Етичне цькування чи ректорський феодалізм: чому професор університету імені І.Франка має проблеми через дописи у Фейсбук

Професор університету імені І.Франка Ярослав Гарасим планує у наступному 2024 році балотуватися на посаду ректора закладу. Теперішній ректор Володимир Мельник вже перебуває другу каденцію на цій посаді. Утретє обійняти посаду ректора він не має права. Не виключено, що своїм наступником Мельник бачить когось іншого, але не Гарасима, який своїми дописами у соцмережі створив некомфортну атмосферу теперішньому ректору університету. Як у гірші часи радянщини в університеті почали обговорювати “етичну поведінку” професора Гарасима. Журналістка видання “Високий Замок” Сюзанна Бобкова взяла інтерв’ю у Гарасима на предмет його “поведінки” та розпитало про стосунки із керівництвом університету.

За що колишньому міністру часі Кучми присвоїли почесного доктора ?

Ярослав Гарасим у рейтингу викладачів посідає третє місце (визначають рейтинг студенти через опитування). Професор опублікував пост на своїй сторінці у Фейсбуці про те, що комісія з етики посилається на його допис: «Академічний цинізм на марші», з якого робить висновок, що «він ображає спільноту університету та окремих її представників». Професор, зокрема, запитує: його дописи у соцмережах завдають шкоди університету, чи інформація на офіційній сторінці закладу, на якій урочисто було оприлюднено інформацію про присвоєння почесного звання Doctor Honoris Causa одному з «достойників» нашого політикуму? Нагадаємо, це почесне звання від львівського університету отримав одіозний діяч часів президента Кучми — Василь Кремень. За це рішення університет почали нещадно критикувати у соцмережах. — Пане Ярославе, чому розгорівся цей конфлікт? — Конфлікт з адміністрацією університету почався після того, як я брав участь у виборах ректора у 2019 році. Ці вибори я не виграв і повернувся працювати на кафедру української фольклористики професором. Це було моє рішення, я не чекав поки мене ректор попросить піти з посади проректора. Мою стратегію розвитку університету, яку запропонував, колектив не підтримав, тому зрозумів, що надалі перебувати у складі ректорату щонайменше нечесно. За моєю заявою мене було переведено на посаду професора, а через два роки оголошено конкурс на цю посаду. Я побачив, що це не був одиночний випадок, проти мене здійснюється організоване цькування. Я подав документи на конкурс на посаду професора (інших претендентів не було). Кафедра проголосувала одностайно: 12 голосів «за», Вчена Рада факультету — 32 голоси «за» (жодного — проти). Вчена Рада університету — 33 голоси «за», 28 — «проти», 4 бюлетені – зіпсуті. Тобто завдяки своєму голосу я пройшов на посаду професора. Але під час засідання Вченої Ради жодного запитання до мене не було, жодних виступів, які би ставили під сумнів мою відповідність посаді професора кафедри, не було. Голова Кваліфікаційно-кадрової комісії академік Гладишевський зачитав рішення кафедри, факультету та висновок кадрової комісії, що мої показники повністю відповідають посаді професора. — Чому Вчена Рада університету більшістю голосів не підтримала вас під час голосування? — Тому що я дозволяв собі не погоджуватися з окремими рішеннями керівництва університету! Окрім того, свої думки висловлюю публічно. На той час деканом філологічного факультету був Святослав Пилипчук — мій учень, який під моїм керівництвом написав дисертацію. Він став деканом після мене. Я очолював філологічний факультет 10 років. У грудні 2020 року у Святослава Пилипчука, як і у багатьох інших деканів, закінчувалася каденція. Це був час пандемії, і конкурсів на посаду деканів не оголошували, термін їх перебування на посаді продовжували автоматично та призначали їх виконуючими обов’язків. На той час це було правильне рішення. Але усіх деканів призначили в.о., окрім Святослава Пилипчука. Натомість на Вчену Раду приходить ректор, приводить доцента, в.о. декана факультету культури і мистецтв Романа Крохмального, і каже: «Ось новий в.о. декана філологічного факультету». Я почав ставити запитання: «Чи це означає, що на філологічному факультеті немає гідних людей, що призначають на посаду людину з іншого факультету?». Це ректорський феодалізм, який притаманний багатьом українським університетам. — Конфлікт загострився, коли ви згадали у своїх дописах про те, що на сторінці діагностичної лабораторії «Ескулаб» сину ректора Львівського університету висувалася підозра у рейдерстві? — Це стало тригером, і чаша переповнилась. Я написав: «Від філософа — до ескулапа: коли спливає другий термін ректорства, то може захотітися чогось нового, наприклад, рейдерства». Цим дописом я, очевидно, ударив у найболючіше місце. Але усі мої дописи — це гра слів: «ректорство-рейдерство». — Чи не вважаєте, що цим дописом ви перейшли «червоні лінії»? Тобто торкнулися теми, яка стосується дорослого сина ректора, і жодного стосунку до ректора та університету вона не має. — Я побачив звернення лабораторії «Ескулаб», і його перепостив. У першому коментарі я написав: «Інформація до роздумів». А інформація до роздумів може бути і така: «Люди добрі, може нам треба захищати ректора від наклепу?!». У дописі я припускаю: «Може захотітися чогось нового, а може не захотітися». Відчуваю вину лише у тому, що на грі слів, можливо, спровокував конфлікт. Але це не було моєю головною метою. Можете переглянути мій допис про ректора Вакарчука, який я написав в річницю його смерті. Я написав, що він був справжнім архітектором університету, а не його штукатуром. Це натяк на ті ремонти, які здійснює нинішній пан ректор. Мені розповідали, після того, як з’явився цей допис, на ректораті усі декани «літали». Ректор був у нервах! Повірте, половина деканів, які підписали проти мене колективне звернення, мої приятелі. — Ваш допис, у якому йдеться про героя з «Гаррі Поттера» Волдеморта, теж наробив багато шуму у соцмережах. Я так розумію, ректор подумав, що йдеться про нього. — Під моєю «Фейсбуччиною» про філософа і ескулапа, з’явився коментар Юлії Школик, колишньої випускниці філологічного факультету: «То жах… Таке враження, що директором мого маленького Гоґвортсу є Волдеморт. Така собі алюзія…». Вона, очевидно, прочитала звернення лабораторії «Ескулаб», прочитала мій завуальований пост, і так це прокоментувала. А я відповів їй, що все це відбувається з благословення акад (не) емічної спільноти, яка двічі віддавала свої голоси за Волдеморта. — Хто написав на вас скаргу до етичної комісії університету? — Загалом було три заяви-скарги про те, що мої дописи у Фейсбуці є неприйнятними. Після цього в університеті скликали дві етичні комісії – 7 вересня і 14 вересня. На другій комісії з’явилася ще четверта заява-скарга — від Профспілкового комітету студентів (змісту її не знаю, мене з нею не ознайомили). Перша заява — це колективне звернення деканів та інших працівників університету, яке починалося зі слів: «Ми, що нижче підписалися…». Щоб ви розуміли, це сторінка тексту, підписи деканів і все. Жодних вихідних даних. Лише один декан — механіко-математичного факультету Ігор Гуран свого підпису не поставив. Йому спочатку, ймовірно, дали підписати порожню сторінку, але він попросив показати текст заяви. Йому не дали прочитати заяви, і він не підписав її. Також є заява-скарга від профкому, яку підписав тільки його голова Юліан Бек. І ще вони додали список осіб — членів профкому, хто був присутній. Що це означає: ці люди цю заяву підтримують, чи вони просто були присутні? — А ви мали розмову з Ігорем Гураном, який не поставив свого підпису? — Я йому зателефонував і подякував. Що цікаво, у нас з Ігорем Йосиповичем стосунки в університеті найпрохолодніші. Але він вчинив як порядна людина. Пригадую, під час голосування на посаду професора, Ігор Йосипович до мене підійшов і каже: «Мені вчора дзвонили, тому я знаю, як голосувати». Він тоді підтримав мене на посаду професора. — Вас на цю етичну комісію офіційно запросили? — На засідання мене запросив голова етичної комісії Олексій Сухий. Це була приятельська розмова у коридорі університету, офіційного листа від комісії я не отримував. За цих обставин міг і не йти, але все ж вирішив піти. Зі мною на засідання прийшла адвокатка, кілька студентів, мої університетські приятелі-професори. Я читаю на волонтерських засадах українську мову для ВПО, їх прийшло з десять осіб. Я добивався відкритого засідання. Якщо мене звинувачують у негідній поведінці, то, очевидно, я би мав бути не зацікавлений у відкритому засіданні… Чого комісії боятися? Але комісія розглянула моє клопотання про відкрите засідання, і відхилила його без пояснень (жоден з членів комісії клопотання не підтримав). Значить — закрите засідання. Лише згодом я прочитав коментар у медіа Олексія Сухого, який пояснив, оскільки зі мною було понад 30 осіб, то вони боялися тиску на комісію. — І що вони вас виховували на цій комісії? — Я така людина, завжди хочу дати шанс — залишитися на боці добра. Для мене це було кричуще, що розглядають мої дописи у Фейсбуці. Але навіть якщо ці дописи були зроблені з моєї сторінки, довести, що я це писав дуже і дуже важко. Телефон я міг десь залишити, чи навіть загубити на певний час… Натомість комісія могла сказати, аби заявники представили докази, що це дописи Гарасима, а не зі сторінки Гарасима. На цій комісії вони мене запитали: «А то ваші дописи?». Я кажу: «А чому мене не запитали декани про це, Профком? Я би їм пояснив, що я розумію за кожним вжитим словом, і тоді не потрібно було б скликати це засідання». Я не пишу дописи у соцмережах від поганого настрою. Пишу завжди на факт, з яким не погоджуюся: наприклад, на факт обмеження університетської автономії, на факт обмеження свободи слова, на факт зловживання ректором своїм службовим становищем, адже він керує навчальним закладом у ручному режимі. — Хтось з колег вам подзвонив після цієї етичної комісії? — Дзвінків від колег не було… Викладачка історичного факультету надіслала повідомлення, що їй соромно, що заяву-скаргу підтримав історичний факультет. Але коли йду коридорами університету, то колеги зі мною вітаються і обіймаються. Кажуть: «Ну, ти розумієш у якій ми ситуації?!». А одна колега підійшла і каже: «Я — ваша фанатка!» (усміхається. — Авт.). Я на колег-викладачів не ображаюся, не можна від людей вимагати бути героями. — Коли університет присвоїв Василю Кременю звання почесного доктора ви також висловили у дописі свій протест: «11 жовтня — День народження університету, а 28 червня — дно університету». Як так сталося, що така одіозна людина отримала таке почесне звання? — Під цією інформацією на сайті університету було 270 негативних коментарів… То від чого більша репутаційна шкода: від моїх дописів, під якими не більше тридцяти коментарів, де офіційно львівський університет і не згадується, чи від рішення Вченої Ради? Вони на це відповіді не мають. Але головне, що почали видаляти ці негативні відповіді…

Комуністична дружба

Володимир Петрович і Василь Григорович є друзями ще з часів комуністичної партії радянського союзу. 26 червня у Кременя День народження, тож Мельник вирішив привітати його. Все дуже просто. А колектив, не замислюючись, виконує усі рішення ректора. Уявіть собі, був звіт ректора за 5 років на конференції трудового колективу. Жодного запитання! Сидить 350 університетських людей, ректор звітує, головуючий запитує: «Які будуть запитання?». Мертво! Я на той час був проректором. Якби я поставив запитання, то це б виглядало, що запитую у самого себе. Я вийшов з того засідання. Так відбувається і надалі, коли ректор виступає зі звітом, жодного запитання. Троє деканів хіба що виходять, щоб похвалити ректора, розповідають, наприклад, які чудові ремонти в університеті зроблені. На сьогодні в університеті 12 з 19 деканів є виконуючими обов’язків (деякі – по три роки в.о.). Це повна безправність! Воля ректора — призначити іншого в.о., якщо цей його не влаштовує. Вони знайшли «відмазку». Статут університету затверджує міністерство освіти. Наразі статут не затверджений, тому керівництво каже: «Ми не можемо обирати деканів, бо у нас не затверджений статут». Але професорів ви обираєте? Завідувачів кафедр обираєте? Обираєте! І незатверджений статут цьому не перешкоджає. То чому деканів не можна обирати? — Це рішення Вченої Ради щодо Кременя, його можна скасувати? — Залишилася опція, яка може зупинити це рішення. Відповідно до положення (я був одним з тих, хто це положення складав), почесний доктор має прочитати в університеті інавгураційну лекцію. Тобто якщо він не прочитає лекцію, то можна вважати, що процедура не відбулася до кінця. Я не знаю, чи Василь Григорович, з огляду на резонанс, готовий приїхати до львівського університету… Ліна Костенко дотепер не забрала свого диплома. Їй почесного доктора присвоїли ще у 1998 році. Лекцію вона так і не прочитала… Хоча її запрошували неодноразово! (Чому Ліна Костенко не забрала диплом? З компетентних джерел я дізналася, свого часу відома письменниця їздила Україною з презентацією книжки «Записки українського самашедшого». І вже була призначена презентація у львівському університеті. За день до того в одній львівській кав’ярні «видатні літературні критики» — Котик, Кучерявий, Пастух зібралися і «розбомбили» вщент цей твір. Один з авторитетних галичан подзвонив Ліні Василівні і сказав, що таке відбулося. І все. А коли Ліну Костенко запитали, чого вона не приїхала до Львова? Вона знайшла геніальну відповідь: «Я їздила до Львова, коли він був містом гордих левів. А тепер він став містом кучерявих котиків». — Авт.). — Яка мета у цієї етичної комісії, вас хочуть звільнити з університету? — Думаю, що так! За дописи у Фейсбуці мене, звісно, не можуть звільнити. Але вони будуть і надалі доводити, що моя морально-етична поведінка не вписується у прийняті критерії… Я буду судитися з керівництвом університету лише у тому випадку, якщо мене звільнять! Я розумію, що людей змусили підписувати ці заяви, я не маю образи на жодного працівника, тому що вони стали заручниками обставин. Треба судити того, хто поставив людей у такі умови, що вони змушені доводити свою лояльність керівництву. — Ви плануєте у 2024 році балотуватися на посаду ректора? Чи вас не усувають як конкурента ректора Мельника? — Діючий ректор не має права згідно із законом подаватися на третій термін. Але він танком пре! Я ще для себе не вирішив. Моя мета — відвоювати простір в університеті для академічної свободи! — Попри усі конфлікти, ректор все ж підписав з вами торік трудову угоду терміном на 5 років. — Мусів, бо Вчена Рада проголосувала. Я написав заяву. Але наказу довший час не було. А коли наказ все ж з’явився, то чомусь терміном на 4 роки. Я запитав у відділі кадрів: «Хто зробив правку у моїй заяві?», і почув відповідь: «Ректор. Він має право на все!». Я кажу: «Але ж це є підстава для судового позову». Через тиждень вийшов новий наказ — терміном на 5 років (у мене трудова угода до 2027 року). Але зараз хочуть знайти підстави для дострокового розірвання трудової угоди, і цей механізм запущено. Я підготував скаргу до міністра освіти і науки Оксена Лісового про те, що мене переслідують з особистих мотивів. — А рішення етичної комісії має якийсь вплив? — Їхнє рішення має рекомендаційний характер. Звільнити викладача можуть, якщо він порушує трудову дисципліну, не проводить, наприклад, заняття, не виконує належним чином покладені на нього обов’язки, за порушення правил внутрішнього розпорядку. — Знаю, що ви у 2014 році балотувалися до Верховної Ради по Городоцькому району, і програли Дубневичу. Розкажіть про цей досвід. — Я — учасник трьох Революцій: Революції на граніті (я тоді був ще студентом), Помаранчевої революції та Революції Гідності. Я вирішив, що вистачить робити зміни в державі через революції та барикади. Треба їх робити через Парламент. У мене є програма, я знаю як реформувати вищу освіту. Балотувався у Городоцькому районі, бо звідти моя дружина. У той час до мене зателефонував Іван Васюник (він тоді був в партії «Народний фронт»), і запропонував взяти участь у виборах. Дубневич набрав 60%, я — 20%. Я був на другому місці з величезним відривом. — Можливо, ви знаєте як побороти хабарництво у Львівському університеті? — Все просто: потрібно не зупиняти компетентні органи. Вони це зроблять в шість секунд!