Cикстові IV. Формат книги – 18,5 х 13 см., обсяг 10 аркушів 19 сторінок (за іншими даними – 22 сторінки).
Отже, 540 років тому світ дізнався про географічні координати міст Дрогобича, Львова, Києва, Вільно, Феодосії (Кафи). І звісно, про Україну, вчений якої закликав європейців та українців, як їх складової, до навчання і пошанування знань. Так, це – перша, принаймні відома, друкована праця, автора, родом із України.
Підготував Степан Беца
