Улас Самчук та його три взаємні кохання у житті
Журналіст, прозаїк, публіцист Улас Самчук (1905 -1987) народився у селянській сім’ї в Дермані (Волинь), вчився в гімназії (Крем’янець), емігрував до Польщі (1927), продовжив навчання у Бреславському ун-ті й УВУ (Прага).
Із 1925-го перші публікації у журналі ”Духовна Бесіда” (Варшава), згодом у “ЛНВ”.
1941-го повернувся в Україну, редактор газети “Волинь” до 1943-го. Упродовж 1944-1948 рр. жив у Німеччині, один із засновників літературної організації МУР.
Перша кохана дівчина зустріла його 1929-го у Празі. Якось зайшов до себе в кабінет – стоїть дівчина із якимось папірцем. Згодом Улас дізнався, що її брат Юрій просив взяти для нього довідку про реєстрацію шлюбу. Він мав намір одружитися. Власне, одруження й дата стали важливими і для його сестри Марії. – Ти щось платила? – поцікавився брат, отримавши довідку. – Ні, нічого не казали платити, – відповіла Марія. – О-от, для мене сто крон, сто крон – то були гроші. Однеси, завтра ж однеси. Марія: – Пішла я другого дня і знову застала …його (Уласа). Незабаром ми, так би мовити, побралися.
Марія Зоц народилася 1909-го. Її батьки залишили цей світ, коли дівчинці йшов сьомий рік. Місцева школа не працювала. Сиротою опікувався її брат по материній лінії. Згодом вона з його допомогою перебралася до Праги й отримала чеське громадянство. Навчалася у Карловому ун-ті на ф-ті фармації. Випадкова романтична зустріч із Уласом переросла в симпатію, а потім у взаємне кохання. Зареєструвати офіційний шлюб не вдалося. Улас не мав жодного громадянства (був людиною світу). Без паспорта і візи церковний шлюб також не дали.
Молоде подружжя разом прожили 12 років. Правда, деякий час на різних квартирах, потім найняли спільне житло. Звісно, жити в еміграції завжди скрутно. Частенько бракувало роботи, криза зазирала в очі, домінувала непевність. Якось подружжя пішли разом із товаришем Іваном Паламарчуком у парк, присіли на лавочку. Чомусь Улас раптово піднявся. Марія схопила його за рукав старенького пальто – рукав одірвався…
Марія стала для свого чоловіка музою, першою читачкою і критиком його творчих задумів. Вона кохалася в його безсонних ночах, його письменницьких поривах (“На білому коні”).
Особливо вітала Уласа із романом …”Марія” (1934). Письменник відтворив штучний голодомор в Україні (1932-33). Спочатку думав присвятити його дружині. Марія просила цього не робити. Улас присвятив роман: “Матерям, що впали голодною смертю на Україні”.
1939-го вони разом долали жахи війни в Закарпатті. Там вона взяла псевдо Марія Самчукова. Марія хотіла мати дітей. Улас перетнув закордоння (війна), подався в Україну, Марія залишилася у Празі.
У Рівному Улас зустрів актрису Тетяну Прахову (кіностудія). Закохалися обоє. Згодом вона стала його офіційною дружиною. Хоча кожний з них мав свої сім’ї. У Тетяни була 3-річна донька і учень синок. Чоловік перебував на фронті.
Улас про Тетяну: ”…Напружена спокійна, внутрішньо схвильована, з чудовими великими і глибинними карими очима і свіжими, яскравими рум’янцями на алебастрових щоках. У ясно-червоному світері і чорній сатиновій сукні вона творила ідеальну модель для картин стилю (П’єра Огюста Ренуара (1841-1919), французький художник, імпресіоніст) – поєднання українсько-чорноморського стилю і франко-провансальського типу”.
Чоловік повернувся живим. Тетяна не задумуючись, залишила його. Вона кинулась назустріч тому, кого прагнуло закохане серце.
У той час Марія також відчувала серцем, жіночим єством щось неладне. Закидала коханого листами. Улас не насмілився сказати правду. Зрештою, Марія вийшла заміж, переїхала до Львова, працювала в аптеці. Тричі стала мамою – дві доньки і син. У 50-х обмінялися листами з Канади. “Повний до тебе правдивої і щирої пошани”, – писав Улас Марії в останньому листі.
Марії не було в Торонто (Канада). Письменник опублікував друге видання роману “Волинь”. Підписав: “Тій, що першою читала цю книгу, що й переживала і любила, – Марії Зоц, з пошаною присвячую – Автор”.
Повернувся до Рівного, де очолив випуск газети «Волинь», яка скоро стала загальноукраїнською. Письменник вважав, що в ті складні часи український народ не повинен бути «безсловесним» і має творити власне інформаційне поле. У «Волині» тоді ж працював молодший брат Симона Петлюри Олександр. В газеті друкувалися статті й вірші Євгена Маланюка, Олега Ольжича й Олени Теліги. Також Улас Самчук зорганізував у Рівному видання дитячого часопису «Орленя».
Своєрідно приречений, “фабулом” назве Улас Самчук зустріч із “варшав’янкою” Оленою Телігою. Про Олену: “…Елегантна пані років 30, із прекрасним темнобровим волоссям, кирпатим і кокетливим носиком та виразними зеленкуватими очима”.
Читайте також : Правдиве кохання не вмирає
Вперше зустрілися у львівській кав’ярні, в якій смакували “запашну каву”. – То це так виглядає Самчук ? – запитала вона свого колегу. Олена сказала Самчюк. – Ви, здається, розчаровані? – відповів Улас. – Я думала, ви гігант! “Волинь”, “Кулак”… Ви для мене не “Волинь”, а “Кулак”. Читала його два рази. А от уявіть і я собі якраз таким уявляла. – А я всього лиш Улас, – відповів. Невдовзі кохання взяло себе без останку обох.
23 січня 1942-го Олена писала Уласу: “Дорогий друже! Як я на Вас не гавкаю, але маю для Вас цікаву тему. На мою приязнь Ви завжди маєте розраховувати, як і мої обіцянки. Її (Тетяна Прахова) ставлення до Вас незмінне. Вона лише хоче, щоб і Ваше було таке…, дуже хоче Вас бачити. Задоволені… Отже, цілуйте мене за це в своїх думках і погасайте на радощах по своїй кімнаті. А пізніше напишіть їй гарного листа з найсердечнішими привітаннями від мене”.
У повоєнній творчості сюжетним продовженням “Волині” – роман-хроніка “Юність Василя Шеремети” (1946-47), незакінчена трилогія “Ост”: ”Морозів хутір” і “Темнота”. Останні праці – роман “Чого не гоїть вогонь”(1959), “На твердій землі”(1967). Подіям II світової війни присвячені спогади “П’ять по дванадцятій” (1954).
Улас Самчук похований на українському цвинтарі Св. Володимира у Торонто (штат Онтаріо, Канада).
Підготував Степан Беца
Читайте також: про кохання “ніжного поета-лірика” (Євгена Маланюка)
