Великий розкол у християнстві: як це було понад тисячу років тому і чому так сталося ?
970 років тому, а саме 20 липня 1054 року, у християнському світі стався Великий розкол.
Християнство поділилося на дві вітки – католицизм і православ’я.
Нині християнство нараховує понад три тисячі різних напрямків, конфесій, деномінацій. Давненько якось Патріарх УГКЦ Любомир кардинал Блаженний Гузар сказав: ”Ісус Христос створив одну Церкву, а ми її поділили”. І це прикра людська істина.
Єдина спільнота
Так, у першому тисячолітті нової ери більшість християн жила єдиною спільнотою. З часом віра в Ісуса Христа поширилася у Західній й Центральній Європі, а також на теренах Середземномор’я.
Від самого початку християни називали себе братами і сестрами у вірі. З волі Божої і дією Святого Духа Церква Христова народилася в день П’ятидесятниці.
Церква є народом Христовим, а Христос у народі Своєму. За своєю суттю Церква, як боголюдська єдність, належить до божественного світу, вона є у Бозі, а тому існує у світі, в людській історії.
Періодично скликалися Вселенські та Помісні собори. Тут обговорювалися і вироблялися обов’язкові для всіх ухвали (текст Символу віри). Стосунки між церквами підтримувалися листами, мандрівними ченцями, звісно, і паломниками.
Первісна структура Церкви
Вже тоді християнська церква мала відповідну структуру на чолі із т. зв. пентархією (від слова п’ять)- п’ятьма патріархатами (кафедрами).
Зокрема, Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська. Наймолодша – Константинопольська церква – Царгородський патріархат заснований у IV ст. Константинополь нова столиця Римської імперії (Новий Рим). Його патріархат завжди опирався на міць імперії – спочатку Римської, згодом Візантійської.
Невдовзі Константинопольський патріархат посів друге місце у системі єдиної християнської церкви. Перше місце отримала Римська кафедра. Вона стала своєрідним арбітром у випадках незгоди.
Бурхливе тисячоліття
Перше тисячоліття багате на різні позитивні та негативні явища. Приміром, нашестя варварів, хрещення народів Європи, становлення національних держав.
Рим з часом почав віддалятися від Візантії. Трапилося так, що Римський Папа залишився єдиною силою. Захист Вічного міста став його обов’язком, зокрема, від нашестя варварів.
На початку IX ст. Римська Церква вийшла із складу Візантії. Першим “варварським” імператором Риму став Карл Великий. Його коронував Папа Св. Лев III (795-816). Римська Церква пов’язала свою долю із Західною Європою. Римські папи зуміли зберегти свій авторитет у християнському світі. Хоча, з іншого боку, Рим (Захід) і Константинополь (Схід) поступово віддалялися один від одного… Звісно, навколо церков почали формуватися відповідні культури церковного життя-буття – літургія, адміністрація, ієрархія. чернече життя, церковне мистецтво…
Чому виникла прірва між Церквами
Назвемо основних керманичів церковного розколу.
З одного боку – Константинопольський Патріарх Михаїл Керулларій. З іншого – Римський Папа Лев IX (1049-1054) та його легати (посли) на чолі з кардиналом Гумбертом. Вони, за дорученням понтифіка, прибули до Константинополя. Звісно, Патріарх Михаїл прагнув визнання від Риму “Вселенського Патріарха” (“Східного Патріарха”), а не одним із чотирьох. Папа не погодився. Більше того, його відповідь була не вельми шанобливою. Тепер у Константинополі уклали документ “Викриття латинян”. Стосунки набрали гостроти. До них долучилися й інші проблеми. Одна з них – візантійські греки в Італії мали свої храми. Тут відправлялася літургія за візантійським обрядом – він вже тоді відрізнявся від латинського (меси). У XI ст. ці володіння частково перейшли до Риму. Літургія відправлялася за західною традицією. З боку Патріарха Михаїла, його підопічні зачинили латинські храми й монастирі у Константинополі. Поки що конфлікт дрімав.Більше того, імператор Костянтин IX Мономах запропонував Папі союз, аби вигнати із Італії норманів.
Для перемовин на початку 1054-го до Царгороду прибуло посольство від Папи. Перемовини були діловими, але стосунки із Патріархом склалися негативні. Особливо під час богословського диспуту у монастирі Студитів за участі імператора та його знаті, латиняни отримали перемогу – спростували висунуті проти Західної Церкви звинувачення. Патріарх Михаїл навіть не зустрівся з легатами.
Прелюдія до великого розколу
На літургії у Св. Софії папські легати звернулися до вірян із критикою їхнього Патріарха. Втдтак поклали на вівтар буллу екскомунікації, в якій йшлося про анафему Патріарха Михаїла та його прихильників за схильність, нібито, до єресей. Вийшли із собору, обтрясли пилюку зі своїх ніг і повторили: “Бачить Бог і судить”.
Патріарх Михаїл скликав собор. Посольство Папи піддалося анафемі. Папську буллу публічно спалили. У Східних церквах припинили поминати пап під час богослужіння. Аналогічні дії запровадила Західна Церква.
З чого все почалося
1024-го Східні й Західні Церкви розділяла лише одна догма – вчення про походження Святого Духа. У Нікео-Константинопільськім Символі віри (“Вірую”), що сповідують обидві Церкви, стверджується, що Бог Дух Святий походить від Бога Отця.
Починаючи із IV ст., однак, Західна Церква вводить до Символу віри слова “і Сина” (латиною це одне слово – “Filioque”). Іншими словами, Західна Церква вірить, що Бог Дух Святий походить від Бога Отця і Бога Сина. Богослови вважають, що їхня Церква зробила це заради ще більшого звеличення Ісуса Христа.
Східні Церкви не поділяють додаток “і Сина”. Віряни Східних Церков звинувачують католиків у своєрідному порушенні Символу віри, спільно виробленому на двох перших Вселенських соборах (IVcт.). До речі, символ віри у католиків має ймення “Кредо”.
У XIX ст. число догматичних розбіжностей зросло. Західна Церква схвалила кілька нових догматів. Перше – догмат про непомильність Папи у справах віри (мається на увазі, що коли понтифік говорить зі своєї кафедри, ним керує Дух Святий. Друге – католицькі богослови підвищили, так би мовити, статус Пресвятої Богородиці. За ними, вона вважається вільною від первородного гріха, адже була зачата своєю мамою Анною непорочно.
Православні цю догму засуджують, але офіційно ними вона не була визнана як єресь.
Зовнішні форми церковного життя-буття
Скажімо, православні й греко-католики причащаються двома видами – хлібом і вином, католики-миряни причащаються тільки хлібом.
Православні й греко-католики випікають євхаристичний хліб (паску) із квасного, а католики – з прісного тіста.
До речі, пам’ятаю у радянські часи дріжджі були в дефіциті – моя мама завжди залишала з минулого тіста калачик квасного, аби спекти хліб чи пиріг із каші та вареної (пом’ятої макогоном) картоплі. Пиріг зі сметаною був сніданком після недільної літургії… Смачно було споживати біля пічки на приставних дошках з мамою…
Серед інших розбіжностей – православні й греко-католики у звичайну суботу не дотримуються посту, а католики, навпаки, дотримуються.
У православних і греко-католиків целібат обов’язковий тільки для ченців та єпископів, у католиків – для всіх станів духовенства.
Згадаймо, вчення про індульгенцію, чистилище, таїнство миропомазання, дозвіл споживати сир і яйця у пісні дні, запровадження сану кардинала, носіння єпископами перснів… Та й проблеми бороди, гоління, різні фасони облачення, відміни у будівництві храмів та їх облаштуванні…
Чи є надії на подолання неузгоджень між Східними та Західними Церквами ?
“Є !”. Обидві Церкви визнають апостольську спадкоємність одна одної, мають однакові сім таїнств і – найголовніше – вважають їх “взаємно чесними”, себто благодатними.
1965-го в Єрусалимі зустрілися два Предстоятеля – Папа Павло VI і Константинопольський Патріарх Атеногор. Вони взаємно зняли анафеми 1054-го.
Читайте також: ким була княжна Констанція для Короля Данила і його сина Лева ?
Підготував Степан БЕЦА