Українські звичаї: чому після вечорниць до хати приносили солому
Українські звичаї, зокрема знайомство дівчини і парубка, парубка і дівчини мають давню-прадавню історію.
І це цілком зрозуміло. Адже і Господь Бог ще на світанку роду людського створив Адама, а згодом дав йому дружину і сказав: “Плодіться і розмножуйтесь…” [Бут 1-22]. Отже, сексуальне життя ведеться з перших днів людини.
В Україні воно починалося змолоду на вечорницях. Навіть наприкінці 50-х рр. XX ст. на Слобожанщині автор допису мав можливість чимало почути про них від старших за віком людей. Та й молоді також.
Звісно, як і будь-яка колективна справа, вечорниці мали своїх креативних парубків та дівчат. Тоді їх називали отаманами та отаманшами. Під їх орудою на своєрідних зборах молодь співала, танцювала, частувалася…
До речі, у селі Попеляни, в якому автор з мамою прожили від 1948 до 1951 рр. спостерігав щонедільні походи дівчат і парубків із піснями на залізничну станцію.
Звісно, узвичаєна подія відбувалася після Служби Божої у місцевому храмі. Пісня зближувала молодь. Та йшли вони поряд, могли перекинутись жартами чи якоюсь домовленістю про майбутнє побачення. Святкові вбрання – барвисті спіднички з гаптованими корсетами гарних дівчат у намистах (коралями), віночках із живих квітів викликали захоплення односельців. Особливо приглядалися до них мами – потенційні тестьови.
На вечорницях парубки і дівчата вільно обирали для себе дівчину чи парубка для ночівлі на соломі. Її розкладали на долівці. Домовлені заздалегідь, пари лягала поруч, цілком безгрішно. Очевидно, спільне ночування ні до чого не зобов’язувало. Зазвичай, пари сходились і розходилися вільно, згідно з взаємними уподобаннями.
Як до цього ставилися мати і батько ?
Відразу скажемо, що батьки не забороняли ночівлю своїх доньок з парубками. Це не ганьбило дівчину. Ба, а чого їм соромитися. Вони ж спали чи дрімали безневинно. Хоча соромитися учасники вечорниць могли петтінгу, що склався в українському селі.
На вечорницях стосунки молоді могли бути нетривалими. Чому ? Дівчині частенько доводилося слухати парубка переспати разом. Коли ж парубок отримав табу – тлумачили просто: “Лягла б, та до мене інший прийде”.
У протилежному випадку, парубок був переконаний – він до вподоби дівчині. Вона його кохатиме. Взаємні стосунки іноді починалися відразу після повноправного вступу парубка в молодечу громаду. Серед парубків дівчину, яка знайшла пару, звали “гулякою” або “ночівкою”.
До речі, пропозицію про спільну ночівлю передавали особисто або ж через товариша або товаришку. Дівчина погодилася, то на парубка говорили, що “йому від неї була мокра”. Парубок отримав негативну відповідь, то “суха”. Пари інколи зустрічалися (гуляли) до заручин і весілля. Громада пильно дивилася, щоб ніхто не був на перешкоді.
Звісно, для спільної ночівлі було чимало причин. Де ж ліпше дізнатися у дівчини чи вона хоче мати дітей, чи буде господинею, чи вміє готувати їжу, прясти, шити та, звичайно, чи піде за нього, якщо пришле до неї сватів, аби не отримати “гарбуза”.
Коли ж заночують разом, то дівчина ластиться, як голубонька, міцно обнімає, мов прилипає, ногами переплітається, обличчям тиснеться, тремтить тілом.
Один із українських етнографів писав: ”…Як ночує з парубком дівка і він їй подобається, то вона його не відпускає спати до іншої”.
Натомість парубок обмацує тіло, груди, ноги дівчини, її статевий орган, домагається взаємного поцілунку.
Український народ склав чимало пісень про взаємне кохання. Скажімо, в одній із них йдеться: “ …Хор був у Бога, молився Богові та Св. Понеділкові (весілля зазвичай відбувалося у неділю).
Понеділок пов’язувався з місяцем, чоловіча стать, наречений – з вечірньою зорею). Тому він просив її, аби сприяла йому провертіти дірку”. Інша: “Ой, наша дівчина мала, навстоячки жито жала, навлежачки хлопцеві дала”. Або: ”Ой, на хаті щітка-гребінка, не оре, а в коморі парубок та дівка, чой вони труться та мнуться, чой вони не …”.
До слова, у Попелянах парубки не раз жартували до дівчат: “Прошу, панно, як ви йдете, що ви мнете”? У відповідь звучало арго…
Після весілля наставали звичні родинні будні. Вдень – праця, вночі – виконання чоловічого обов’язку (світла не було). Чи не тому селянські родини – багатодітні і щасливі дітьми. На жаль, з часом спонтанно виникли шлюби за розрахуном. Маємо з цього приводу чимало українських оповідей, повістей, романів.
Маємо можливість нагадати про них нашим улюбленим читачам.
Відомий письменник Олександр Афанасьєв Чужбинський не списав нам хоч би основними рисами жодного портрета з того жіноцтва, щодо якого він спостерігав у Шевченка поривання серця. Тільки й повідав, що Тарас Шевченко любив женщин живої вдачі, щоб женщина була палка, загарлива, щоб під нею земля горіла на три сажні.
Карі, іноді чорні, очі та чорні брови так подобалися Тарасові, що він вважав їх за нероз’єднану приналежність краси жіночої: де краса, там карі очі, чорні брови, біле лице, там стан гнучкий. Усі відомі нам, яко Шевченкові люблениці, дівчата були вродливі, гарні з себе.
Останнє захоплення Тараса Шевченка Ликера – Полусмакова (1840-1917).
Тарас Шевченко створив її портрет улітку 1860-го. Ликера згодом вийшла заміж за перукаря й жила в Царському селі. Після смерті чоловіка 1904-го переїхала до Канева. 1911-го приїздила до Москви на 50-ті роковини з дня смерті Тараса Шевченка. Тоді ж з її розповідей записано спогади про нього.
Той же Чужбинський зазначає: “Что касается до любви в тесном смисле етого слова, то за все время моего знакомства с Шевченко я не заметил ни одной привязанности, которую можно било би назвать серьезною. Он любил женское общество и увлекался, но никогда – надолго”.
Натомість Олександр Кониський, один із перших біографів “Кобзаря” певен, що той завжди мріяв про одруження. Потреба життя родинного у Шевченка глибока, зростала вона і міцніла разом з його літами.
Ще коли він був на порозі віку парубочого, коли йому “тринадцятий минало”, він сподівався одружитися із Оксаною (Коваленко), з якою “укупочці собі росли” і “маленькими собі любились”.
Переповів на підставі “Країна” – 2014 – № 9. – С .57.
Cтепан Беца
