Справедлива мобілізація через призму нового законопроєкту: куди йде українське суспільство ?
В Україні хочуть змінити правила мобілізації, що стосуються здебільшого чоловіків віком 18-60 років. Якщо звузити віковий діапазон, що можна говорити про військовозобов’язаних 25-60 років.
Чи справді був запит від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного на 500 тисяч нових мобілізованих чоловіків і цей людський ресурс допоможе якщо не перемогти, то принаймні стримати російську орду, яка прагне захопити всю Україну, знищити українську націю і перетворити тих, хто виживе, на рабів без роду-племені.
Хто в суспільстві визначає основні правила мобілізації і хто приймає остаточне рішення про засади цієї мобілізації. Уряд, парламент, головнокомандувач ЗСУ, президент ? Хто відповість за будь-який результат, яким закінчиться (якщо закінчиться) ця кривава війна проти українства.
Викладач Києво-Могилянської академії Валерій Пекар вважає, що питання мобілізації — це передусім питання справедливості (грубо кажучи, треба мобілізувати пару відсотків населення, і справедливість полягає у рівномірному розподілі цих відсотків по різних соціальних групах, з наявністю чітких, прозорих та обґрунтованих винятків).
Якщо система не зможе забезпечити справедливість, буде соціальний вибух. Якщо система буде закручувати гайки в умовах корупції та тотальної недовіри до неї, буде соціальний вибух. Якщо система не зможе впоратися з викликом, над її будівлями замайорить російський триколор.
По суті, ми станемо свідками й учасниками остаточного зламу пострадянської системи управління й народження чогось нового, адекватнішого часу й викликам. Або ненародження, з усіма наслідками.
Яка система управління – така й мобілізація
Я розглядаю цю ситуацію не в політичному, а в суто управлінському плані — з точки зору кібернетики. Система, нездатна впоратися з викликами, колапсує. Або змінюється.
Оглядачі після прес-конференції президента писали, що він не планує міняти систему управління. Але чинна система неадекватна викликам. Ось чому питання мобілізації відкладалося, поки було можливо: адже було очевидно, що з цим система не впорається.
Що варто зробити у практичному плані? Як змінити систему управління?
1. Уряд.
Це ключова точка. Уряд, який не має права голосу у ключових питаннях, не зможе впоратися з викликами війни. Проблема не в тому, хто урядовці, — проблема в тому, що рішення ухвалюються в іншому місці, і туди ж покладається відповідальність за них.
Уряд національної єдності, що об’єднує правляче політичне угруповання та опозицію, — це смішно. Там не буде згоди всередині, пропозиції цього уряду не схвалить парламент, а президент накладатиме вето. Це буде безкінечна політична гра у волейбол аж до втрати країни.
Потрібен не уряд національної єдності, а уряд національного порятунку, що складається з фахівців, які не мають політичних амбіцій і готові поставити хрест на подальшій політичній кар’єрі, бо їм на неї начхати. Туди мають увійти цивільні й військові, які мають авторитет принаймні в тих колах, де вони відомі, щоб скористатися підтримкою громадянського суспільства (один із наслідків концентрації контролю над медіа — ми не знаємо своїх героїв, в широкому розумінні).
Такий уряд має бути затверджений парламентом, який бере на себе зобов’язання підтримувати його пропозиції. Такий уряд має робити справу, не слухаючи вказівок з Банкової.
Системна і справедлива мобілізація, максимально швидкий розвиток військово-промислового комплексу, порятунок економіки від руйнівних наслідків мобілізації, підтримка фінансової стабільності, стимулювання економічного відновлення — ось основні завдання нового уряду.
2. Парламент
Парламент необхідно відкрити для журналістів, щоб всі процеси були максимально прозорі для суспільства. Тільки так можна вибудувати довіру. Ihor Lutsenko писав про обов’язкову ротаційну мобілізацію членів парламенту — чоловіків; звучить занадто радикально, але в такі часи радикальні рішення можуть швидко змінити ситуацію на краще.
Нарешті, промовляння політиками до суспільства правильних слів само по собі не вирішує жодної проблеми.
Конституційність змін у законопроєкт і комунікація
Ще один відомий експерт голова правління Центру конституційного моделювання Геннадій Друзенко зупинився на комунікаційному аспекті законопроєкту “Про удосконалення окремих питань мобілізації, військового обліку та проходження військової служби”.
На його думку, законопроект, що мав би врегулювати найбільш болюче та делікатне питання для мільйонів українців, виявився геть сирим.
Чого варта лише вимога до керівників закладів охорони здоровʼя “стучати” до ТЦК та СП на чоловіків віком від 18 до 25 років, що перебувають на стаціонарному лікуванні, чи геть неконституційне внесення ухилянтів від мобілізації до реєстру боржників за (sic!!!) повідомленням керівника ТЦК та СП ?!
Але якість законопроекту, який би мав стати взірцевим як з точки зору дотримання вимог законопроєктувальної техніки, так і відповідності Конституції, ще є більш ніж задовільною у порівнянні з комунікацією його приписів суспільству.
Комунікацією не просто провальною, а відверто катастрофічною, яка вже збурила український загал, породила безліч міфів та чуток, збільшила в рази ринок корупційних послуг та вдарила по українській економіці.
Таке враження, що PR законопроекту робило пʼяте управління ФСБ РФ, а не українська влада. У майбутніх підручниках з “активних заходів” на території ворога комунікація законопроєкту № 1038 має посісти почесне місце як ідеальна спецоперація…
Що б мав зробити відповідальний лідер у непростій ситуації, що наразі склалася в тилу та на фронті ?
Звернутися до нації, визнати не катастрофічну, але доволі похмуру реальність та ще більш похмурі перспективи, пообіцяти, що частина ОП, депутатів ВР та секретаріату КМУ невдовзі мобілізується до ЗСУ, і сказати приблизно те, що 13 травня 1940 року сказав британцям Черчилль: “I have nothing to offer but blood, toil, tears and sweat.” (Я не можу запропонувати вам нічого, окрім крові, гарування, сліз та поту).
А потім внести до ВР законопроєкт про додаткову мобілізацію як невідкладний за власним підписом, чесно задекларувавши, що єдиною альтернативою мобілізації країни є поразка у війні.
Що ж робить наш Верховний Головнокомандувач ?
Ще під час своєї прес-конференції починає переводити стрілки на військове керівництво, мовляв, це генерали беруть мене за горло, вимагаючи мобілізувати додаткові півмільйона українців, але я до останнього пручатимусь, захищаючи вас від фронту.
Потім Кабмін (не Верховноголовком!!!) без жодної комунікаційної підготовки вносить до ВР контраверсійний законопроєкт, який то зʼявляється, то зникає з сайту парламенту.
Потім президентська фракція отримає вказівку в жодному разі не коментувати і не комунікувати цей законопроєкт, знову ж таки перекидаючи мʼяч на поле військових.
Врешті-решт Залужний відбиває мʼяч, заявляючи, що мобілізація – то не є відповідальність ЗСУ. Йому потрібні люди і зброя, щоб воювати, а де їх брати – питання до політичного керівництва. Коло замкнулось. Непопулярний, але вкрай важливий законопроєкт залишився сиротою…
А ті, хто читав всі 72 сторінки тексту законопроєкту, стали прозрівати, що найбільш ефективним та безкарним способом “закосити” є вихід з українського громадянства. Бо бути апатридом набагато краще, аніж сісти в тюрму чи переходити на нелегальне становище. Якщо законопроєкт таки ухвалять, вірогідно найбільш запитуваною послугою в юристів стане оформлення виходу з українського громадянства.
До вчорашнього дня я був певен, що революція Україні не загрожує. Що ми всі вивчили уроки наших трагічних визвольних змагань і 17-го століття, і початку та середини 20-го, які свідчать, що розбрат – ключ до нашої поразки. Здавалося, в суспільстві (окрім малочисельних доволі маргінальних сект фанатів того чи іншого політика) склався консенсус: спочатку перемога – потім повернення політичної конкуренції. Бо якщо втратимо Україну, не буде за що конкурувати. Тепер я в цьому не певен.
Влада зробила все, аби спровокувати соціальний вибух.
Тепер вона в цугцвангу.
Увімкнути задню – продемонструвати свою слабкість та нерішучість і залишити невирішеною найбільш нагальну проблему – брак людей на фронті.
Перти вперед, як танк, з такою провальною комунікацією – штучно створювати революційну ситуацію в країні. У влади класичний цугцванг: будь-який хід тільки погіршує ситуацію.
На закінчення Геннадій Друзенко підкреслив, що 2024 буде трагічнішим і важчим за 2022-ий…
