“Табірна совість” українського поета і радянського дисидента
Таке ймення заслужив життям і творчою працею Іван Світличний (1924 -1992) – мовознавець, літературознавець, поет, перекладач, найчастіше із французької, діяч українського руху опору 60-70-х рр. XX ст.
Він народився в селянській родині (село Нещеретове, Луганщина). 1943-го
під час німецької окупації, у жовтні 1943 року разом з друзями взявся майструвати вибуховий пристрій, щоб підірвати німецьку машину. Пристрій вибухнув у Івана в руках, внаслідок чого хлопець позбувся пальців на руках, мав осколки в ногах. Однак, за свідченням молодшої сестри Надії Світличної, усе життя був дуже майстровитий. Втратив пальці на руках. 1947-го із золотою медаллю закінчив середню школу. Упродовж 1947-1952 рр. – студент філологічного факультету Харківського університету (диплом із відзнакою).
Працював у республіканських журналах – “Радянське релігієзнавство”, “Дніпро”. 1956-го в нього закохалася Леоніда Терещенко…
Перше кохання стало взаємним на все життя.
Із 1957-го – молодший науковий співробітник Інституту літератури (Київ), підготував кандидатську дисертацію з проблем естетики, але не захищав. Друзі відгукувалися про нього як інтелігентну, м’яку, товариську, добродушну людину.
Іншої думки про його діяльність були органи державної безпеки (КДБ). Особливо їм дошкуляли його публіцистичні матеріали “Боги і наволоч” (“Вітчизна”, 1961, Ч..12; “Гармонія і алгебра” (“Дніпро”, 1965, № 3), присвячені тодішнім гострим мовознавчим проблемам, зокрема русофільства. Частенько доводилося писати матеріали під чужим прізвищем.
Встановили негласне слідство за ним, його дружиною Леонідою та сестрою Надією.
1 вересня 1965-го його заарештували, разом з ним піддали арешту – Панаса Заливаху, Михайла Косіва, братів Михайла та Богдана Горинів.
Літературознавцю інкримінували виступи проти незаконних арештів і судів, участь у “Самвидаві”. Ув’язнення відбував 8 місяців. Зрештою, через брак доказів Івана Світличного звільнили з-під варти.
Напередодні 1972 року в квартирі Світличного пролунав телефонний дзвінок. Це був Ярослав Добош, член Спілки української молоді й громадянин Бельгії. Першого січня домовилися про зустріч. Та вже за 11 днів по тому Світличного заарештували. Приводом стала зустріч із бельгійцем. А оскільки він зустрічався не тільки з Іваном, то для кадебістів це була чудова можливість для арештів багатьох шістдесятників. Їх усіх звинуватили у зв’язках із закордонними націоналістичними організаціями.
Так вдруге літературознавця Івана Світличного арештували у січні 1972-го, а в березні 1973-го засуджений за “антисовєтську агітацію та пропаганду” (сім років у концтаборі і п’ять років на засланні).
Заодно з ним ув’язнили Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Надію Світличну. На радянське судилище не допустили дружини Леоніди та його матері. Судді не врахували, що поет мав проблеми із нирками, відчував рецидиви туберкульозу, часто страждав від носової кровотечі. У неволі перебував у таборах Пермської області, Росія). У таборі написав поему “Курбас”. Він автор збірки поезій “Серце для куль і для ритм” (1990). Після 56-денної голодівки важив 46 кг. Лауреат премії імені Тараса Шевченка (посмертно, 1994).
Вів червня 1979-го і до закінчення ув’язнення поряд із чоловіком була його кохана дружина – Леоніда. Вона доглядала за його здоров’ям, надавала посильну медичну допомогу.
25 жовтня 1992-го у Києві один із непохитних шістдесятників Іван Світличний відійшов у кращий світ.
Похований на Байковому цвинтарі. На його могилі стоїть хрест, авторства художника М. Малишка. Поруч могили Василя Стуса, Олексія Тихого, Юрія Литвина.
Підготував Степан Беца.
