Ольга Басараб: “Вмираю замучена. Помстіть”
12 лютого виповнилося 100 років відтоді, коли у 1924 року польська поліція закатувала зв’язкову УВО (Євгена Коновальця) Ольгу Басараб (1 вересня 1889 — 12 лютого 1924), уроджена Левицька — українська громадська і політична діячка. .
На стіні вона викарбувала: “Вмираю замучена. Помстіть”. Нині у приміщенні, де катували Ольгу Басараб відділ поліції Шевченківського району у Львові.
Як зауважила відома філологиня Ірина Фаріон у своєму Telegram, вона нещодавно мала саме у цьому відділку допит у справі кібер-атак на її інтернет-обліковники.
У кабінеті слідчого висіли портрети Шевченка і Лесі, а їй ввижалися очі Ольги Басараб.
“Бо сьогодні нас щодня московити вбивають сотнями, а поляки висипають з наших вантажівок наше зерно на землю….”
Ольгу Басараб катували від 21.00 до 03.00. Вранці Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушникові на гратах вікна камери..
На тілі були страшні гематоми, сліди від катування струмом, вивернуті суглоби. Себто повіситися сама вона не змогла б…
Її, замучену, кинули в камеру в мокрому рядні. Адвокатом загиблої був стрийко Романа Шухевича Степан Шухевич. Проте слідство у справі Ольги Басараб припинили “за відсутністю складу злочину”.
Ірина Фаріон нагадала, що вона теж поки що програла суд у Галицькому районному суді Львова, адже суд не прийняв її позову до університету “Львівська політехніка” за незаконне звільнення. Мовляв, львівський суддя Стрельбицький “не побачив незаконности в моєму звільненні, а лиш “абіду” москворотого матюкальника жоріна”.
“Отже, ми ніколи не припинимо нашої боротьби. Бо живемо для правди ! Незабаром зроблю “Генукраїнців” про Ольгу Басараб. Не відпускає мене ця Пані, як і поклик Справедливости.
Замало носити свічечки на могили – треба навчитися шанувати живих і боротися за наше право бути на своїй землі Панами”.
До речі, Ольга Басараб похована на Янівському цвинтарі у Львові.
Раніше “Контент Медіа” писав про Ольгу Басараб.
Була другою дитиною в родині Михайла Левицького та Савини Стрільбицької – обоє походили із галицьких священичих родин. Згодом молодший брат Северин напише: ”Вона ніколи не плакала, навіть у хвилинах суворої кари батька чи в пізніших важких ударах життя. Не любила жалітися, але здавалося б, що й інших не жаліла. Проте серце мала добре”.
Батько виховував так, аби діти знали, що вони “з поневоленого українського народу”, що для праці для нього, в любові до нього і боротьби за його волю вони мають виростати”. Спочатку вчилася у приватній школі, потім у Католицькій школі закритого типу для дівчат, Українському інституті для дівчат, ліцеї.
Дуже рано залишилася круглою сиротою. У 13-річному віці померли її батько і мати. І все ж поступила на медичний факультет Віденського ун-ту, гартувала характер у студентському спортивно-військовому т-ві “Січ”. Із початком першої світової війни очолила першу жіночу чоту “Українських Січових Стрільців” [33 жінки та 300 чоловіків].
У Перемишлі знайшла своє щастя – познайомилася із студентом Дмитром Басарабом. Невдовзі юнак освідчився їй, Ольга відповіла взаємністю.
10 жовтня 1914-го у церкві Св. Варвари [Відень] молодята взяли шлюб. З того часу за голосом серця подружжя ділило долю й недолю свого життя-буття.
На жаль, 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті. Посмертно удостоєний “Хрестом за Заслуги” Австро-Угорської імперії. Дружині Ользі було всього 26 років…
Відтепер всі свої зусилля вона віддає справі милосердя, доглядає за пораненими, провадить харитативну й освітню діяльність у Комітеті Допомоги Раненим і Полоненим у Відні та в Комітеті Допомоги Цивільному Населенню. Одночасно бере активну участь у громадській роботі, долучається до Головної управи-філії “Союзу українок”, мета якої виховання нової української жінки.
Мілена Рудницька: ”Помилявся б той, хто вважав би Ольгу однією відчайдушною революціонеркою, яку вабила романтика підпілля. Була вона розважна й зрівноважена, із серйозним підходом до життя, з великою внутрішньою дисципліною”.
9 лютого 1924 року рано вранці польські поліцаї вдерлися до квартири Ольги й арештували її за приналежність до УВО. Тендітна на вигляд, невисока ростом, уперта, мужньо трималася на тортурах.
Допитували прискіпливо, а побачивши незговірливість арештантки – вдалися до тортур. З нею “працював” Міхал Кайдан, за яким закріпилася “слава” найжорстокішого та винахідливого інквізитора, який вдавався до найрізноманітніших мордувань, аби лишень дізнатися правду. Проводив свої допити у спеціальній кімнаті з електричними дротами. Пізніше свідки зазначали, що звідти лунали страшні крики і стогони жінки, які майже не припинялися. Після таких “розмов” Ольга не могла самостійно рухатись, її, замотану в мокрому рядні несли до камери. Та попри все, жінка трималася мужньо й жодного імені не виказала.
Останні допити проводилися 12 лютого, а на ранок Ольгу знайшли повішеною в камері на вишитому українському рушнику.
