До Беатифікаційного процесу Блаженного Любомира Гузара

Поділитись

26 лютого 2024 року Блаженніший Святослав урочисто проголосив початок беатифікаційного процесу патріарха Любомира Гузара.

Проголошення відбулося під час подячного молебню з нагоди завершення Року патріарха Любомира, у 91-річчя від дня його народження

Я пізнав Любомира в 1970 році, коли йому було тридцять сім років і дванадцять років священства.

Отець Гузар жив у будинку УКУ в Римі від 1969 року і до 1974, коли по новіціаті у німецьких Бенедиктинів став студитом, перенісся до монастиря Студіон, де жив аж до 1992 року, коли повернувся зі своїми Студитами до Львова у вільну Україну.

В набутому будинку Любомира проходила не легка його праця під рукою Блаженнішого Йосифа з розсвареними нашими націоналістичними організаціями, щоб погодити їх і спільно зорганізувати наш політичний фронт у вільному світі для  рятунку нашої Батьківщини.

Блаженніший Йосиф шукає тих засобів оздоровлення, об’єднання, а головно засобів основи і підготовки наших сил для відродження Церкви і Народу в Україні,  коли милосердний Бог подарує нам свободу.

У це Ісповідник віри вірив і це сталося через сім років після його (Йосипа Сліпого – авт.) смерті в 1984 році. Саме в таких хитких і непевних часах Блаженійший Любомир вступає на сцену нашої історії.

Народився Любомир в 1933 році у Львові і прожив у тому місті до 1944 року.

Одинадцять років дитинства помітно лишають на собі свій вплив і знаки від способу життя і мислення, залишають перші овочі формації, науки і виховання, які дають родина, початкова школа і суспільство з Церквою.

Любомир одержав прикмети львів’янина в своїх одинадцяти роках життя і потім в своїй львівській родині і в родиннім вихованні на чужині, яка до нього не причепилася і у нього його львівських шляхетних прикмет не забрала.

Навіть у такій, все-таки добрячій Америці з її свавільним життям і Блаженніший Любомир міг би сказати зі Сковородою: “ Америка мене ловила, але не зловила!”.

Любомир запам’ятав, що він побачив свого Попередника – Слугу Божого Андрея. Він написав свою докторську дисертацію про Митрополита, студіюючи його життя і працю для своєї Церкви і Народу, ступаючи його слідами.  

У розгляді поодиноких прикмет нашого Глави-Патріарха Любомира відзначаємо в цім нарисі ті прикмети архипастиря Митрополита Андрея, яких він наслідує і з них вчиться.

Його “львівське громадянство” є джерелом прикмет українця-львів’янина, яким захоплюються чужинці, які ними жили і були “інакшими” навіть серед своїх, бо впливала на них львівська атмосфера духа, яка була у власників цього Міста і його землі.

Найбільш повсякденною нашою людською чинністю є спілкування  з нашими людьми.

Львівське українське спілкування – то безпосередність в розмові, щирість у привітаннях, дискусіях, розповідях, ввічливість, братерство, ніяке почуття вищості чи приналежності до якоїсь шляхти чи касти.

Блаженніший Любомир такий самий, якби вправлявся, як добрий актор, може з  більшою експресивністю в голосі /баритон/, з  більшою радістю, немов ось тільки що шукав співрозмовника, а він тут, як би був потрібний. Його американські друзі пластуни й однокашники ще й тепер кличуть його – “наш Любко”. І він радий тому, що ще такий молодий!

Цю львівську прикмету у спілкуванні з людьми одідичів Блаженніший Любомир зі Львова.

То окраса нашої української культури, яку виплекав  і розвинули його родинне виховання, школа і суспільство рідної землі. В тім секрет його людяного і сердешного християнського спілкування так потрібного у священичій та архиєрейській праці-служінні. До цього служить йому також студитська його монаша формація.

Блаженніший Любомир як духовна особа і монах, пішовши слідами Митрополита, й студіюючи його особу пильно, хоче жити тільки для свого Народу і своєї Церкви, вміє з народом жити, говорити, молитись, терпіти і радуватись з ним, сумувати і веселитись в дусі Св. Павла / Рим. 12: 15/.  

Це є важливим зокрема у спілкуванні з молоддю, бо ж він виховувався в молодіжній організації “Пласт” на чужині.

Любив Любомир і мав гарне почуття гумору, любив добрий жарт і ділився з ним.

Я жив з Блаженнішим Любомиром доволі довго, але не бачив його зажуреним, ніколи пригнобленим,  а як може вони були, то при зустрічі в нього будь-яка журба чи інші внутрішні терпіння десь зникали. Він панував над ними.

Духовна особа – то особа радості

І це також допомагало йому багато в його священичому і монашому служінні. Мабуть, та його радість була джерелом його великої прикмети, яку звемо терпимість, яка теж є християнською чеснотою. Не буду її досліджувати у Любомира.  

Я бачив його терпеливість часто й подивляв. Я б на його  місці в неодному випадку не видержав.  Він видержав.  Одного  разу в одній складній справі, яку йому доручено складно все простудіювати і приготовити,  коли він все те не звичайно солідно зладив, ми – його  співробітники  все сторпедували.

Його труд забрав у нього майже рік часу. Він тільки важко зітхнув і сказав з великим спокоєм без будь-якої інтонації:  “Більше тієї справою не буду займатися”. Ми залишилися з почуттям вини.

Любомир високо терпеливим серед усіх своїх   численних трудів кожного дня, коли був архимандритом Студитів в Римі і займався буквально всім. Я не бачив його сердитим, а коли його сердитим, а коли сердитість таки виникала, то він її вмить здушував у зародку. Моя діагноза була: він має сталеві нерви. Його воля була сильною.

Ще одна і теж львівська його прикмета, він любив свою Церкву.

Бо Церква таки є нашою духовною батьківщиною /патрія/ на землі, духовний патріотизм, тобто любов до Церкви, бачиться з того, як ми дбаємо про життя Церкви, її духовні сили, як боліємо її прикрощами, як ми воюємо з її ворогами, як дбаємо про її засоби навчання, катехизи, проповіді.

Тая Церква подає нам постійно велику силу, якою є надія,  якою спасаємось,  як це знаменито повчає теперішній папа Бенедикт XVI у своїй енцикліці про надію.

Любомир любить свою Церкву, любив її терплячу, за нею жертвував свої труди, сили і здібнощі,  для неї старався всіма своїми силами розвинути і виховати монахів Студитів, що було великим бажанням Митрополита Андрея, і потім Блаженнішого Йосифа, бо ж монашество – то духовна сила Церкви.

 Коли тільки прийшла воля на наші землі, Блаженнійший лишає здобутий Студіон над альбанським озером і їде зі своїми в Україну, де чекає на них не легка праця. Дехто йму дорікав, що він так лишає такий великий монастир для інших цілей в Італії і їде на щось непевне  в Україну. Виявилося опісля, що він був правий.

Львів був центром нашої пасторальної богословії / враз з Перемишлем, яка зродилась ще в XIX-му столітті в Австрії і Німеччині, зокрема в таких галузях, як катехитика і гомілетика.

Львів відзначився в гомілетиці-проповідниці і навіть тим хизувався тоді й пізніше, зокрема святоюрський Собор у Львові. Блаженніший Любомир є учнем проповідництва Львова, він черпав відомості про те проповідництво Львова від старших  “дітей Львова”, з якими зустрічався чи й жив.

Перебуваючи в Америці, Любомир приваблював тим своїми проповідями: говорив  ясно, зрозуміло, прозоро, з точним планом, природно без зітхань і пафосу без моногонії, з прикладами з життя і Св. Письма, з виразним  застосуванням їх для життя і знаменитою логікою. Не місце тут показувати це цитатами.

Можна б ще чимало додати і про його прикмети громадянина-патріота, чого від нас вимагають наші миряни.

Львів славився своїм патріотизмом, дав на те докази при кінці першої світової війни, коли той Львів треба було боронити і про цю оборону постали потім легенди, оспівані символом ”Червоної  калини”.  Шляхетний  був цей патріотизм і мав в своїм вихованні Любомир.

 Можна б  сказати слівце і про студії богослов’я і любов до цієї науки, чим відзначався зокрема  Блаженніший Йосиф.

Гасло “Істина і любов до науки збирає в розсіяні сущих”,  яке зібрало всіх  співробітників Блаженнішого Йосифа, серед яких активним був о. Любомиир, який став одним з професорів в одному з римських  університетів. Велика шкода, що серед своїх численних робіт і клопотів він не мав часу для праці на науковому полі нашої Церкви, на якому міг дати добрі зразки шукання богословських доріг до Божої Правди. Полем його зацікавленням була еклезіологія.

Можна б звернути увагу  на його велику працьовитість, цю питому прикмету нашого народу, що любив працю і вважав її рисою прикметою характеру особи. Блаженніший Любомир –  великий трудовик. Тим він наслідував нашого  духовного Батька Андрея.

Все це варто розглянути і над тим подумати в ці ювілейні дні нашого Блаженнішого, нашого Патріарха – його 75-ліття священичого служіння і 30-літття проводу нас усіх – у Христовому винограднику, щоб подякувати Божественному Власникові того виноградника і Небесного Пастиря за мужа, що серед дуже нелегких часів став для нас даром Божим на нашій дорозі до  прослави Триєдиного Бога в нашій Україні і у нашій вічності.

Закінчу словами, які сказав Блаженніший в річницю смерті Митрополита Андрея, якого став наслідником і духовним сином. Нехай цей ювілей буде для нас часом роздумів про те, що ми, кожен зокрема і всі разом, можемо пожертвувати для загального добра.

Нехай милостивий Господь дає нам силу, щоб наша відповідь була великодушною, щоб ми, наслідуючи своїх попередників, зобов’язалися продовжити добрі справи для нашої Церкви і Народу на Божу славу!  

Отець Іван Музичка,                           

 підготував Степан Беца

Читайте також: яким був девіз Блаженнішого Йосифа Сліпого