Владика Любомир ГУЗАР: “Христос створив одну Церкву, а ми її поділили”

Поділитись

Після проголошення беатифікаційного процесу за Блаженнішим Патріархом УГКЦ Любомиром Гузаром, про який повідомив глава УГКЦеркви Святослав Шевчук у день народження Кардинала Гузара, у Львові також встановили пам’ятну дошку на фасад храму, де хрестили патріарха.

Її урочисто відкрили на фасаді храму святих мучеників безсрібників Косми і Дам’яна (УГКЦ), що на вулиці Лисенка, 45, у Львові. Тут 5 березня 1933 року був хрещений і миропомазаний Блаженніший Любомир Гузар.

Сьогодні пропонуємо вам інтерв’ю із Любомиром Гузаром, яке було записано з ним 26 років тому…

У 1998-у році кафедра Франкового вишу отримала нову назву – кафедра теорії та історії культури.

У ній працювали два професори, два кандидати філософських наук, три кандидати історичних наук, старший  лаборант і лаборант.

Читалися курси: Історія світової культури, історія української культури, культурологія, релігієзнавство, естетика, етика та соціологія. Майже кожний викладач мав спецкурс.

Без будь-якого доручення кафедри вирішив глибше познайомитися із релігійною ситуацією в області.

Мене серйозно зацікавила проблема підготовки до відзначення Тисячоліття Хрещення Руси-України. А хто про це найкраще знає?

Звісно, священики,  пастирі, керівники Церков та релігійних організацій.

Зокрема, звернувся до адміністрації УГКЦ за дозволом взяти інтерв’ю у єпископа-помічника УГКЦ Любомира Гузара – на той час вже досить знаної і поважної постаті у світських та духовних колах України та за її межами.

Правда, мене попередили, що Владика  має обмаль часу, тому слід вкластися у двадцять хвилин. І на тому Слава Богові, подумалось.

Смак свободи і  людські недомагання

-Бачите, – почав розмову Владика, – я мушу говорити тільки із власного пережиття про недалеке минуле, оскільки  не жив в Україні за радянських часів.

Сталося так, що в часі відомих львівських  подій 17 вересня 1989 року, а тоді на Святоюрському майдані маніфестували сто тисяч греко-католиків, я, звичайно,  підпільно перебував у Польщі із групою українських студентів, яким викладав курс богослов’я.

Тоді ми з напруженням прислухалися до повідомлень радіостанції ”Свобода”, на її хвилях почули інтерв’ю із Ростиславом Братунем. Це для нас було щось нове, незнане до цього із життя нашої спільноти, вірних Церкви.

Думаю, що тоді для себе трохи зідеалізував ситуацію в Україні. Тому, відвідавши її упродовж 1990-1991 років, був у певному розчаруванні.

Тоді тиск на народ з боку влади став мінімальним Натомість люди відчули перший смак свободи. І якось на поверхню вийшли людські недомагання, слабості, яких я не сподівався. Чомусь люди почали ставитися один до одного жорстко. Хоча непорозуміння, конфлікти мали надто дрібничкові, навіть смішні початки. Тому співбраттям в Україні сказав, може  трохи нетактовно, що вони мають бути кращими від нас, зокрема, тих, які живуть на поселеннях.

А їх, на жаль, роз’єднує те саме, що й нас, – пустослів’я, нездорові поборювання, а навіть самоїдство.

 Чому людські тортури не ушляхетнили наших людей?

-Це треба нам ще вивчити. Мене дуже болить, що жахливі переслідування людей за радянської влади не ушляхетнили їх,  швидше, навпаки, погіршило.

Не хочу та й не маю права робити загального осуду, але таки прикра ситуація – реальність нашого життя. Так, перенесені тортури ушляхетнюють людину, але не автоматично. Це досягається свідомим терпінням.

Багато людей загинуло за любов до Бога, Церкви, України. Але сам факт, що людина страчена, ще не означає її мучеництва. Останнє могло статися підсвідомо, без добровільного прийняття тортур. Тому підозрюю, що багато людей смерть прийняли скоріше із власної гордині, аніж із глибокого переконання. Чи не тому сьогодні діємо за принципом:  я терпів, тепер і ти повинен це відчути. Але це вже не по-людськи, а тим більше не по-християнськи.

Принципи  життя Церкви Христової і будні людини

– На жаль, нинішнє роз’єднання між церквами – найбільша болячка.

Думаю, що люди,  які жили ідеалами християнина, які були щиро релігійними, насправді у свій час натерпілися, або жили серед морального болота, яке не давало їм спокою. Хоча можна і при Церкві прижитися. Але це стосується так званих кар’єрчиків, в яких відсутні будь-які принципи.

Люди, які мали християнські ідеали, напевно, дуже страждали. Але, на жаль,  їх муки не витворили взаємної терпимості. І мене це дуже вражає.

Бо ж сподівався через сорок років розлучення з Україною зустріти справжніх святців, а отримав зраджену мрію. Бо не бачу жодної Церкви, яка притягала б людей.

А вже наші міжцерковні суперечки є фатальними для віри, прикро, але Церква роз’єднує вірних, йде проти своєї природи, сутності.

Це трагедія Української церкви, яка є одна, але поділена. Адже Христос створив одну церкву, а ми її поділили. Тому Церква стала знаряддям роз’єднання.

Труднощі тогочасного життя Церкви та її вірних

– Брак духовності. Це стосується і католиків, і православних, і всіх інших конфесій, не згадуючи про бідних людей, які з різних причин віддалилися від Господа.

Щоправда, ми нині відбудовуємо зовнішній фасад Церкви, тобто зводимо  храми Божі і то з великою посвятою, маємо відправи, налагоджуємо церковно- релігійне життя. За це завдячуємо Богові але справжня релігійність ще не стала в нас глибокою, відшліфованою, а вона такою мала б бути після страшних років переслідувань за віру, християнські переконання.

Тому основні зусилля слід спрямувати на одуховлення народу,  Бо комунізм, як диявольська машина зібрав чималі жнива на бездуховності.

Нині люди хочуть бути близькими до Бога, але  виглядають розгубленими,  внутрішньо розбитими. Боже невичерпне милосердя лікує рани людських душ, але вони дуже глибокі. Тому мусимо в Церкві боротися за кожну душу.

Духовні здобутки Церкви Христової

Так, до Греко-католицької церкви належить поважне число вірних. Коли я залишив Львів, а це було 1945 року, місто мало десь 350 тисяч мешканців, українці серед яких становили меншість.

Нині львів’ян майже потроїлось, а українців маємо дві третини населення. Правда, не знаю, скільки серед них віруючих. Але вважаю, що в церквах щонеділі є до 10 відсотків львів’ян. Хай ще 10-15 відсотків з них приходять до церкви у селі, бо там нині перебиваються із скрути.

То виходить всього 25 відсотків причому це і греко-католики, і католики латинники, і православні, і баптисти та інші вірні Церкви. Значить, відвідини не є досить активними.

Чи властива нашій спільноті церковна свідомість?

– Саме  так має бути. Але поки що ми багато говоримо, радше галасуємо, а мало робимо.

Скільки вже розмов було про Український патріархат. І все:  Чому його ще нема, чому не визнають? Надіємось, що нам хтось дасть патріархат, але у нас мало змагань за патріархат, нам бракує активної позиції у церковно-громадському житті. Немає солідної і жертовної праці.

Або, скажімо,  чому все менше молоді відвідує Церкву? Бо Церква не дає їм відповіді на життєві питання. Може, тому Церква також до певної міри обездуховлена. Ми правимо, але не даємо людям духовної поживи. Чи не тому зростають секти, нівелюється життя, знецінюються здорові ідеали ?  А багато з нас тратять енергію на взаємопоборювання.

Україна – батьківщина людей, які сповідують різні релігії. У нас більше спільного, ніж відмінного.

– Мусимо брати до уваги факт, що, незважаючи на минулий досить тривалий період домінування тоталітарного режиму (на сході України – 70, а на заході – 50 років) комуністичній безбожницькій владі не вдалося докорінно знищити християнську віру та культуру.

І вже на цьому ми, християни, повинні якось зійтися навіть звідси починати спільну роботу. Маємо в Україні традиційні Церкви – Греко-католицьку, Православну.

Є в нас також менші релігійні тіла – баптисти, адвентисти, п’ятидесятники. Кожний з цих напрямків має свою точку тяжіння, харизматичну спрямованість. Треба до них пильніше приглянутись. Скажімо, як виглядає їх духовне служіння Богові,  на які засади воно опирається?  

І не слід боятися щось запозичити. Адже за кожним напрямком – чимало людей. Інша справа – так звані неорелігії, а скоріше – псевдорелігії, що позбавлені будь-якої глибини думання, стоять на хибній дорозі, а тому не мають програми життя. Час їх існування обмежений, але вони можуть ввести духовно слабих людей в оману. Тут маємо спільно працювати і це нас теж об’єднає.

Апостольська столиця і Україна

– Можна по-різному на це дивитися. Мені видається, що між нами існує поважна різниця світоглядна. Це відмінність у поглядах на рівні,  так би мовити, церковної політики. Ми дещо по-іншому кожний бачимо свої інтереси у світі.

Апостольська столиця ширше дивиться на розвій міжнародних, у тому числі церковних проблем. Ми також маємо право на свої погляди, підходи у розв’язанні складних ситуацій. Оскільки замало працюємо разом, звідси продукується нерозуміння один одного.

Ми не бажаємо Апостольській столиці зла, а вона нам також. Але завжди маємо діяти обгрунтовано, а часами й рішуче. Апостольська столиця у церковній політиці не має якогось дару непомильності.

Отже, можна діалогувати, обороняти та доводити аргументовано свою позицію.

І ще одне. Апостольcька столиця набула великого лосвіду упродовж століть, що знайшло своє відобрадення у відповідних постулатах.

Нині вперше наш Синод спробує відповісти на питання: Хто ми є, чого хочемо у цьому світі?

Майбутнє світу та України

– Все залежить від людей, нас самих. Світ буде таким, яким ми його зробимо.

Знаєте,  як звучать слова нашого  національного Гімну: “згинуть наші вороженьки”, ніби вони самі на сонці мають розтанути.

Що нам залишив комунізм – бездуховність, зачерствілість душі, її зматеріалізованість?

Маємо засилля порнографії, наркоманії, інші вади західного побуту. Воно само не зникне.

На жаль, Церква слабо реагує на такі прикрі явища. Наша ж майбутність така, якою  ми її зробимо сьогодні. Треба керуватися правилом: “Працюй так, ніби все залежить від тебе, а ніколи на втрачай надії на Бога”.

P. S. Дали мені двадцять хвилин, а бесіда з Владикою тривала годину.

Бачив від працівників канцелярії, що час вичерпано. Владика не зупинив мене. Я був зачарований Владикою. Співпереживав і бажав його якомога  довше слухати…

Інтерв’ю з бл. п. Владикою Любомиром Гузаром  опублікував  часопис ”Високий Замок”  – 1988, 8 вересня.

Cтепан Боруцький